Проблема української мови існує
Катерина
Опанасюк
“Мова – душа кожної національности, її
святощі, її найцінніший скарб... Звичайно, не сама по собі мова, а мова як
певний орган культури, традиції. В мові наша стара й нова культура, ознака
нашого національного визнання... І поки живе мова – житиме й народ, як
національність. Не стане мови – не стане й національности: вона геть
розпорошиться поміж дужчим народом... От чому мова має таку велику вагу в
національному рухові. Тому й вороги наші завжди так старанно пильнували, аби
заборонити насамперед нашу мову, аби звести та знищити її дощенту. Бо німого,
мовляв, попхаєш, куди забажаєш...” (Огієнко І. Українська культура. К., 1918.
С. 239-240). Це те, що трапилося з Україною: українців хотіли знищити і
попихати ними. Але український народ сильний, і, незважаючи ні на які
перешкоди, наші батьки, діди і прадіди пронесли українську мову через століття,
щоб теперішнє покоління мало свою мову, свою культуру. На жаль, не всі цінують,
розуміють і поважають це в теперішній Україні.
Упродовж більш як
семи десятиліть російська мова штучно насаджувалася в республіках колишнього
Радянського Союзу як мова “міжнаціонального спілкування”. Надання російській
мові статусу державної мови в Україні призведе до занепаду української мови. Кожна
держава будує свій авторитет у світі не лише через економічні показники, а й
через розквіт своєї культури. Скажімо, людина яка репрезентує Українську
державу на міжнародному рівні, мусить говорити українською, a не
російською, як іноді трапляється. Інакше виникає запитання: чому представники
України вживають мову іншої держави? Знання мови є виявом поваги до держави, в
якій дана особа проживає. Чи то російськомовні українці не поважають державу, в
якій живуть, чи то їм бракує самоповаги?
Українці в Канаді
говорять англійською не тому, що вважають цю мову рідною, а тому, що вони
поважають мову держави, в якій проживають. Ніхто не забороняє їм говорити
по-українськи в родині та у громаді, зберігати українські традиції і відкривати
недільні українські школи. Жоден канадець не буде розцінювати це як “українську
окупацію Канади”. Але кожен розуміє, що для того, щоб здобути освіту, знайти
роботу та отримати канадське громадянство, потрібно володіти державною мовою. Українці
в Канаді вимушені говорити англійською мовою, бо інакше їхнє життя буде вкрай
обмежене.
Чому росіяни, які
іммігрують за кордон, скажімо, до Канади, не вимагають від Канадського уряду
зробити російську мову однією з державних? Абсурд? Чому ж тоді така вимога
зробити російську мову однією з державних не звучить абсурдною в Україні? Мова
є методом ідентифікування себе зі своїм оточенням. Німецькі філософи, такі, як
Гайдамер, стверджували, що саме мова визначає свідомість людини, а не навпаки. Тобто,
коли російська мова насаджувалась українцям, тим самим змінювалась свідомість
людей. Нині багато людей вже не можуть змінити свою свідомість, але це
стосується не тільки дорослих людей, найгірше те, що це зачіпає молодь. Багато
навчальних закладів в Україні російськомовні. Якщо ми порівняємо відсоток
російських шкіл у Києві та відсоток українських шкіл у Москві, статистика
засвідчить дискримінацію української мови в Росії. Але про це чомусь мовчать
росіяни та російськомовні українці.
Україна є офіційно
незалежною державою вже понад шістнадцять років, а освіта в державі залишається
двомовна. Деякі громадяни України кажуть, що вважають себе українцями, хоча
говорять російською, бо не можуть “швиденько почати говорити українською” (“Новий
Шлях” за 22 березня 2007 р., число 12, cтop. 5,
стаття Я. Стеценка “Чи існує проблема мови?”). Такі українці й на сімнадцятому
році незалежности використовують мову держави, яка пригноблювала Україну. Як
зазначає Олег Медведєв, віце-президент Української ліги зі зв’язків із
громадськістю: “Мовне питання в Україні штучно політизується проросійськими
політичними силами. Якщо мовна дискримінація в Україні існує, вона стосується
саме української мови” (Експерт: в Україні існує дискримінація української
мови. – Кореспондент. – 2007, 19 березня).
Найгірше – це не
знати, хто ти є і де твоє коріння. Російськомовні українці – не українці, бо
вони виросли у російськомовній культурі і плекають її. Є якийсь вищий сенс у
тому, що різні народи живуть по-різному і говорять по-різному. Деякі
дослідження говорять, що це ландшафт певної території та її біомагнітні поля
визначають те, як люди, що живуть там, вимовляють звуки і слова. Чомусь ми
народилися українцями, а не, скажімо, французами, ... народилися в культурі,
якій принаймні тисячу років, і тому повинні підтримувати і поважати її.
Російська мова
десятиліттями використовувалась як засіб поневолення інших народів. Ті, що
говорили українською мовою, вважалися меншовартісними. Часи змінилися, але
рабська ментальність виявилася досить живучою. Частина українського населення і
далі соромиться говорити по-українськи. І далі, можливо, підсвідомо, вони
схиляють голову перед “старшим братом”.
Головною ознакою
нації, її найціннішим скарбом була і є рідна мова. Повага і плекання свого
рідного є запорукою не лише зростання кожної окремої нації, – повага до інших
народів неможлива без поваги до себе, своєї мови та культури, що в цілому є
неділимим мікрокосмосом для зростання вільної особистости.