Микола Хвильовий

(До 75-ої річниці трагічної смерті)

Павло Лопата

Перемога більшовиків в Україні, створення Радянського Союзу та Радянської України на початку минулого XX сторіччя принесли для самої України та її народу величезне нещастя. Громадянська війна забрала майже півтора мільйона життів. Настали новаторські часи 20-их років, під час яких в Україні Володимир Ленін та більшовики придушували українські національні рухи, або так звані “буржуазні елементи”, як також уся комуністична партія, підпорядкована Москві, всеціло контролювала український радянський уряд, особливо після приєднання Української республіки до СРСР 30 грудня 1922 року. Важка хвороба Леніна підкосила йому життя, і Йосифу Сталіну – комісару у справах національностей і генеральному секретарю партії – дала можливість взятися насамперед за “українізацію”, тобто провести зміни у партійному керівництві України, які раптово відбулися.

Нове керівництво переважно складалося із присланих з Москви комуністичних урядовців, як, напр., Павла Постишева, росіянина за національністю, та місцевих  жидів. Опинившись в Україні вже 1923 року, Постишев мав виконати два головні завдання: перше – голодом, що вже розпочався по селах, остаточно зламати опір колективізації; і друге – розгромити українських опозиціонерів як у політиці, так і в культурі, припинити справжню українізацію, запровадити русифікацію та приспішити ліквідацію провідної кадри української інтелігенції. Як відомо, перше завдання він виконав з допомогою створення примусових “радгоспів”, котрі зреалізовано московськими комуністами, які прибули десятками тисяч в Україну і довершили великий терор – Голодомор 1932-1933 років. Друге завдання Постишев виконав не гірше від першого. Коли під час першого заподіяного ним лиха вимерло майже десять мільйонів представників українського населення, і аж ніяк не два або три мільйони людей, як подав в англомовній Енциклопедії Володимир Кубійович під гаслом Famine, стор. 854, у 4-5-му рядках знизу лівої колонки, то під час другого кривавого терору, який тривав аж до кінця січня 1938 року, коли його самого заарештовано і 1940 року розстріляно, жертвами впали десятки тисяч українських світських і церковних діячів.

Одним із перших видатних борців за правду був Данило Щербаківський – працівник і охоронець українського народного мистецтва у Всеукраїнському історичному музеї ім. Тараса Шевченка в Києві, в якого не вистачило сил боротися проти підлости комуністичної партії та чекістів, і 6 червня 1927 року він на п’ятдесятому році життя вчинив самогубство. 7 липня 1933 року поповнив самогубство Микола Скрипник – один з керівників комуністичної партії в Україні, ініціатор запровадження “українізації” та комісар освіти, якому тоді підлягали всі галузі культурного будівництва. Дещо з діяльности Скрипника, врешті звільненого з високого становища, суперечило імперіальним планам Москви.   

Не повних три місяці перед тим, передчасно, самогубством покінчив своє життя Микола Хвильовий. Як і у випадку Скрипника, це сталося під тиском московського терору. На сороковому році життя невтомної письменницької праці останній це зробив 13 травня, того ж жахливого 1933 року. Свідомо вибрав 13-те число, бо народився 13 грудня 1893 р. і в це число був залюблений. Наперекір тому, що в народі воно вважається нещасливим, цим числом він хотів посилити свою трагедію. Мужність Миколи Хвильового схвилювала багатьох його друзів і однодумців. Самогубство засвідчило велику загрозу для розвитку літературного процесу в Україні. Тому Хвильовий, чи не перший із письменників 20-30-их років, відчув московську диктатуру, наповнену ідеологічними фразами і спрямовану супроти літератури та образотворчого мистецтва тезами соціалістичного реалізму. Наприкінці 1925 року він створив разом із своїми прихильниками організацію ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури), як рівно ж і журнал “ВАПЛІТЕ”. На його сторінках, окрім інших матеріалів, друкувався роман Хвильового “Вальдшнепи”, який послідовники письменника вважали вершиною його досягнень. Як політичний роман, що через цензуру не був повністю видрукуваний, вказував на програму суверенного відродження України. Вже у січні 1928 року організація була змушена на самоліквідацію. Хвильового та його друзів по перу називають “речниками української націоналістичної буржуазії” в літературі. А він тільки стверджував, що українське мистецтво мусить розвиватися своїм власним шляхом, позбуватися жахливого позадництва у порівнянні зі світовою літературою і стояти осторонь російської культури. До виходу України із складу СРСР Хвильовий не закликав, про що йому закидали Йосиф Сталін, Лазар Каганович та інші високопосадовці в Москві, він лише послідовно обстоював її суверенітет. Про свої стійкі погляди щодо державного статусу України свідчать такі його прозові твори: “Камо грядеши”, “Думки проти течії”, “Україна чи Малоросія” та інші. До речі, останній твір був заборонений і не друкувався протягом 60 років. У цій серії праць автор поставив питання про конечність відходити від московської залежности з гаслом “Геть від Москви!”.

За ініціативою цього, спочатку молодого на фронті більшовика, з 1919 року члена комуністичної партії, тоді  відомого поета й опісля працівника на заводі в Харкові та визначного письменника і члена Партії боротьбистів, що стояли за повну і незаперечну самостійність України, у грудні 1928 року почав виходити журнал “Літературний ярмарок”, що продовжував лінію “ВАПЛІТЕ”. У ньому друкувались твори Хвильового та інших письменників. Але і цей орган у лютому 1930 року насильно ліквідовано. Захищати свої погляди і власні позиції довелося Хвильовому дуже важко. Твори, якими спробував пристосуватися до лінії партії, такі, як “Майбутні шахтарі”, “Щасливий секретар” та декотрі інші, оцінено як невдалі.

Можливості Хвильового (справж-нє прізвище Фітільов) у творчій праці та в боротьбі проти постишевського терору цілковито вичерпалися. Діватися йому не було куди. Від грудня 1927 року до березня 1928 року вже перебував у Берліні та Відні, і знову йти туди, щоб зберегти себе, аж ніяк не хотів. Він був втомлений духом, знесилений тотальним  наступом на загнаних поетів, письменників, художників під один “капелюх”. На його очах в Україні відбувається штучно і планово зорганізований московськими окупантами з метою винищення української нації смертельний голод, здійснюються масові арешти, посилюються репресії проти селянства і тому подібне. У травні 1933 року заарештовано Михайла Ялового – поета, прозаїка, першого Президента ВАПЛІТЕ та найближчого друга Хвильового, розстріляного рік пізніше. Микола Хвильовий, збентежений, шукаючи виходу із прикрої ситуації, не знаходив відповіді на багато питань. Вранці 13 травня він гостив у себе в помешканні своїх найближчих колег – Івана Дніпровського, Олеся Досвітнього, Григорія Епіка, Михайла Йогансена, Миколу Куліша, Івана Сенченка, жартував, грав на гітарі, декламував... Незабаром вийшов до своєї робочої кімнати. Звідти почувся постріл.

Використана література: Ен-циклопедія Українознавства. Том 9, Париж–Нью-Йорк, 1980