Милосердя і обов’язок допомогти!

Йосиф Сірка

Такі риси людяности, як милосердя і почуття допомогти потребуючим, дуже поширені в західному світі, де існують численні організації, які збирають різноманітну допомогу потребуючим – харчі, одяг, притулок, гроші і т. п. Саме до таких благодійних організацій належить і Суспільна Служба Українців Канади. Спочатку вона займалася організуванням допомоги вихідцям з України, але з часу т. зв. гласності Суспільна Служба допомагає також потребуючим в Україні. Філія цієї організації в канадському місті Торонто заснувала Фонд “Поміч Україні”. У своєму друкованому інформаційному звіті “Фонд “Поміч Україні” Суспільна Служба помістила листи вдячности від дітей, інвалідів, дитячих будинків з різних областей України: Донецької, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Тернопільської, Харківської.

Читаєш ці листи, і так стає прикро на душі. Саме останнього тижня у світовій пресі повідомили, що у британській столиці Лондоні якийсь багатій з України заплатив досі найбільшу суму – 138 мільйонів американських доларів – за одне помешкання! Кілька років тому була інша сенсаційна вістка, мовляв, донька Кучми також у Великій Британії купила будинок за кількасот мільйонів доларів. Ще раніше люди довідалися про кількасотмільйонний дарунок у вигляді золотої менори пана Рабіновича Ізраїлеві. Тут можна було б перераховувати не одні дуже резонансні вістки про мільйонні витрати олігархів та бізнесменів з України, але про це всі знають. Так як знає народ і про те, що більшість “піаністів” ВР України їздить на найдорожчих автівках, завдяки “скромним” винагородам за позичання або й власнення картки, якою можна безкарно порушувати закон України у ВР і поза нею.

Сьогоднішній світ таким став, що одні бісяться від добробуту, а інші чекають на подачки, які зазвичай отримують не від тих, хто має багато, але від тих, хто знає, що таке голод, що таке безпритульність, безробіття, що таке нестача грошей, продуктів, води, здоров’я і т. ін.

Ми вже звикли до повідомлень про голодування, бідноту в Африці, але при сьогоднішньому владному режимі в Україні треба знов звикати до таких вісток, які з родючої української землі не повинні б ніколи появлятися: “Кожного дня я приходжу у школу і бачу маленькі голодні оченята”, – пише О. Кашуба, смт. Іванівка, Одеська обл. Ці слова висловлені не у тридцяті роки минулого століття, але сьогодні в Україні, і, певно, не тільки в Іванівці такі діти є, але й по різних селах та містах, де по вулицях ганяють на високій швидкості дорогі автомашини, за кошти лише однієї з яких можна було утримувати цілий рік один дитячий будинок!

За 20 років незалежності України вже понад половина населення, яка не зазнала “промивання” мозгів про “найгуманнішу, найсправедливішу, най-, най-” систему, становить більшість. Вона не зазнала системи, яка виховала мовби бездушних виродків, котрим цілковито чужі риси милосердя та почуття потреби допомогти страждаючим. Саме ота лицемірна і нелюдська тоталітарна система спричинилася до того, що олігархи витрачають мільйони, а то й мільярди гривень на предмети розкоші, на найдорожчі у світі авта, на люксусові помешкання в Україні та поза її межами, а в той час на вулицях України зростає кількість бездомних дітей і дорослих.

 Саме тут постає питання: Звідки ж узялися оті бездушні, безідейні, ненаситні людські акули, які готові проковтнути сусіда, аби мати його площу, взяти людське життя задля наживи, переїхати пішохода, аби не зменшувати швидкість, зректися мови, аби не викликати підозріння у нелояльності до окупанта?! Чому для “кнопкодавців” (вірніше – власників карток у т. зв. ВР України) та для панівної “еліти” знаходяться кошти на підвищення і без того високої платні, а для шкіл, дитячих будинків, пенсіонерів, вчителів, лікарів – не вистачає бюджетних коштів?! Що робить молоде покоління, яке становить більше половини населення України, щоб змінити систему, котра не влаштовує більшість?! Як замінити безсердечних олігархів та швидко збагатілих нахаб, злодіїв та кримінальників у владі молодими людьми, які здобували освіту ще за часів, коли не продавали дипломи та наукові звання, які пройшли вже науку в цивілізованих країнах Західної Європи та Північної Америки?!

Щоб знайти відповіді на ці питання – звідки, чому, що і як, то найкраще буде приглянутися до сусідів, які також пережили тоталітарну систему, які також мали свого “брата”, – до словаків. Словаки, з історичного погляду, мали власну державу тільки від 1939 до 1944 року, і то з ласки Гітлера. Звичайно, словаки ніколи не зазнавали чехізації, як Україна – русифікації, але висока національна свідомість була саме тим важливим чинником, який привів сьогодні незалежну 5-мільйонну країну до Європейського Союзу та забезпечив громадянам певний життєвий рівень, про який в Україні багато хто лише мріє. Звичайно, що є тут і хворі, і безробітні. Але ця країна не очікує, щоб її дітей одягали та годували з-поза кордону. Незважаючи на те, що тут є національні меншини, які становлять близько 20% усього населення, словацька мова не підлягає дискусії – її вивчають і угорці, і роми, і русини-українці, і німці, і поляки, і чехи. Тут навіть собі уявити не можна, щоб міністром освіти став словакофоб, який буде закривати словацькі школи, який буде запроваджувати у школах та університетах недержавну мову! Певно, запитаєте, як їм таке вдалося?

Дуже просто – тут позбулися старих комуністичних кадрів, колишніх працівників  Державної служби безпеки та їхніх інформантів і співпрацівників. До влади прийшли сили, які зацікавлені у творенні Словацької держави. Звичайно, що й тут відбулися першопочаткові скупчення капіталу, але не в такій мірі, як це було в Україні, і тут таки владу і парламент творять не олігархи, а голосують не картки у парламенті, але люди, які почуваються зобов’язаними перед виборцями!

Звичайно, що бідних і голодних можна знайти і в найбагатших країнах, але не можна змиритися з тим, щоб на найродючіших землях планети діти голодували, бо це не тільки гріх, але й злочин проти народу, який живе на цій землі споконвіку!

Народ, який зазнав протягом одного століття три рази голод, який за одне століття втратив близько 15 мільйонів людей від голодної смерті, не сміє терпіти владу, при якій можливі такі листи, як лист п. Кашуби про “маленькі голодні очі”.

Купувати за мільйони помешкання в далекій чужині, їздити на дорогих автомашинах, коли пенсіонер, який за тебе голосував, не знає, як звести кінці з кінцями, – неетично і неморально!

Канадська виборча кампанія до Федерального парламенту розбудила молодь. Якщо у 2008 р. у голосуванні взяло участь лише 37% молоді, то, згідно з опитуваннями, тепер їхнє число може настільки збільшитись, що це вирішить долю майбутнього уряду. Канадська молодь прокинулася, і дехто тепер не радий, що вона ожила.

Може, приклад канадської молоді стане для української молоді (це стосується не тільки студентів!) прикладом, бо я переконаний, що прикладами Павлика Морозова в Україні вже нікого не “захопити”, а своє потрібно не тільки захищати, вимагати, але й відвойовувати! Від лицемірів, які задля людського ока хрестяться або навіть йдуть у церкву чи синагогу, –  даремно чекати милосердя чи допомоги, бо для них важливіші ролс-ройси, мерседеси, ламборґіні, феррарі, кадилаки, дорогі годинники та інші цяцьки нещоденної потреби!