Ольга Пендзей-Тарапацька

3.08.1933 – 9.03.2012

Китиця ніжних підсніжників

у сороковий день відходу у Вічність

Згадуючи і прощаючи сьогодні цю скромну, добру людину, думки летять у давні роки знайомства. 

На почaтках 50-их років до мене зголосилася нова учениця гри на фортепіано Ольга Пендзей. Наші відносини були, очевидно, як учителя до учениці, яка хотіла, старалася, працювала. Коли це змінилося в дружбу, не знаю, але, наче старша її сестра, я переживала з нею її радості, клопоти, журбу.

Ольга була пластункою. На прохання її приятельки Любці ми її прийняли до старшопластунського куреня “Вогні”, якого я тоді була курінною, хоча віком вона булa старша юначка. Зі своєю приятелькою Любцею їй приємніше жилося в гурті з дівчатами. Пізніше Любця стала її братовою.

Наука в шеститижневій літній мистецькій школі Banff School of Fine Arts нас ще більше зблизила. Я їхала туди вже третій раз і намовила Олю їхати також. Виклади, майстер-класи, години вправ на фортепіано, речиталі..., але й чудові мандрівки скелистими горами Альберти виповняли наші дні. Їздили ми тоді традиційним там студентським способом “на палець”, стоячи при головній дорозі! І в душі не було страху від такої подорожі, а туристи радо забирали студентів. Тоді ми дістали ідею, що “треба піти на дієту”. Наш харч був шпинат, сардинки і яєчка натвердо,..  аж доки нас наша господиня, між іншим українка, не насварила за таку їжу... Мешкали ми у неї в кімнатці з двома ліжками та сміли варити. Платила кожна з нас аж по 5 долярів на тиждень...

Повернувшися до Торонто, Ольга закінчила науку в консерваторії, здобуваючи диплом ARCT – Associateship Royal Conservatory of Toronto – виконавця і педагога. Оля одружилася, я пізніше, і пішли ми своїми шляхами. Родини, діти, нові обов’язки...

У 1978 р., кілька днів перед початком шкільного року, помер несподівано на атаку серця один учитель гри на фортепіано у школі St. Michael’s Choir School, де я вчила вже довші роки.  Школа у кризі, студенти є, наука гри на фортепіано обов’язкова для всіх, а вчителя немає. Я тоді порекомендувала директорові Ґері Гадсонові дуже доброго педагога, обов’язкову та сумлінну учительку – Олю Пендзей-Тарапацьку. Після інтерв’ю з нею директор прийшов до мене захоплений: “Та не тільки вона грає на піано. Донька грає на арфі, син на скрипці, це музикуюча родина!” “Hire her”, – сказала я спонтанно. “I did”, – відповів Ґері. І так ми зустрічалися з Ольгою у школі. Її студія була коло моєї, ми мали змогу хоч усміхнутися до себе! Я у школі заприятелювала з учителькою піано, співу та теорії, китайкою Сіутсан Дорін Чен. Як прийшла Оля, ми стали нерозлучною трійкою. А традиційними були гостювання на Різдво у мене, на Великдень у Олі, а китайський Новий Рік належав вже до Дорін! Одною з  останніх, хто відвідав Ольгу у шпиталі, була Дорін.

Ольга любила своїх учнів, вона їм присвячувала багато свого вільного часу, вони її також дуже любили. Зворушливим було на похороні Олі в церкві, хоч це був саме шкільний “March brake”, – її колишні студенти прийшли з нею попрощатися і співали під час причастя та в часі нашого пращання з Олею. 

На початку шкільних років ми завжди мали “teacher-parent night”, для спільного знайомлення. На одному з них Ґері представив Олю як дуже добру вчительку і “excellent gourme cook”. Олі це не сподобалося, але ми її переконали, що ми були “тільки учителі”, а вона мала ще й додатковий талант! І справді, вона вміла вичаровувати фантастичні смачні страви, була знаменита господиня, родина у неї жила, “як в раю”.

У 1998 році Оля була обрана головою Відділу ЛУКЖК при церкві Св. Миколая. Їй прийшлося нелегке завдання продовжувати головство після улюбленої і довголітньої голови Лесі Миндюк. Вона вив’язалася зі свого нового завдання дуже добре. В додатку організувала величезні Різдвяні базари в церкві. І завжди готувала на базари голубці і вушка. Вушка робила група пань у неї в хаті, де вона все сама наперед приготовляла. Належати до цієї дружної групи – це був привілей!

І останнього 2011 року ще всі ліпили вушка в Олі. І хоч Різдвяний базар того року не відбувся, ми собі купували перед Різдвом вушка тоді, як Оля вже була у шпиталі, з якого більше не вийшла...

Вона також була референткою Музею ЛУКЖК. Скільки вона там напрацювалася! Тягала тяжкі пуделка, прала, прасувала, чистила... Не раз мені казала, як її руки болять. При тім чекала на операцію коліна. А по операції, сидячи в кріслі, допомагала приготовляти експонати, музейні скарби, для DVD, двомовного фільму про наш музей, який успішно вийшов і є гордістю ЛУКЖК!

Участь брала і в праці Українського Музичного Фестивалю, де для щорічних змагань учасники мусіли вивчати українських композиторів.

З панством Тарапацькими ми були 3 рази на довших вакаціях. Ніколи ми не чули від Олі прикрого слова, нарікання чи невдоволення. Любила сонце, квіти, природу. Та понад усе любила, дорожила своєю родиною. Як і з найбільшою пошаною та любов’ю згадувала своїх батьків.

Тато Олі, директор підприємства в Бучачі, не боявся в часі німецької окупації, приймаючи на ніч у своїй хаті мандрівників, які шукали хліба в голодний воєнний час, хоч німці зробили свою поліцію прямо навпроти хати Пендзеїв. Мама годувала голодних, ділила “своє трохи” з потребуючими. Оля з подивом згадувала своїх щедрих, хоч у таких скрутних часах, батьків. Мабуть, від них вона навчилася помагати ближнім, бути співчутливою до біди та потреби.

Приїхавши до Канади, батько фізично працював на Півночі і в нещасному випадку стратив життя. Мати старалася дати дітям усе понад свої можливості, опікувалася ще й своїм племінником – самітним Павлом. У нещасному випадку стратила ногу, але не стратила волю та силу боротися з нелегкими початками в новій країні, виховуючи трьох дітей. Це завзяття Оля, мабуть, одідичила від мами...

Оля не була оптимісткою. Але вона завзято боролася зі своїми проблемами, яких їй доля подарувала понад людські сили. Нам у пам’яті залишиться порядна, чесна, скромна, щира людина. Нагадує мені ніжний підсніжник: хоч зі схиленою голівкою, твердо стоїть з усміхом до сонця, наперекір весняним вітрам та морозам.

Спи спокійно, Олю! Ти – приклад багатьом! Тепла пам’ять про Тебе буде завжди з нами...

Оксана Бризгун-Соколик