Питання досліджень української історичної правди

Науково-популярна конференція та доброчинний бенкет у Торонто

6 квітня 2013 р.

Закінчення з №17

Чим більше ставало правди, тим слабшим ставав Радянський Союз. Остаточно розвалився він у серпні 1991 р. Після падіння комуністичних режимів у більшості посткомуністичних країн почалася свідома політика подолання тоталітарного комуністичного минулого.

На жаль, в Україні цього не відбулося. Тут, на відміну від західних посткомуністичних держав, не відбулося завершеної національно-демократичної революції. У незалежній Україні при владі залишилася стара комуністична еліта. Ця стара-нова еліта намагалася поєднати своє комуністичне минуле з новими національними віяннями. Через це на державному рівні ніхто не намагався проводити політику розкриття злочинів комуністичного режиму, бо більшість тієї влади належала до нього. Тому ця робота лягала на плечі громадських інституцій, які активно взялися до праці. Саме тоді почали працювати такі організації, як “Меморіал”, Асоціація дослідників Голодомору та створений у 2002 році Центр досліджень визвольного руху. Завданням цієї організації стало зосередити свої зусилля довкола творення архіву про український визвольний рух і проведення наукових досліджень з історії українського визвольного руху ХХ століття.

Ця нерішучість влади щодо переоцінки комуністичного минулого отримала шанс змінитися після Помаранчевої революції. До влади у 2004 році прийшли молодші люди – покоління, яке було менше на персональному рівні прив’язане до комуністичного минулого. Ющенко і команда прийшли до влади на хвилі протесту проти тодішнього президента Леоніда Кучми, який відверто себе пов’язував із комуністичним минулим. Нова влада засадничо була готовою, щоби відокремити себе від комуністичного минулого. І справді, протягом короткого часу 2005-2010 років було зроблено низку важливих кроків, які показували, що Україна ступила на той шлях розвитку, що й інші посткомуністичні країни – Польща, Чехія, Угорщина та країни Балтії. Було створено Інститут Національної Пам’яті як спеціальний орган державної влади, а також музеї – Меморіал Голодомору, відкритий у 2008 р. в Києві, та Музей-меморіал “Тюрма на Лонцького” у Львові. Ще одним важливим кроком цього періоду було відкриття архівів. В. В’ятрович очолював Галузевий Державний Архів СБУ, який, по суті, є колишнім архівом КГБ.

Саме він зберігає серцевину знань про те, як працював радянський тоталітарний комуністичний режим і як проводилися ці репресії. Упродовж короткого часу 2008-2010 року вдалося почати відкривати ці архіви. І це стало певним поштовхом для переосмислення українського минулого – з’явилося багато книжок-збірників документів, зокрема нових томів серії “Літопис УПА”, наукові монографії, приступила до праці ціла плеяда молодих науковців.
Але у 2010 році всі позитивні процеси почали загальмовуватися і згортатися. До влади прийшов Віктор Янукович, який доводив союзникам у Москві свою відданість і почав впроваджувати  в Україні таку ж політику, яка вже кілька років проводилася у Росії, – закриття архівів і згортання досліджень історичної правди. Міністр освіти почав цензурувати підручники і викидати з них інформацію про історію українського визвольного руху. За старань міністра Табачника з підручників зникла інформація про Романа Шухевича, Крути та українських дисидентів. Тепер держава не тільки не підтримує ініціатив подолання тоталітарного минулого, а, навпаки, намагається придушити такого роду ініціативи. Д-р В’ятрович нагадав про кримінальні переслідування, які почалися відразу після приходу до влади команди на чолі з В. Януковием, зокрема Руслана Забілого, директора Музею “Тюрма на Лонцького”. Однак спроби залякати академічну спільноту, навпаки, мобілізували громадськість. Переслідуваних підтримали сотні науковців з цілого світу. Акції протестів
відбулися по всій Україні і тих місцях, де живуть українці, далеко за межами України. В. В’ятрович подякував за таку підтримку. Саме завдяки цим акціям справою зацікавився  прем’єр-міністр Канади Стівен Гарпер і, перебуваючи в Україні, зустрічався з  Русланом Забілим.  Саме така активна підтримка громадськості та політиків зупинила подальше можливе розростання репресій, яке, очевидно, готувалося в той момент. Тепер ситуація не схожа на радянські часи – поки що істориків не садять за ґрати, не закривають рота, але часто їх позбавляють права на професію. Бо історик, який не має доступу до архівів і не може працювати, публікувати свої праці, нікому не потрібен. І на це зорієнтована діяльність відповідних служб, які зацікавлені, аби Україна не переходила через переосмислення комуністичного минулого. Відповідальність за переосмислення комуністичного минулого, як і у 1990 році та в часи Помаранчевої революції, знову падає на плечі громадських організацій. І поки що громадськість впорується з цим важким завданням.

Як приклад – діяльність Громадського комітету вшанування пам’яті жертв Голодомору. У 2010 році В. Янукович на одній із своїх перших міжнародних конференцій заявив про відмову відстоювання концепції Голодомору як геноциду  (за що, очевидно, отримав оплески від представників російської делегації). Розрахунок робився на те, що вдасться представити, ніби Голодомор в Україні нікому не потрібен. Ніби це була просто забавка попереднього президента України. Тому на осінь 2010 не планувалося жодних меморіальних заходів на останню суботу листопада. Аби підхопити цю ініціативу, було створено Громадський комітет, до якого увійшли представники Церкви, різних громадських організацій і наукових інституцій. У результаті цей Громадський комітет працює вже упродовж 3 років, і з кожним роком стає  більше людей, які приєднуються до акцій у Києві біля Меморіалу пам’яті жертв Голодомору. Завдяки громадськості вдалося зберегти цю надзвичайно важливу традицію, і вона буде розвиватися. Продовжує свою діяльність, незважаючи на відсутність підтримки держави, і музей “Тюрма на Лонцького”. Єдине, що отримують працівники від держави, – це заробітна плата. Жодних коштів на розбудову музею, створення експозицій вони не мають. Але музей діє і є важливим майданчиком для проведення заходів та є значною подією в житті українців.
Для того, аби відстоювати право на доступ до інформації, Центр досліджень визвольного руху упродовж 2012 року втілював проект “Право на правду”. Було опубліковано спеціальний порадник, адресований науковцям та всім охочим, щоби показати, як працювати з архівами, як відстояти своє право на доступ до документів. Інший проект – це електронний архів, який втілено у співпраці з Львівським Національним Університетом ім. І. Франка і до якого тепер долучається Національний Університет “Києво-Могилянська Академія”. Завдяки йому в
інтернеті стали доступними понад 10,000 документів. Архів постійно поповнюється, і кожен охочий, зайшовши в інтернет, може знайти потрібні документи, скопіювати собі на комп’ютер і працювати з ними. Ці документи, доступні з будь-якої точки Землі, змінять уявлення про те, якою була історія України у ХХ столітті. Додатковим інструментом, який створено в кінці минулого року, є ще один науковий центр при Києво-Могилянській Академії – Центр історії державотворення України ХХ століття, який буде працювати над проектом електронного архіву. “Тепер, як ніколи, потрібна співпраця громадських ініціатив в Україні та за океаном. Вона може бути різною – від інформаційної підтримки до допомоги з перекладами. Але найголовніше, щоб ми відчували, що наша праця в Україні помножується завдяки вашим зусиллям і дає загальносвітовий резонанс. Ми розуміємо, що дискусії довкола нашого минулого стосуються  не тільки України. Спроби переглянути своє минуле, глянути на українську історію українськими очима зачіпають наших сусідів, які не хочуть цього. Це незручно і для росіян, і для поляків, які хотіли б, аби ми і далі дивилися на своє минуле їхніми очима. Тому, розуміючи всі виклики сьогодення, працювати ми маємо так сильно, як лише можемо... Праця з відродження національної пам’яті, яка здійснюється громадою, дає кращі наслідки”, – завершив свій виступ д-р В’ятрович.

Після доповіді усі охочі мали змогу поставити свої запитання. І цим у повній мірі скористалися як присутні глядачі, так і запрошені історики-доповідачі.

Тему польсько-українських взаємин В. В’ятрович продовжив під час урочистого бенкету на його честь, проведеного того ж дня, 6 квітня 2013 року, в Українському Домі ім. Т. Шевченка в Етобіко. Тут зібралося багато охочих привітати гостя з України, почути його доповідь і переглянути документальний фільм “У пошуках правди”. Ведучою бенкету була Андрея Кардаш, яка запросила голову Ліги Українців Канади, Відділ Етобіко-Міссіссаґа, і співголову Організаційного комітету Петра Кардаша до вступного слова та привіту. Молитву перед вечерею промовив о. Й. Жила, а по вечері громада помолилася під проводом о. Б. Сенця. З великим зацікавленням присутні переглянули документальний фільм про діяльність Центру досліджень визвольного руху та Музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького” у Львові. Та кропітка і жертовна праця, якій посвячуються працівники Центру та Музею, гідна великого подиву, пошани і вдячності. Музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”, працюючи як науковий інститут, став також важливим культурно-просвітницьким центром, що виховує національну свідомість та формує громадянське суспільство в Україні.

Д-ра В’ятровича, головного доповідача, представив та запросив до слова голова Крайової Управи Ліги Українців Канади, голова Дослідного Інституту “Україніка”, співголова Організаційного комітету Орест Стеців. Доповідь “Польсько-український конфлікт, 1942–1947 рр.” стосувалася надзвичайно болючої і важливої теми польсько-українських взаємин в історичному вимірі, питань дослідження і оприлюднення історичної правди та імовірності примирення між двома народами заради мирного і взаємокорисного співіснування в реаліях геополітичних і цивілізаційних викликів. Присутні з великою зацікавленістю вислухали доповідь і обдарували В. В’ятровича теплими оплесками. Із заключним словом виступила голова Лiги Українок Канади, Відділ Етобіко, Марія Крет.

І конференція, і бенкет показали велике зацікавлення української громади у питанні дослідження української історичної правди та поширення її у всьому світі. Успіхові заходів, зорганізованих Конференцією Українських Державницьких Організацій Канади (КУДОК), Дослідним Інститутом “Україніка” за ініціативи Ліги Українців Канади, Відділ Етобіко-Мiссiссаґа, та під патронатом СКУ, СКУДО, КУК, сприяла підтримка спонсорів. Головний спонсор – Фундація “Будучність”.

Спонсорами заходу стали: Український  Канадський Ветеранський Фонд, Осередок СУМ Етобіко; Осередок СУМ Торонто; Крайова Управа Ліги Українців Канади; Ліга Українців Канади, Відділ Етобіко-Міссіссаґа; Ліга Українок Канади, Відділ Етобіко; Ліга Українців Канади, Відділ Торонто; Ліґа Українок Канади, Відділ Торонто; Дослідний Інститут “Україніка”.

Оксана Соколик,

директор Школи Української Спадщини ім. Ю. Липи