Ще раз про художника Сергія Конончука

4 жовтня 2012 року на 12-ій сторінці тижневика “Новий Шлях” появилася моя публікація “Сергій Конончук. До 100-ліття з дня народження”. У надрукованому матеріалі йшла мова, між іншим, про смерть художника, що настала у вересні 1941 року під час боїв “за Батьківщину у Великій Вітчизняній війні”. Чи насправді він загинув як “учасник і боєць в рядах радянської армії”, як згадано у статті, я ще тоді сумнівався, тому перше із двох кінцевих речень наведено під знаком питання. А вже зовсім у кінцевому реченні “причину загибелі Сергія Конончука” залишив довести “на більш компетентних дослідників життя і творчості цього чудового художника, який своїми графічними шедеврами збагатив скарбницю українського мистецтва”. Пишучи попередню статтю про цього надзвичайно плодотворного майстра графічного мистецтва, я був переконаний у тому, що його життя скоротили червоні поневолювачі наприкінці 1930-их років в Україні. Так воно не сталося.

Сергій Конончук пережив голодний 1933 рік та навіть жорстокі репресійні часи другої половини тридцятих років минулого століття, хоча згодом вони не оминули його особисто, його батьків і його наймолодшу сестру. Незважаючи на часті замовлення від різних книжкових видавництв на оформлення творів світової літератури, двадцятирічний хлопець мріяв продовжувати навчання у Петербурзі. Чи їхати туди, йому довелось порадитись зі своїм вчителем Гаврилом Пустовойтовим. Педагог сказав йому: “Все необхідне знання у тебе вже є!”     

Неслухняний Конончук готувався до виїзду в Ленінград. Батько категорично був проти поїздки сина туди. “На твоїх заробітках тримається сім’я. Подумай про неї, перш ніж покинеш її напризволяще”, – говорив.

У вересні 1933 року, зібравши свої станкові роботи та книги, що появилися в його оформленні, Конончук поїхав у Ленінград, де з самого початку перебування зустрівся із Дмитром Митрохіним, творчість якого любив. Йому він показав свої графічні роботи, на котрі отримав відповідь: “Якщо будете й далі так старанно працювати, це буде ваша академія. Не міняйте свої шкільні здобутки, не міняйте школу українських майстрів, вони вже у ваших руках. Ви вже стали майстром, майстром з усім стремлінням”. Ці слова художника до художника надали “крила” Сергієві. Кілька днів він провів у Ермітажі, присвятив кілька з них Академії Мистецтв та виконав кілька рисунків тушшю, присвячених ленінградським околицям. Він і тут залишився вірним собі: бачив це місто по-своєму, не парадним, а звичайним, проте не менш прекрасним. Згодом Конончук повернувся в Київ, звідки чи не кожного дня ходив “на натуру”, де зарисовував все те, що йому подобалося біля Володимирської гірки, широкі панорами рідного міста, його будинки та вулиці. Рисуючи, художник кожного дня відчував свято у своєму житті, пов’язане з природою та її красою.

Конончук працював як художник над мультфільмом за сценарієм твору для дітей Олександра Донченка “Тук-тук і його приятель Жук”. У 1935 році, після року з половиною праці над продукцією, фільм появився на екранах. Його успіх підтвердив майстерність Конончука-рисувальника кіно.

Якими були мотивації поїздки Сергія Конончука до Узбекистану 1937 року, властиво до Самарканду? Я дошукався правдивої відповіді на це питання – це не була добровільна поїздка, а, скоріш за все, примусова. Сергія відправлено в “адміністративне заслання” у зв’язку з арештом чоловіка його сестри Неоніли Теодозія Ференцева – режисера, лаборанта в кіностудії Олександра Довженка (загинув у 1938 р. на Колимі).

Почалися “чісткі ідєалагічєскіх кадров” та тисяч інших постатей української інтелігенції. Разом зі Сергієм НКВС вивезло і його батьків – Марину та Пилипа з вагітною на сьомому місяці наймолодшою сестрою. З іншими засланцями у вагонах для перевезення худоби їх доправлено до Самарканду як ворогів народу. Наказ був завезти їх в один із кишлаків (сільське поселення у Східній Азії) для остаточної там загибелі. Вагітність і лікарська довідка про необхідність лягти сестрі у стаціонарне місце, що принагідно трапилося в Самарканді, зберегли життя Неонілі Ференцевій та сім’ї Конончуків. Сергій потрапив у депресійне пригнічення, передбачав кінець подальшій своїй кар’єрі, вважав, що історія поставила хрест перед його графічною діяльністю, хотів накласти на себе руки. Родина турбувалася його майбутнім і пробувала заспокоїти та зберегти його живим. Заняття над рисунками двориків, де жили Конончуки, тварин господарів – кішок і собак, курей і свиней, вулиць Самарканду, квітів та розкішних троянд, сусідських хлопчиків давали Сергієві наснагу.

Восени 1937 року сестра народила сина. На превелике щастя, місцеве відділення НКВС повернуло всім паспорти. Повернутись до Києва дозволено родині наприкінці грудня 1937 року. Батько зі Сергієм повернулися відразу. Мати художника Марина, народжена Денисенко, яка працювала на фабриці для виробів лемонадних напоїв, ще залишилася допомагати дочці заопікуватись маленьким Юрчиком аж до березня 1938 року. Наприкінці того ж місяця прощалась і вона з дочкою, внуком, Самаркандом.

Майже щодня Сергій писав листи сестрі. Знаючи свою страдницю, ними він прагнув потішувати її, тож поміщував цілі рядки віршів улюблених поетів. Зміст своїх листів доповнював рисунками, над якими постійно працював для оформлення літературних творів. Ночами пізно лягав і вранці скоро вставав. Щоденна праця кінохронікарем у кіностудії, котра перенеслася з Харкова до Києва, приносила художникові чимало задоволення. Часто займався роботою над гравюрами, де почувався справжнім майстром свого фаху.

У грудні пощастило повернутись до Києва і Неонілі з малим сином. Сім’я знову стала жити разом.

 1940 року Сергія прийняли до Спілки художників. Старому холостяку родина радила женитися. Його обраницею стала сіроока дівчина зі світлим кучерявим волоссям і рідкісним ім’ям Аріадна, або Рада, як називали її подруги в кіностудії. Влітку 1941 року вони планували побратися. Навіть квартиру їм обіцяли дати. Листи сестрі не переставав висилати, і йшли вони не тільки від нього, але з глибини його серця. Наприкінці травня 1941 року з Ленінграду приїхала у відпустку старша сестра Таїсія зі сином, щоб відсвяткувати день уродин їхньої сестри Неонілії. Було їй подаровано букет квітів, які Сергій нарисував. Жартували і чекали на появу невістки, бо збирались їх благословити. Це був останній святковий вечір у родинному колі.

Вранці 22 червня Київ збудився від падіння і розривів німецьких бомб. Сергій пішов у військову комендатуру й, отримавши мобілізаційний квиток, повернувся додому. Мати його, зі сльозами на обличчі, пошила мішок синові. “Ніля, збережи усі ці теки рисунків, бо коли повернуся з фронту, таких вже не зумію нарисувати. А якщо не повернуся, нехай хоч маленький слід залишиться після мене”, – просив Сергій сестру. У перші дні війни Аріадну вислано копати окопи. Ще мав надію попрощатися з Аріадною, але доля і тут була поганою для нього. Зустрівши її матір, передав слова любові й надії на скору зустріч.

Та недовго носився Сергій з думкою у голові: ”Як же так мало ми вспіли зробити...” Де б Сергій не побував – за Дніпром, у селах Лубни, Прилуки, Баришівці, Дерниці, звідти писав листи і посилав їх рідним. В одному із них просив, щоб вони не лишали Київ, бо вірив, що німці туди не дійдуть. Закінчуючи писати свої листи, він всім передавав привіт військового. “Завтра йдемо на фронт”, – зізнався в останньому. “У вересні 1941 року Сергій Пилипович Конончук, перебуваючи на фронті, пропав безвісти”, – сповіщав родину лист від військового командира.

Насправді він загинув у проскурівському таборі полонених. Сергієві тоді виповнилося 29 років.

Павло Лопата

НАВКОЛО СВІТУ