Чи ви говорите серйозно, чи по-українськи?

Walter Cap

Таке запитання було модне – і серйозне – за “старих добрих часів” брежнєвської ери в історії України. Що ж, часи змінилися. Є незалежна Вітчизна Україна. Незалежна від кого? Очевидно, не від великої Вітчизни. Ні від Донецької чи Дніпропетровської. Ні від більшої вітчизняної меншини – російської. Від них Вітчизна Україна залежна. Навіть дуже. Врахувати хоч би Януковича, Ахметова і Пінчука. Перший – прем’єр-міністр і “проффесор”, другий – мультимільярдер, третій – менший  мульти­мільяр­дер і... зять президента Кучми. Від них країна, перепрошую, Україна залежна, і є чим похвалитися. І вони, самозрозуміло, коли серйозні, говорять серйозною престижною мовою. І таких начислити можна без кінця, з самої верхівки до самого низу.

Отже, в чому справа? Справа у кризі української мови. Солов’їної. Милозвучної. Поетичної. Народної. Ітеде.

Як-то так?

А так: солов’їв нема над Дніпром, який вже не реве, а тільки стогне. Бо не має енергії до вищих тонів милозвучого ревіння. А як солов’ї ще десь є, то в підпіллі, як колись упівці, і їх не чути. А якби навіть почув хтось з еліти нових українців, то не зрозуміє, хоч між ними є і доктори, й “проффесори”. Поетичности мова вже не має, бо нема поетів, щоб нею творили, як Шевченко, Франко чи Леся Українка. А народна мова? Для народу, якого нема? Колись був народ по селах, але його або виморили, або перевиховали на колгоспників. І ще мова була для них доти, доки нові українці їх не скинули з престижного статусу колгоспника.

Як історія колом котиться! Колись в Галичині казали: хай будь-хто прийде, але мене з хлопа ніхто не скине. А прийшли й скинули хлопа з хлопа. Тепер ніхто не знайде хлопа в цілій країні Україні. Бо хлоп був тільки в Західній Україні. Його скинули й закинули на кінець світу. Або перевиховали на колгоспника. Виглядало, що колгоспник буде вічний, як його творець більшовик. І більшовик зник, як мара, а колгоспник залишився. А незабаром так хитро-мудро демократична влада олігархів, яка настала після диктатури пролетаріату, в ім’я прав людини звільнила колгоспників з кріпацтва, даючи їм вільні уділи землі з колгоспу, і колгоспник став вільно безземельний на своїй власній землі, на яку право посілости мають тільки бур’яни найбільші у світі! І без хати, яку діди збудували, а батьки з цілими сім’ями в ній жили. Викуповуй! – наказала влада, бо все належить народу. А народ бідний.

Що робити?

– Писати протести і заяви!

– До кого?

Колись, ще за польського панування можна було написати до директора трамваїв, хоч кожний громадянин знав, що такої посади в цілій Річипосполитій не було. А тепер до кого писати? І ще якою мовою. Серйозно!

– Мовою, яку влада розуміє.

Тобто, як твердять монахи з Лаври: престижною Божою російською, бо української і Бог не розуміє. Правда, вони поправилися, що Бог всі мови знає, але... для певности.

З усього того виходить, що нема кризи української мови, а тільки вона, українська мова, творить кризові ситуації. Їх, ситуації, розв’язує кожний по своїх здібностях і спроможностях.

Ось проффесор Янукович навчився говорити по-українському. І говорить, хоч його мало хто розуміє. Однак він знає, що каже. У нього нема кризової ситуації.

Президент Кучма умів роз-в’язувати усі кризи. І мовну. Ось як розповідає анекдот. На прес-конференції, після зустрічі президентів Єльцина, Клінтона і Кучми в Будапешті, слово забрав президент Кучма. Українською. Почувши звук незвичної мови Кучми, Єльцин так розхвилювався, що з видною злістю кинув свої окуляри на стіл. Проблему “розв’язав” Клінтон, подавши чемно окуляри Єльцину.

Знову дружина Кучми розв’язала проблему першої леді по-своєму. Не говорила державною і заявила, що вона почувається українкою, бо громадянка держави Україна.

Кандидатові Ющенка на міністра закордонних справ Володимиру Огризкові “розв’язали” проблему української мови депутати-регіонали. Коли він виступив державною мовою перед групою російських журналістів, регіонали заявили, що він не надається на таку важливу посаду, бо своїм недипломатичним вчинком втратив інтернаціональне довір’я.

Йому ще легко обійшлося, бо Сергієві Мельничукові, який судовим рішенням виборов право навчатися українською мовою, “владні органи” “розв’язали” його проблему, оголошуючи його психічно хворим, бодай в Луганській області.

Отже, є розв’язка, крім одної, яку створила українська мова для Росії. Росія старається всіма способами розв’язати цю проблему, і то для добра українського народу. З любови до нього. Щоб росіяни розуміли українців, треба українську мову так зблизити з російською, щоб вони були одно. І помагають. Ось як не було граматики української мови до навчання у школах за радянських часів, Міністерство освіти порадило: “Навчайте з російської  граматики”.

Однак не вдається ров’язати цієї проблеми вже століттями. Бо як написав російський поет Володимир Маяковський, якого поважав навіть Сталін:

Ей, москаль, на Украину зуби не скаль!
Эта мова величава, проста:
“Чуєш, сурми заграли, час розплати настав!”