Святі Амврозій і Анатолій – нові незнані українські святі

Ділимося з українською громадою, що нашій родині – двоюрідним онукам – пощастило через інтернет віднайти дані про трагічну смерть і канонізацію Святого Єпископа Амврозія і Святого Митрополита Анатолія, які також були між собою споріднені – двоюрідні брати, а наші двоюрідні дідуні – двоюрідні брати мами мого тата, світлої пам’яті отця Йосипа Василіва.

Єпископ Амврозій, у світському житті Василь Гудко, народився у містечку Тишівці, Холмщина, 28 грудня 1867 року. Закінчив Духовну Семінарію у м. Холмі та, отримавши стипендію, був скерований до Санкт-Петербургу в Духовну Академію, яку закінчив і  здобув ступінь кандидата наук богословія. Прийняв монаший чин, і Московська Церква призначала його на різні праці в далекій Азії: в Алтаї, Кореї, на Донщині. Аж після восьми років на чужині він став ректором Волинської Духовної Семінарії на три роки. Відбулася хіротонія в сан Єпископа 3 травня 1904 р. для Волинської Єпархії з осідком у Кременці. У той час Холмська Церква зверталася, щоб єпископ Амврозій очолив Холмську Єпархію, але Московська Церква не хотіла лишати єпископа-українця на Волині чи Холмщині, тому після п’яти років його вислали опікуватися Балтійськими церквами, а потім призначили до В’ятської Єпархії, Єпископом Сарапульським.

Єпископ Амврозій застав там велике московське пияцтво, розбещеність монахів і людей,   жорстоких та нечесних адміністраторів. Заснував “Братство тверезих”, гостро у проповідях виступав проти пияцтва, комуністичних ідей та проти насильства над татарами щодо віри. Це не подобалося московській церковній владі, і тому вислала його на “відпочинок” – настоятелем до монастиря у Свяжськ, біля Казані. У монастирі не було краще – монахи пиячили, жили аморальним життям, розбирали монастирське майно. Організував “Товариство тверезих” та наводив порядок – український порядок. Одному монахові, Феодосію, не подобалися нові суворі закони, і він почав доносити новій комуністичній владі. Два рази Єпископа Амврозія арештовували та відбувався суд під “революційним трибуналом”. Перший раз його рятували всі парафіяни, які дуже поважали та любили свого настоятеля, а також татари. Другий раз після суду в Казані взяв його під свою опіку Єпископ Анатолій. Але Єпископ Амврозій на 51-му році життя не хотів бути бездільним і повернувся у Свяжськ. Наступного дня його на “лічний” (особистий) наказ Лейби Бернштейна Троцького завезли на станцію Тюрлем, келейника Іова відіслали, а самі в жорстокий спосіб 9 серпня 1918 року Єпископа Амврозія замордували. Пізніше келейник віднайшов його жорстоко покалічене тіло, а свідок, жінка в полі, все бачила та розказала. Іов поховав священнослужителя і платив за землю 12 років, поки і його не розстріляли у 1931 р. Так загинув наш двоюрідний дідуньо – Єпископ Амврозій. На інтернеті є багато інформації про нього, поданої Московською Церквою, яка його канонізувала в Казані у жовтні 1999 р., святкуючи день Святого 9 серпня, а також разом із Казанськими Святими, яких святкують 17 жовтня.

Звернулася я до Святішого Патріарха Філарета з проханням, щоб Українська Церква КП також канонізувала мученика-українця, який був відомий своїм міцним характером, за що його називали “Безбоязним”, не йшов на співпрацю з безбожниками, охороняв татар, яких насильно переводили в Християнство (бо сам переживав і знав з історії про насильство на Холмщині), виступав проти аморального життя, пияцтва та комуністичних ідей. Московський Синод його не боронив, а навпаки – карав, посилаючи на відпочинок на 51-му році життя. За вірну працю Богові та Церкві москалі-комуністи його замордували, а перед тим кидали по Азії, Балтах, Казані, а в Україну присилали москалів. (http://en.wikipedia.org/wiki/Amrosius Gudko)

Відмінна доля була у Митрополита Одеського і Херсонського Анатолія – нашого двоюрідного дідуня також по лінії бабуні, мами тата.

Він народився в м. Ковелі, на Волині, 20 серпня 1880 p. у родині Григорія Грисюка родом з м. Тишівець, Холмщина. Назвали хлопця Андрієм. Закінчив Волинську Духовну Семінарію, Київську Академію зі ступенем кандидата наук з богословія та став викладачем Київської Академії зі ступенем доцента, а потім професора. Після одного року праці “екстраординарним” професором у Києві забирають до Москви на таку ж саму працю, а ще за рік призначають ректором Казанської Духовної Академії. Хіротонія в єпископи відбулася у червні 1913 р. з призначенням бути Єпископом  Чистопольським та другим вікарним Казанської Єпархії. Тому він і рятував Єпископа Амврозія –двоюрідного брата, бо жив у Казані. Не судилося довго працювати, бо і його арештували у 1921 році, завезли до Бутирської в’язниці у Москві, де міцно били, пошкодили щелепу та зламали два ребра. Присудили рік заслання. Після повернення за рік часу арештували другий раз та засудили на три роки в ізоляцію до м. Ашгабаду, Туркменія. Перший арешт був за те, що знайшли летючку проти більшовиків, яку йому й самі підкинули, коли робили обшук. Другий арешт за те, що ніби поширював поголоски проти комуністичного уряду. Відбувши три роки, повернувся, і Московська Церква піднесла його до чину Архієпископа та призначила в Одеську і Херсонську Єпархію. Також  займався коротко Харківською Єпархією до чину Митрополита, а церковні діячі з Москви,   відвідавши його, повідомили, що Митрополит живе дуже бідненько. Це ж був початок голоду. Україна гинула, страждала. ГПУ не переставало його кликати на допити ночами та перешкоджати служити. Митрополит закінчував службу, а тоді його забирали на постійні допити. У 1936 році 9 серпня його арештували, завезли до Москви, де відбувся суд, та засудили на тяжкі роботи на п’ять років. Оскаржили, що організував блок з українців православних і римо-католиків, щоб через унію з Римом визволити Україну. Це була велика провокація, неправда, яку Митрополит заперечив, лишень нова причина за те, що був знайомий з римо-католицьким ксьондзом  Миколаєм Зноском.

На заслання везли з московськими злодіями та душогубами, які його обікрали. Довезли частину  дороги тягаровим потягом, а тоді пішки. Дійшли в лютому 1937 р. у Килтовськую “сельхозколонію” в республіці Комі. Від травня виганяли на роботу, а Митрополит, хворий на серце, зі спухлими ногами, не міг виконувати норми. У жовтні здоров’я дуже погіршало,   майже осліп, але в листопаді змусили знову виходити на роботу. У січні 1938 р. не міг вже працювати, забрали в таборовий шпиталь, не дозволили сестрам приїхати його доглядати та пачки з харчами і одежею не передавали, тримали. Перед смертю забрали його Св. Євангелію, яку він міцно зберігав, та хотіли здерти силою нагрудного хрестика, але Митрополит перевернувся на груди – не дав зняти та так і упокоївся. Православі наші люди, що каралися на засланні за любов до України, як “куркулі та вороги народу”, поховали його у мерзлоті, зробивши хреста з гіллячок. Митрополит був канонізований Українською Православною Церквою 13 грудня 1997 р. у день Св. Андрія, а потім і Московською Церквою 20 серпня 2000 р.

Довідавшись з інтернету про докладні переслідування, суди, побиття та три заслання, ми всі,  рідні в Україні та тут, у Торонто, не можемо спокійно про це думати, переживаємо і сердимось. Вся наша родина – ще є до 10 двоюрідних внуків, до 20 праправнуків та, мабуть, до 40 прапраправнуків. Всі ми тепер згадуємо Святих Амврозія і Анатолія в наших молитвах, а у Житомирі в соборі є вже розписані ікони Святих Амврозія і Анатолія на стінах собору, де вони служили, а Єпископ Амврозій приймав хіротонію від Київського і Галицького Митрополита Флавіяна (Городецького) у Житомирі. Молимося і благаємо святих преподобних мучеників Амврозія і Анатолія охороняти долю Української держави, народу та рідну Українську Церкву, яку вони так любили і за яку так трагічно загинули від московських злочинців-безбожників.

http://www.krotov.info/spravki/persons/l 880gris.html

 Любов Василів-Базюк  і родина в Україні та Канаді