Останнє побачення Тараса Шевченка з Україною

Павло Лопата

Сто п’ятдесят років тому, тобто 1859 року, забажалось Тарасові Шевченкові поїхати в Україну. Петербург, який був зафіксований місцем Тарасового перебування, вже надокучив йому. Саме весною, через усі справи, пов’язані з дозволом його виїзду на рідні землі, а вони не дуже-то посувалися вперед, впадав у розпач. Його антипетербурзькі й антимосковські настрої дедалі міцнішали. “Перше в столицю не пускали, а тепер з цієї смердячої столиці не випускають”, – писав Шевченко 10 травня до пані Марії Максимович. А далі він їй зізнався про те, що сам не знає, “доки вони будуть знущатись надо мною”.

Дозвіл поїхати йому в Україну треба було мати від президента Академії і шефа жандармів, а прохання давно пішло до міністерства імператорського двору, якому підлягала Академія. Шевченкові вже не вистачало сил штовхати справу через своїх знайомих і з тугою в серці та сильним душевним болем доходив до відчаю. Його супутникові подорожі – харківському поміщику Дмитру Хрущову, з котрим Шевченко щойно запізнався в Петербурзі, він сповіщав зачекати на нього в Москві до 28 травня, тоді б він долучився до нього, і разом поїхали б в Україну. Шевченко нарешті отримав паспорт від поліції 25 травня. Довго він не чекав і, доїхавши до Москви залізницею, разом з Д. Хрущовим виїхали кіньми в Україну. По дорозі на Сумщину, де поміщик мав свої маєтки, домовилися затриматися у нього бодай на кілька днів. Їдучи туди, вони зупинилися в Орлі, де Шевченко відвідав свого оренбурзького друга Федора Лазаревського.

5 червня Шевченко ступив на українську землю і зупинився в Сумах, де побував на мальовничих берегах ріки Псла. Душа його раділа від побаченого. Протягом одного дня поет милувався чудовими краєвидами, розкішними лугами і дібровами, плідним чорноземеллям, де він намалював одне з наймальовничіших урочищ в Україні. Перебував Шевченко в маєтку Хрущова у Лохвині, зустрічався з лебединськими українцями, переїхав впоперек цілу Полтавщину, оглядав дорогі серцю закутки, відвідав Яготинський парк, побачився з родиною Платона Закревського у Березовій Рудці, а 12 червня заїхав до лікаря Андрія Козачковського, що жив у Переяславі, подякувати йому за всю матеріальну допомогу під час заслання поета та за його лікування, коли він був хворий. І там вони разом були на місцевому ярмарку, на прогулянці в селі Козинці, а потім поїхали до Дніпра, щоб там Шевченко побачив чарівну природу при заході сонця і подивився на гори, де хотів покласти своє змучне серце і бути похований. Другого дня поплив Шевченко по Дніпрі і знов, дивлячись на ті гори поблизу Прохорівки, мріяв сивим старцем “умерти на Дніпрі, хоч на малесенькій горі” і разом з дружиною “удвох дивитися з гори, на Дніпр широкий, на яри та на лани золотополі”.

У невеличкому домі у Прохорівці художник зупинився в Максимовичів, Марії Василівни та Михайла Олександровича. У них він перебував близько двох тижнів. Цілими днями мандрував, робив зарисовки біля Канева, розмовляв із селянами і вертався часто тільки переночувати. По дорозі до рідної Кирилівки завітав, щоб оглянути велику цукроварню Кіндрата Яхненка й Федора Симиренка – колишніх кріпаків, а тепер українських промисловців, які комфортно влаштували дорогого гостя. У них він відпочивав душевно: читав свої захалявні вірші, оповідав веселі жарти-анекдоти та оглядав розкішну лікарню, церкву, школу і бібліотеку, які служили робітникам і службовцям цієї фабрики.

Нарешті заїхав кіньми і возом до рідної Кирилівки. У батьківській хаті зустрівся з Палажкою – жінкою брата Миколи, обіймав її і цілував. Сльози текли з очей від зворушення, від побачення зі старою похилою хатою, розповідей братової, а потім і від зустрічі з сестрою Яриною. Несподівана зустріч відбулася в брата Йосифа і шваґра Варфоломея в Корсуні, де Шевченкові дуже подобалось – як у свояка, там він добре почувався і гостював хіба десять днів. В околицях Корсуня художник нарисував старі дерева, річку Рось та мальовничі закутки в парку. Мабуть, 9 або 10 липня Шевченко зупинився у Межиріччі, на Черкащині, де за селом Пекарями вибрав собі місце для будови хати. Грошей для цієї мети він трохи мав зі собою, а решту тримав у Петербурзі, які згодом його друзі переслали йому на всякі інші потреби. Тут 10 липня вже зійшлися землеміри, поміщик Никодим Павлович Парчевський, який на велике прохання Варфоломія Григоровича Шевченка погодився виділити Тарасові на Межиріцькому маєтку невеличку ділянку землі для побудови садиби. На цьому місці були в той час й управитель Парчевського Вітольд Вольський та деякі інші пани-службовці у білих рукавичках. Шевченко, почастувавши всіх горілкою, почав до підпилих говорити досить критично, навіть образливо до декотрих із них, що стало приводом 13 липня для його арешту поліцією. Отож жандармерія і тут мала завдання пильно за ним стежити. Після цього інциденту навіть Парчевський відмовився продати Тарасові будь-яку частинку зі свого маєтку.

В наступні дні проводилися допити, під час яких вирішено тримати Шевченка під домовим арештом у Мошнах та Черкасах, а звідти повезти до Києва або до Петербургу. Наприкінці липня в супроводі поліції таки повезли до Києва, де після докладних зізнань сам київський, подільський і волинський генерал-губернатор Іларіон Васильчиков порадив арештантові виїхати з України. На його бажання, як рівно ж і рішення, Шевченко дав згоду повернутися до Петербургу. Поки був написаний рапорт для шефа поліції, поетові було дозволено пробути в місті більш ніж два тижні. Хоч далі був під наглядом київської поліції, що змусила поета і художника бути бездіяльним, проте ходив по знайомих, які ним заопікувалися. Зустрічався із художником Іваном Сошенком, через котрого познайомився зі своїм майбутнім біографом Михайлом Чалим, з отцем Петром Лебединцевим, з протоієреєм та священиком київської Святотроїцької церкви Юхимом Ботвиновським, а також із багатим київським купцем Балабухою та іншими давнішими приятелями. У кого б не побував Шевченко, як, наприклад, у фотографа Івана Гудовського, знайомого ще з Академії Мистецтв, всюди його гостинно приймали.

На сам кінець свого побуту в Україні Шевченко перейшов жити на околицю міста, до Пріорки. Тут натрапив на хатину зовсім сільського типу, що виглядом припала йому до душі. Господиня погодилася на прохання Тараса притулити його на кілька днів. У такій хаті, бавлячись з дітьми господині, мріяв він ще й тепер жити. Бігав з дітворою разом, з нею бавився, сміявся і радів. Насправді, тут він почувався зовсім вільним, щасливим, спокійним і задоволеним. Тут почувався чудесно, як “в раї на землі”. Був тепер там, де справді чувся, немов спочилий у своїй рідній хатині, на своєму обійсті.

11 серпня припинилося поліційне слідство, а реально це був наказ Шевченкові покидати Україну. Отже, через людську підлість пробув Тарас Григорович в Україні всього два незабутні місяці і десять днів. Мав плани пробути навіть півроку, власну садибу збудувати над Дніпром, а може, й одружитися. Та не так сталося, як гадалося. Незавидна доля не пожаліла Шевченка і в Україні.

14 серпня Шевченка відправлено з Києва до Петербургу, де він опинився через три тижні, бо по дорозі туди зупинявся ще в кількох місцевостях та у знайомих.

Слід додати, що під час своїх подорожей по Україні Шевченко написав тільки такі короткі твори: “Ой, на горі терен цвіте...” (7 червня, Лихвин), “Ой, маю, маю я оченята...” (10 червня, Пирятин), “Сестрі...” (20 липня, Черкаси), “Колись дурною головою...” (21 липня, Черкаси) та “Якби то ти, Богдане п’яний…” (18 серпня, Переяслав).

Використана література:

Павло Зайцев, “Життя Тараса Шевченка”, Київ, 1994

“Шевченківський словник”, томи перший і другий, Київ, 1978