Про Голодомор і академічні пристрасті

У статті “Уроки мельбурнських зустрічей” в часописі “День” від 22 квітня 2009 року проф. Станіслав Кульчицький написав: “Роберт Дейвіс і Стефан Віткрофт опублікували 2004 року монографію “Роки Голоду. Радянське сільське господарство в 1931-1933” – найсолідніше у світовій науці історико-економічне дослідження колективізації радянського села. У ній перше наводилися дані про обсяги державної продовольчої допомоги голодуючим регіонам. Виявилося, що з 7 лютого по 20 липня 1933 року УССР і Кубань одержали 256 тис. тонн хліба з 320 тис. тонн. Такий порядок цифр нібито робив безпредметними дискусії про геноцид. Тому Р. Конквест, який отримав можливість ознайомитися з рукописом, у листі до авторів, надрукованому в цій же книжці, відмовився від твердження про те, що український Голодомор є геноцидом”.

Останнє твердження проф. Кульчицького є помилкове з різних причин. Насамперед – “лист” Р. Конквеста не є надрукований у цій книжці. У книжці Дейвіса і Віткрофта на сторінці 441 є примітка під текстом, в якій написано так:

“У кореспонденції д-р Конквест заявив, що не є його опінією те, що “Сталін навмисне влаштував голод 1933. Ні. Що я аргументую, є те, що коли результативний голод був неминучий, він міг йому запобігти, але “совєтські інтереси” переважали над насамперед годуванням голодних – і таким чином він свідомо посприяв голодові”.

Зрозуміло, що це зовсім щось інше, ніж пише Станіслав Кульчицький. У додатку треба підкреслити, що сам Конквест ніколи не оприлюднював цієї кореспонденції. До речі, в науковому світі існує етична засада-конвенція, що науковець не оприлюднює неоприлюднені писання іншого науковця без його дозволу. Так писав у травні 1997 р. в “Студії Європа-Азія” Стівен  Віткрофт. Виглядає – одне писав, а інше зробив.

Це не вперше, що проф. Кульчицький подав цю інформацію про загадкову коресподенцію. (Загадкова, бо її ніхто не бачив, тільки, мабуть, Віткрофт і, можливо, Конквест). У 2008 році в журналі “Критика” появилася стаття проф. Станіслава Кульчицького під назвою “Нищення задля порятунку”, в якій він написав:

“Дейвіс і Віткрофт ознайомили Конквеста з книжкою ще до її публікації, після чого процитували в ній Конквестів вердикт: Сталін не влаштовував голод навмисно, хоча нічого не зробив, щоб запобігти трагедії”.

Ця інформація Станіслава Кульчицького значно різниться від тої, яку він недавно подав  у часописі “День”, хоча проф. Кульчицький покликається на цю саму кореспонденцію Роберта Конквеста і це саме видання Стівена  Віткрофта.

У 1986 році у своїй книжці “Жнива Скорботи” д-р Роберт Конквест написав:

“У наші часи термін “геноцид” часто вживають суто риторично. З цього погляду варто нагадати текст резолюції ООН „Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього”, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 р., яка увійшла в силу 1950 року і яку СРСР ратифікував у 1954 р. Здається, немає жодного сумніву, що звинувачення в геноциді має пряме відношення до Радянського Союзу за його дії в Україні. Таким, принаймні, був погляд професора Рафаєла Лемкіна, автора проекту резолюції. Але справа, мабуть, не в тому, як саме слід формально кваліфікувати ці події. Факт є фактом: щодо української нації вчинено нечуваний злочин. І чи то було в підвалах, де страчували безневинних, чи в таборах примусової праці, чи в селах, де вмирали з голоду, – це було свідоме винищення мільйонів індивідуумів, з яких складалася ця нація... Єдиним можливим виправданням для Сталіна та його поплічників могло б бути те, що вони не знали про голод. Але їм було чудово відомо і про те, що укази 1932 р. викличуть катастрофу, і про те, що голод почався, і про його маштаби, і про райони, де він лютував. Останні якось дивно збігалися з територіями України та Кубані, де велася організована Москвою кампанія місцевого націоналізму. Отож, завданням уряду було, не гребуючи ніякими засобами, зламати дух найнепокірніших верств, невдоволених колективізацією. А що ж до самої партії, то чергова кампанія слугувала прекрасною нагодою для виявлення та усунення елементів недостатньо дисциплінованих, схильних до “буржуазно-гуманістичних” почуттів”.

Яка ціль С. Кульчицького – компрометувати Р. Конквеста та тим самим підривати твердження найбільшого авторитета про Голодомор. У 2007 році С. Кульчицький написав, що Інститут Історії України при НАНУ, який, до речі, очолює С. Кульчицький, направив проф. Марочка до Р. Конквеста, але Марочко не зумів одержати недво-значне визначення від Конквеста, що Голодомор був геноцидом. 

Давайте проаналізуймо відносини Конквест–Віткрофт. Два зовсім різні академіки, які довший час між собою провадять дебати, зокрема на тему СССР, жертв ГУЛАГів і репресій.  Конквест засадничо основує свою науковість не-совєтською статистикою, а зізнанням очевидців та документами. Натомість Віткрофт – великий прихильник совєтської статистики. Конквест вважає, що совєтська статистика підроблена і мінімалізує фактичний стан. Тому що Віткрофт відданний цій статистиці, Конквест називає Віткрофта совєтським апологетом. 

Проаналізуймо відносини Віткрофт–Кульчицький. Тут дуже багато подібностей у підході до науковости, хоч останньо інколи з різними висновками. С. Кульчицький теж приймає совєтську статистику, одначе інколи інтепретує її відмінно від Віткрофта, напр., С. Кульчицький твердить, що терор-голод 1932-1933 був геноцидом українського селянства, і як доказ наводить заготівлі не тільки зерна і хліба, але всієї їжі в Україні і на Кубані. Надання у лютому 1933 р. Сталіном зерна Україні і Кубані більше, ніж деінде, він інтерпретує як доказ, що ця велика кількість була заготовлена в Україні і захована там недалеко, і тому в лютому швидко передавалася. Це було продумано політикою Сталіна показати тим, котрі залишилися живими, що держава їх годує. Відносини Віткрофта-Кульчицького довгочасові. Зустрічалися вони на різних конференціях, за радянських часів, обидва мали доступ до радянської статистики ще за СССР. Можна повторити, що за совєтських часів, як казав Р. Конквест, С. Віткрофт був совєтським апологетом, а С. Кульчицький був совєтським істориком. У совєтській історіографії голоду в 1932-1933 не було. З розвалом СССР Кульчицький розвинувся як науковець, хоч далі тримається совєтської статистики, а Віткрофт залишився таким, як був.

Що думає Р. Конквест? У вересні 2008 році Роберт Конквест опублікував статтю про російського письменника Олександра Солженіцина, в якій написав:

“Солженіцин став дуже войовничим у контроверсії, яка появилась в академічних кругах Москви і Києва про українське намагання, щоб терор-голод 1932-1933 визнати геноцидом. Він писав: “Провокативний вигук про геноцид щойно почав нарощуватися дедалі сильніше декади пізніше – спочатку тихо всередині в ненависних антиросійських шовіністичних умах, – а сьогодні поширилося в урядові круги модерної України, які в такий спосіб перевищили навіть буйні винаходи большевицьких агітпропагандистів”.

Тут Солженіцин явно помиляється. Конвенція ООН щодо запобігання і покарання геноциду, написана перед тим, як багато було відомо про терор-голод, починається словами, що “в час миру чи у час війни” є злочином згідно з міжнародним правом вчинити “акти з наміром знищити, вповні чи частинно, національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку” способом, “свідомо влаштовуючи цій групі обставини життя з наміром спричинити фізичну ліквідацію вповні чи частинно”.

Конвенція була підписана після Голокосту. Хоча не оснований на етнічних критеріях, терор-голод є прийнятий Меморіальним Музеєм Голокосту у Вашингтоні як подібний злочин. Фактично інтернетна сторінка Музею включає промову, яку я там виголосив на цю тему кілька років тому. Совєтський режим дійсно і відкрито жертвував “групою” населення – куркулями, про яких Василій Гросман, мати котрого загинула в Голокості, писав:

“...Родини куркулів трактували як „ворогів народу”. Не було милосердя для них. “Вони не люди”. Ким були вони? Паразити. Щоби їх знищити, треба було проголосити, що куркулі не люди, так само, як німці проголосили, що євреї не люди”.

У 1933 р. декрет вимагав, щоб селяни України, Кубані і Дону загинули від голоду, загинули разом зі своїми малими дітьми. Є докази, що масова смертність від голоду прийшла від заготівель всієї їжі чиновниками після декретів зверху. Декрети стосувалися специфічних регіонів, особливо України, але також і населеної українцями Кубані, Дону, а пізніше інших північнокавказьких регіонів. Були також блокади проти того, щоби засягнути харчі з півночі (у кожному випадку села були в гіршому стані, ніж міста). Існує суперечливість щодо деяких подробиць. Але не щодо основ. Сталін голодом виморив інших, не тільки українців. Але він був мастаком різних словесних варіантів – так як він і його прибічники аргументували, що лікарський замах 1953 року не був антисемітським, бо кількох не-євреїв теж арештовано.

В основному це, що Р. Конквест писав у 1986 році. Знов покликається на Конвенцію ООН про запобігання і покарання геноциду. Знов застановляється над роллю Сталіна. У 1986 вказує, що Сталін знав або повинен був знати про голод. У 2008 році додатково вказує на декрети 1933 р. про заготівлі всієї їжі і блокади України, Кубані і Дону. Додає, що загинули також й інші, але це не відбирає від того, що гинули в більшості українські селяни. Навіть у приписаному Конквесту листі Віткрофта вказується, що і тоді, коли Сталін бачив, що його політика колективізації доводила до голоду й він мав нагоду це стримати, він не зробив цього і використав голод для знищення українського елементу, який ставив опір сталінській політиці. Це теж є геноцидом.

Мільйони жертв Голодомору заслуговують на наукове обговорення, а не академічні пристрасті.

 Аскольд Лозинський