Не розумію

Оксана Бризгун-Соколик,  почесна голова Світової Федерації Українських Жіночих Організацій

Багато різних подій у світі не розумію. Але вони мене або менше, або й зовсім не турбують і не болять.  А події в Україні так би хотіла зрозуміти, і не вмію.

Наприклад: не розумію, як у державі іґнорують державну мову і дозволяють собі не вживати її в офіційних ситуаціях. Чи можна собі уявити, щоб у Франції в парламенті хтось говорив німецькою мовою чи в Польщі московською?

Не розумію, як взагалі в державі можна дискутувати про другу державну мову. Чи в Москві хтось би відважився порушити таке питання? А чей же в теперішній “великій” Росії не живуть самі москалі.

Не розумію, як люди, вибрані на високі позиції, вживають при офіційних подіях мову сусіда... І треба мати глибоко закорінений комплекс меншевартости, щоб до посадової особи, яка настільки нездібна, що за майже 20 років незалежности не вивчила державну мову, ... в розмові переходити на чужоземну мову. 

Не розумію. Чи Україна прогресує, а чи?..

У мене в руках словник. Українсько-російський словник Дубровського. Виданий видавництвом “Час” у Києві 1914 року (друге видання). Так, тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року. На пожовклому папері читаю слова автора у вступі: “...Випускаючи вдруге українсько-російський словник, автор хотів би до певної міри задовольнити пильну потребу такого видання...”

 У 1914 році була “пильна потреба” на словник. Було зрозуміло, хоч незалежної держави ще не було, що є дві різні мови, якими можна володіти. Що не “всьо равно”, якою говориш, що не “какая разніца”, а велика різниця є поміж ними. Незадовго буде сто років цьому виданню. А за тих сто років так “прополоскали мозґи” добродушному населенню України, що сьогодні “всьо равно”, причім, це неправда. Бо якби “всьо равно”, то українською мовою би так само володілося, як московською. Отже, виходить, не “всьо равно”, а, з одного боку, нахабне іґнорування Конституції, а з другого – “блаженне” почуття вищости при вживанні московської мови.

У 1919 році накладом Української Військової Місії в Берліні вийшла невеличка книжечка “Як стати по-українському грамотним” (друге доповнене і розширене видання). Автор Василь Верниволя. У вступі автор пише: “...Ця книжечка призначена для людей уже грамотних, але таких, що вчилися у російській школі й тільки по-московському знають читати та писати. ... Тепер, як знаєте, часи перемінились. Наш народ здобув собі волю, поволеньки стає хазяїном на своїй землі. То й наша мова, з якої колись москалі глумились і свої перекінчики підсмішкувались як із простої, мужицької, – наша мова дійшла до своїх прав. Нею тепер балакають, нею учать по школах, від найнижчих до університетів...”   

Це у 1919 році, 90 років тому. А сьогодні читаю у пресі (цитую): “...13-14 березня у Криму проросійські активісти викинули українські підручники з історії України, української літератури до підніжжя пам’ятника імператриці Катерині ІІ...” А у Великодньому листі від Всеукраїнського Товариства “Просвіта” – Запорізьке Обласне Об’єднання, між іншим, читаємо: “...За час перебування на посаді міністр освіти Табачник встиг наробити немало шкоди. Наслідком його дій стало в тому числі й те, що у державних вузах Запоріжжя стали звільняти викладачів української мови...”

Чи це можна зрозуміти? Чи це логічно? Чи в Канаді би хтось міг придумати, шоб викидати підручники англійської мови та історії Канади? Чи яка-небудь держава у світі додумалась би звільняти викладачів своєї державної мови?

В діаспорі не набагато краще. Ми, давні мешканці різних країн, переходимо “без надуми” на мову держави, в якій живемо. Наші часописи та журнали чимраз більше вживають цю мову, щоб задовольнити та не втратити “неукраїномовних” українців. Наші українські установи висилають обіжники двомовно, а, на жаль, деколи й без українського слова. Поміж поселенцями четвертої хвилі чути зачасто московську мову. Яка ж майбутність української мови тут і там? Чи, запланована Москвою і несвідомо підтримана нашим недбальством у діаспорі та Україні, українська мова мала б стати мертвою латиною?

Як Україна відроджувалася, для відзначення історичного 22 січня 1918 і 1919 років, у 1990 році створився неймовірний живий ланцюг єдности і однодумности українців зі заходу на схід України.   Вірю, що такий символічний ланцюг однодумности створиться і тепер, і добродушна “моя хата скраю” Україна встане не в обороні рідної мови, а в наступі на чужинецьке насилля та безправ’я, і нарешті Шевченкові слова “в своїй хаті своя правда, і сила, і воля” стануть дійсністю. А діаспора з гордістю буде говорити:  Мої діти здібні!  Вони двомовні, а навіть багатомовні! Дай Боже!