“Гайдамаки” Шевченка – старі проблеми і нові перспективи

Під такою назвою відбулася Шевченківська доповідь НТШ в Торонто, що її прочитав 23 березня професор Гарвардського Університету Григорій Грабович. Доктор Грабович є одним із найавторитетніших літературознавців у сучасному світі. Його оригінальні, часто контроверсійні, а водночас глибоко виважені наукові концепції не один раз викликали запальну полеміку не лише серед науковців, а й у широких колах читачів – згадаймо хоча б сенсацію, викликану його книгою про Шевченка “Поет як міфотворець”. Отож, цілком зрозумілим виявився надзвичайний інтерес до його доповіді, присвяченої “Гайдамакам”. Вибір теми був не випадковий: поема Шевченка “Гайдамаки” побачила світ рівно 170 років тому, в березні 1842 року. До цієї ювілейної дати проф. Грабович, разом з НТШ ім. Шевченка в Америці, підготував факсимільне видання поеми – до речі,  перше від часу її початкової публікації. Видання супроводжується двома аналітичними працями – Григорія Грабовича та Олеся Федорука. З головними тезами своєї наукової розвідки проф. Грабович і ознайомив присутніх на засіданні НТШ в Торонто.

На думку проф. Грабовича, навколо “Гайдамаків” Шевченка створилася досить парадоксальна ситуація: з одного боку, це одна з найвідоміших поем Шевченка; з другого – її наукове усвідомлення на сьогодні залишається цілковито недостатнім. Розглянувши критичну літературу, присвячену поемі, проф. Грабович прийшов до висновку, що найцікавіші думки про неї висловлювали сучасники та безпосередні наступники Шевченка – Куліш, Драгоманов, Франко; найменш цікавими, трафаретними є коментарі радянської доби.

Для всіх, хто знайомий з поемою “Гайдамаки”, очевидним є те, що твір цей справді дуже нелегкий для осмислення та інтерпретації. Проф. Грабович запропонував цілу низку нових, свіжих ідей, що проливають світло на складну будову поеми та допомагають зрозуміти її суперечливі образи. Наприклад, на думку доповідача, в поемі є два оповідні голоси: кобзаря  –  мужика-простолюдина, що переповідає події так, як їх зберегла народна пам’ять, і поета – панича- інтеліґента, який з жахом сприймає ці події, а все ж переказати їх мусить, бо цього вимагає його сумління.

Один із найскладніших аспектів поеми – її етичний вимір. Справді, з точки зору сучасної моралі важко виправдати такі криваві сторінки твору, як різня в Умані, а особливо вбивство Гонтою його невинних синів-католиків (останнє було доведене істориками як неправдивий факт, бо Гонта дітей не мав). Однак проф. Грабович пояснює ці моменти Шевченковим посиланням до етосу Старого Завіту: біблійна тотальна Божа кара, жертвоприношення, пролиття невинної крові – все це надає поемі справді таки велетенського масштабу та апокаліптичного виміру.

Для чого потрібні Шевченкові такі жахаюче сильні образи та засоби? Чи береться поет за реконструкцію об’єктивних історичних фактів, на що, здавалося б, наштовхує вибір жанру твору – історична поема? Ні, вважає дослідник, Шевченкові тут важливе щось зовсім інше – та цілісна “свята”, сакральна “правда”, що її він чув від свого діда і що її зберегла пам’ять народу від покоління до покоління. Отже, Шевченко тут свідомо береться за відтворення, а одночасно і наново творення колективної пам’яті свого народу, пробудження її від багатолітньої амнезії та водночас забезпечення її тяглості в майбутньому. У цьому – збереженні колективної пам’яті нації як запоруки її неповторної ідентичності – вбачає Шевченко свою місію як національного поета.

Як висновок, проф. Грабович підкреслив надзвичайно важливе, ключове значення поеми “Гайдамаки” для Шевченкової творчості. “Гайдамаки”, наймасштабніший твір поета, з’явилися одразу ж після “Кобзаря”, – цим твором Шевченко спішив закріпити за собою роль національного поета України. Грабович тут слушно прирівняв Шевченка до його сучасників – Пушкіна і  Міцкевича, що зробили подібний крок, звернувшись до історії своїх народів у творах “Борис Годунов” (Пушкін) і “Пан Тадеуш” (Міцкевич). Відгомони головних мотивів “Гайдамаків” знаходимо і в його пізніших поемах: “Холодний Яр”, “Посланіє”, “Варнак”, “Швачка”, “Подражаніє Ісаії” та інших.

Як завжди, надзвичайно цікава доповідь проф. Грабовича викликала багато питань, жваву дискусію  і  непереборне бажання знову читати справді-таки нев’янучу поезію Шевченка.

Даґмара Турчин-Дувірак,

пресовий референт НТШ

PHOTO

Професор Григорій Грабович під час доповіді в Торонто