Операція “Вісла” – не загоєна часом рана

Цього року минає вже 66-та річниця Операції “Вісла” – чи не найбільшого злочину, вчиненого польською владою супроти українського населення Польщі. Здавалося б, найвищий час на визнання провини, офіційне вибачення та спробу виправлення історичної кривди. На жаль, з огляду на пануючі настрої в сучасному польському суспільстві, на такий розвиток подій поки що надій є мало. Тому таким болючим залишається це питання для українців, особливо тих, родини яких стали безпосередніми жертвами тієї жорстокої акції. Багато з них мешкають сьогодні в Канаді, зокрема в Торонто, роблячи все можливе, щоб історична правда про ті криваві часи була збережена і донесена до найширшого загалу світової громадськості.

З найактивнішими діячами лемківської громади та Товариства “Закерзоння” я зустрілася у привітній домівці пані Марійки Дубик, голови Товариства. В розмові, що відбулася 29 березня, взяли участь Євген Ладна, автор статей, перекладів та довідок про українське Закерзоння, Мирослав Іваник – головний редактор видавничих серій “Бібліотека Закерзоння” та “Архів Закерзоння”, режисер та продюсер документальних фільмів про визвольну боротьбу на Закерзонні, і Андрій Ротко – невтомний збирач документальних свідчень безпосередніх жертв Акції “Вісла” та автор документальних стрічок, базованих на тих свідченнях.

Даґмара Турчин-Дувірак: У зв’язку із 66-літньою річницею Операції “Вісла” чи могли б ви коротко розповісти про причини та історичні передумови цієї події?

Євген Ладна: Перш за все, треба усвідомити, що Операція “Вісла” була кінцевою фазою планомірної кампанії асиміляції українців у Польщі. Відколи утворилася нова Польща, перед польським урядом постало питання – що робити з українцями, які через їхню чисельність (близько 7 млн. у довоєнній Польщі) та компактність поселення стояли на перешкоді будови гомогенної однонаціональної польської держави.

Мирослав Іваник: Війна вказала полякам на вирішення українського питання. Динаміку взаємин між німцями та поляками під час війни, як сильної і слабкої націй, вони після війни перенесли на взаємини поляків і українців, де тепер останні виступили в ролі слабкої групи.

Є. Л.: У 1944 році починається так званий “обмін населення” – виселення всіх етнічних українців Закерзоння – Підляшшя, Холмщини, околиць Перемишля та Ярослава, Лемківщини і західної частини Бойківщини – до Радянської України.

Андрій Ротко: Хоча переселення вважалося добровільним і залучило агітаторів, які переконували людей у перевагах життя в Радянській Україні, насправді воно було примусове, бо люди були застрашені і не бачили іншого виходу, як підкоритися наказу виїхати. Також цілі села втікали до лісу і перечікували по 2-3 тижні, аж поки військо та міліція забиралися з їхньої місцевості.

М. І.: Від осені 1944 до осені 1946 року було вивезено із Закерзоння до СССР майже півмільйона людей. Вважалося, що залишилося небагато – якихось 20 тисяч. Насправді виявилося набагато більше – близько 160 тисяч. Саме їх депортовано в ході Операції “Вісла” на захід і північ Польщі.

Є. Л.: Таким чином, Операція “Вісла” була результатом поганої роботи 1944-1946 років, яку необхідно було завершити. Тому вбивство генерала Сверчевського було не справжньою причиною, а лише формальним приводом для початку Акції.

М. І.: Обставини смерті генерала Сверчевського і далі залишаються по-справжньому нез’ясованими. Видається, що його смерть була просто потрібною, щоб почати депортацію українців.

Є. Л.: Не були причиною акції і посилення діяльності УПА на Закерзонні, бо на той час групи УПА складали лише близько 1500 вояків, і, навпаки, їх діяльність була обмежена.

М. І.: Ще одна важлива деталь. В сучасній історіографії прийнято звалювати вину за Акцію “Вісла” виключно на тодішню комуністичну владу. Але, як переконливо довів історик Євген Місило, таке вирішення українського питання було широко підтримане і польськими правими силами, і римо-католицьким костелом, та й усім польським суспільством.

Д. Т.-Д.: Тепер прошу коротко розповісти про перебіг подій під час самої Акції.

Є. Л.: Рішення про Операцію “Вісла” було прийняте Політбюро польських комуністів 29 березня 1947 року вже декілька годин після смерті генерала Кароля Свєрчевского, а 17 квітня на засіданні Державної комісії безпеки представлено проект організації спеціальної акції “Схід”, згодом переіменованої на Акцію “Вісла”. Мета – “остаточно вирішити українську проблему в Польщі”. Ці рішення “узаконені” були у постанові Президії Ради Міністрів 24 квітня.

М. І.: До речі, Євген Місило у своїй монографії “Akcia “Wisla” 1947”, 2012, розглянув прискіпливо цей “державний орган” і прийшов до висновку про його неконституційність, а отже, і незаконність його рішень.

Є. Л.: Cама Акція почалася вже чотири дні після постанови – 28 квітня, а отже, була спланована та підготовлена набагато раніше. Акція почалася о 4 годині ранку, коли польські війська та загони органів безпеки оточили українські села спершу на Лемківщині, а далі на Підляшші, Надсянні та Холмщині. Оголосили депортацію, дали на збори 2 години і пригрозили, що ті, що спробують лишитися, будуть вважатися бандитами. З причин дефіциту транспортних засобів для перевезення майна часто один кінний віз був призначений для 2-3 сімей. Бувало, що депортовані несли своє майно просто на спині. Військо обмежувало також вагу речей для перевезення до 25 кілограмів на особу. Всіх людей звезли до збірних пунктів, де примусили чекати один до двох тижнів на вивіз до остаточного місця поселення. Переїзд тривав до кількох тижнів, людей везли в товарних вагонах та у страшних, нелюдських умовах. В дорозі померло кількадесят осіб. Розселення відбувалося за жорсткими правилами. Всіх людей розділили на три категорії: до групи А зарахували найбільш “небезпечних”, групу В складали “менш небезпечні”, до групи С зачислили всіх інших. В одному місці поселяли лише одну сім’ю з груп А або В та до 5 сімей з групи С. Плановано розселяли так, щоб розірвати родинні та сусідські зв’язки: нерідко одне село розселяли по багатьох різних місцевостях. В одній місцевості допускалося не більше 10% українців.

М. І.: Людей переселяли на північні та західні території – колишні німецькі землі, які у правовому відношенні ще не були закріплені за Польщею, а належали до “польської окупаційної зони Німеччини”.

Є. Л.: Людей розселяли на державних фермах або приділяли ділянку землі.

А. Р.: Насправді було так, що людей викидали у місцевості, де вони йшли шукати собі хату – здебільшого цілком розграбовану, в якій лишилися самі стіни.

Д. Т.-Д.: Отже, метою Операції “Вісла” було знищення українства як окремої національної спільноти та цілковита асиміляція українців у польському середовищі. Чи вдалося полякам досягнути цієї мети?

Є. Л.: Якщо взяти до уваги, що сьогодні до українського походження признається лише близько 30-40 тисяч осіб у Польщі, то можна вважати, що мету було досягнуто. Якщо ж говорити про силу української громади в Польщі – то мети досягти не вдалося.

А. Р.: Спочатку, відразу після Акції, українці були дуже застрашені, це був період підпільного українства. У 1956 році, коли до влади прийшов Гомулка [перший секретар партії польських комуністів, за якого в Польщі розпочалася у 1956 році т. зв. відлига – прим. ред.], українці почали відвертіше виявляти свою віру та звичаї. Отець Мирослав Ріпецький відкрив у Хшанові біля Елку першу капличку, де правив служби, хрестив і вінчав українців. Польський уряд, зрозумівши, що не може контролювати українство, офіційно створив у 1956 році “Українське суспільно-культурне товариство”. Почалися організіції концертів, фестивалів, світлиць та заснування шкіл у Банях-Мазурських, Лігниці, Бартошицях, Білому Борі, Ярошівці. Були навіть спроби окремих родин повернутися на рідні землі, але вони не мали успіху. З кінця 1970-их років розгорнувся студентський рух, особливо рейди “Карпати”, коли студенти виїжджали на Лемківщину та Холмщину відновлювати цвинтарі, ремонтувати церкви, пам’ятники та хрести.

М. І.: Також зусилля української громади у встановленні історичної правди призвели до того, що у 1990 році польський Сенат засудив Операцію “Вісла”. На тому поки що стало. Польський Сейм досі не прийняв ніякого офіційного рішення щодо цього питання.

Д. Т.-Д.: Чи є надії на позитивне розв’язання цього питання в найближчому майбутньому?

А. Р.: На жаль, сьогодні спостерігаємо протилежні тенденції. Польща готується до вшанування 70-ліття волинських подій, і у зв’язку з тим знову серед населення посилилися антиукраїнські настрої.

Д. Т.-Д.: І, таким чином, проблема Операції “Вісла” залишається болючою, незагоєною раною. Тому так важливо продовжувати працювати у всіх напрямках, щоб не дозволити забути про цю подію.

М. І.: Хочу на завершення навести думку американського дослідника Тимоті Снайдера, який схарактеризував Акцію “Вісла” такими словами: “Коли взяти до уваги число осіб репресованих, ув’язнених, засуджених до смертної кари і загалом вбитих, то Операція “Вісла” була найбільшим проявом масового терору, вчиненого польською комуністичною владою за усі роки її існування”.

Є. Л.: А найвагомішу оцінку цієї Акції, мабуть, знайдемо у Посланні Ієрархії Української Греко-Католицької Церкви в Польщі у 50-ту річницю Акції “Вісла”: “Виселення з 1947 р. було образою людської гідності кожного депортованого зокрема і всіх разом як народу, як національної меншості. Це зло збільшилось ще запланованим розпорошенням, яке позбавило нас двох підставових для існування речей: зв’язку крові і спільної території. Позбавлення виселених спільноти народу, необхідної для повного розвитку людини, було найганебнішим кроком, розрахованим на поступову втрату тотожності”.

Розмову провела

Даґмара Турчин-Дувірак

29 березня 2013 року,

Торонто

PHOTO

Зліва направо: Мирослав Іваник, Андрій Роткоб Євген Ладна