6 + 1=“Піккардійська терція”

Леся Головата

Уже друге десятиліття поціновувачі доброї музики в Україні можуть насолоджуватися творчістю одного з найбільш унікальних та успішних творчих проектів – вокальної формації “Піккардійська терція”, у склад якої входять шість талановитих вокалістів: Андрій Капраль – тенор, Володимир Якимець – тенор, Славко Нудик – тенор-універсал, Роман Турянин – високий голос, Богдан Богач – баритон, Андрій Шавала – бас та Роман Климовський – менеджер. Вони не живуть за законами українського шоу-бізнесу, керуючись власними смаками та вподобаннями, співають a cappella (без інструментального супроводу), відкриваючи незвичне звучання класики джазу, фолку, року, поп, блюзу, кантрі, баладного стилю. Мабуть, вже сама назва (мажорне завершення навіть мінорного твору) зобов’язує чоловічий секстет бути творчими професіоналами, які екпериментують, постійно увінчуючи кожне своє починання піккардійською терцією.

Останній здобуток талановитого чоловічого секстету – восьмий за ліком альбом “Антологія. Том 2. Фолк”, у який увійшли авторські обробки народних пісень з цілої України. Правда, першими почули та оцінили симбіоз народної та “піккардійської” творчости шанувальники в Америці та Канаді: на запрошення української діаспори впродовж березня цього року формація провела гастрольний тур у 8 найбільших містах Америки та в Канаді.

Спочатку була ідея. Потім був пінг-понг...

Коли вперше Славко Нудик заговорив із Володимирем Якимцем (Дональдом) у Львівському музичному училищі про створення ансамблю, який співав би акапельно, то сумнівів було більше, ніж достатньо. Ідея видавался оригінальною, навіть були кандидати, готові її втілювати. Але чи сприйняла би її українська публіка, чи вкладені зусилля відповідали би результатам? Гордіїв вузол вирішили розрубати... пінг-понгом. Якщо програє ідейний натхненник Славко Нудик, то ансамблю не буде, якщо ж критик Володимир Якимець – то доведеться братися до важкої праці. Втрутилася доля. Після партії-жереба почали відбуватися репетиції дванадцятиосібного мішаного хору, який співав старовинні українські канти та класичні твори. Першою “розчарувалася” жіноча половина, переставши відвідувати заняття, потім з них почали брати приклад і чоловіки. Врешті Дональд запропонував залишитися учотирьох (Андрій Капраль, Богдан Богач та Славко Нудик), спробувати відспівати обробки пісень “Горіла сосна”, “Туман яром” та кількох рекламних роликів. Саме таким був репертуар першого концерту, який провели 1994 року майбутні “піккардійці”. Невдовзі склад поповнився ще двома ентузіастами, які закріпили статус чоловічого секстету.

Невідомо, наскільки суттєво відсутність жінок позначилася на кар’єрі цієї вокальної формації, але успіх почав її просто переслідувати. Перемоги на фестивалях можна із 1994 року записувати до активів.

Вдалий почин – половина зробленої справи. Тоді ще сімнадцятилітні хлопці одразу відчули смак успіху, який упродовж 14 років спільної праці намагалися підтримувати невтомною працею та творчістю. Неабияким виявом визнання у світі стало запрошення від організаторів Міжнародного фестивалю акапельної музики “Voсal Total” до участи. Формація стала єдиною представницею Східної Європи на цьому престижному відборі музичних талантів.

Утім, “піккардійці” отримують нагороди не лише за музичні композиції. Стратегією розвитку співаки для себе визначили, що кожен займається тим, що вдається найкраще: співаки – співатимуть, видатні режисери – оформлюватимуть сценічні дійства, художники – дбатимуть за “обличчя” компакт-дисків. Причому, за словами продюсера Романа Климовського, вони вже навчилися довіряти професіоналам, головне, аби вони вміли пропонувати, відстоювати та відповідати за результативність своїх ідей.

 Галопом по Європах, аби лише швидше домів

За кількістю концертних турів за кордон “піккардійці” є одними з лідерів в Україні, адже на своїй концертній карті позначками вже не раз відмітили Америку, Канаду, Німеччину, Іспанію, Францію, Італію, Польщу та Росію. Іноді про те, що формація побувала в Бразилії та Аргентині, Андрій Капраль дізнається від сторонніх осіб.

Як запевняють самі співаки,  співвідношення проведених коцертів в Україні та за кордоном – 50/50, зате сам формат виступів є дещо іншим. За словами Володимира Якимця, якщо в Україні репертуар на 90% – україномовний, а лише 10% пісень звучать іншими мовами, то за кордоном частка іншомовного матеріалу збільшується до 25%. Причому, намагаються співати мовою тієї країни, до якої збираються із творчим візитом. З упевненістю означення “формація” можна писати через дефіс “поліглот”, адже станом на зараз у “терційному” репертуарі є твори італійською, німецькою, польською, англійською, естонською, іспанською, шот-
ландською, російською, старо-церковною та латиною. На часі – співати й французькою, нещодавно шанувальники вислали переклад “Талісмана”.

Будь-які творчі колективи, які виїжджають за кордон, з одного боку є послами України, а з іншого – дослідниками інших традицій, історій та культур. “Піккардійці” справляються і з одним завданням, і з іншим. Бо вміють подарувати відчуття Батьківщини, а від діаспори – перейняти досвід. “Спілкування з представниками діаспори нагадує мені розмову з мамою чи татом, – переконує Володимир Якимець. – Вони – наставники, які мають максимум українськости: той культурний багаж, який вивезли зі собою, законсервували та передають із покоління в покоління. Дуже багато можна почерпнути автентичних народних джерел. Не секрет, що донька українських емігрантів Квітка Цісик записувала свої альбоми з американцями. Сьогодні – це улюблені записи, які ми слухаємо в дорозі”. 

Але всі дороги ведуть додому. Гастрольні тури завершуються, щоразу група знову повертається до важких трудоднів: гір паперу із ймовірними текстами пісень, перших наспівувань Дональдом нової мелодії, спільних дискусій на творчі теми, виснажливих кількагодинних репетицій, а потім – до бездоганно відрежисурованих концертів. Формуючись самі, вони допомагають формуватися і музичним смакам аудиторії, пропонуючи їм вишуканість та величезну палітру імпровізацій.