Правда про вбивство Миколи Леонтовича

Анатолій Житкевич,  Торонто

Цими днями минає 85 років від тих пір, як куля чекіста обірвала життя відомого українського композитора, диригента і педагога Миколи Леонтовича. Що ж сталося в ту трагічну ніч з 22 на 23 січня 1921 року? 

Автор цього нарису особисто вишукував матеріали з життя і творчости композитора в Кам’янець-Подільському та Вінницькому архівах. Ось декілька штрихів із них.

Незадовго до Різдвяних свят 1921 року аматорський колектив хористів міста Тульчина під орудою Миколи Леонтовича здійснив невеличке концертне турне. Вони виступали в містечках Бершаді, Тростянці, Теплику та Гайсині. Любителі хорової пісні захоплено слухали спів Тульчинського хору, репертуар якого складали обробки Миколи Леонтовича, а особливо його колядки, щедрівки та пісні релігійного змісту.

Ім’я Миколи Леонтовича було вже добре відоме в Україні. Всі знали, що живе він на Вінниччині, в містечку Тульчині, де викладає музику в єпархіальному училищі для дівчат, дочок священнослужителів, а також керує Тульчинським хором.

Це був найбільш сприятливий період творчости композитора. В Тульчині ним було створено багато обробок народних пісень, оригінальні хорові твори “Моя пісня”, “Льодолом”, “Легенда”, “Літні тони” та ряд творів релігійного змісту, серед яких особливо виділялася “Літургія Іоана Златоуста”. Наближалася до завершення робота над хоровою оперою “На Русалчин Великдень” за казковим сюжетом Бориса Грінченка, лібретто до якої йому допомагала писати учениця єпархіального училища Н. Танашевич. Бракувало ще декількох віршових текстів. Тож коли відбувся останній виступ хору, композитор вирішив навідатись до лібретистки, яка на той час проживала в одному із сіл поблизу Гайсина.

Пробувши у неї два дні, Микола Леонтович їде до своїх батьків в село Марківку, де його батько мав парафію. Їде й не знає, що вже в Гайсині за ним слідкували очі вбивці. Це були очі агента Гайсинського відділу повітчека Афанасія Грищенка. Саме він, з гвинтівкою за плечима, пізнього вечора 22 січня 1921 року приїхав до хати Дмитра Леонтовича. Привіз його візник возом, запряженим двома кіньми. Наказавши їздовому залишатися надворі, Грищенко зайшов до хати і заявив, що буде в них ночувати. Хата була на дві кімнати. В одній з них мали спати батьки і п’ятнадцятирічна дочка Миколи Дмитровича Галина, що приїхала до дідуся на свята. То ж нічого поганого не підозрюючи, батьки постелили непроханому гостеві в одній кімнаті з композитором.

Серед ночі у великій кімнаті почувся постріл, і до кімнати батьків увірвався Грищенко. Удавши пограбування, він почав гарячково скидати на підлогу різні речі та одяг, а сам крикнув їздовому, що чекав надворі, запрягати коней. За декілька хвилин він залишив все і вибіг з хати.

Коли батько вбіг до другої кімнати, то побачив закривавленого сина. Він ще намагався врятувати йому життя, везучи до лікаря, але Микола помер у дорозі.

Як же відреагували на цю трагедію радянські власті? Гадаю, що все було б закрито, але вийшло непорозуміння між взаємодією чекістських і міліцейських структур. При спробі затримати вбивцю в містечку Теплику Грищенко важко поранив міліціонера, який згодом помер у лікарні. Ось що пише у рапорті начальнику Подільської губернської міліції від 9 лютого 1921 року начальник Гайсинської повітової міліції: “У ніч на 23 січня агент повітчека Грищенко пострілом із гвинтівки вбив сина священика села Марківки Кубличської волости Миколу Леонтовича 43-х років, у якого Грищенко ночував, а 26 січня Грищенко, що переховувався в містечку Теплику при переслідуванні його чинами міліції, пострілом із гвинтівки поранив у живіт міліціонера Твердохліба”.

Щоб переконатися в тому, що Грищенко був чекістом, наведу виписку із розпорядження начальника Гайсинської повітчека завідуючому карним розшуком цієї ж організації і начальнику міліції повіту. У наказі від 29 січня він пише: “Пропоную вжити рішучих заходів у розшуку і припровадженню в повітчека колишнього інформатора повітчека Афанасія Грищенка, який здійснив злочин та вбивство і зник невідомо куди”.

На цьому все й закінчилося. Справу закрили. Довгі-довгі роки не було можливости не тільки досліджувати, але й згадувати про те, що вбивцею композитора був чекіст, який ще довго ходив по землі і, мабуть, далі чинив свої криваві справи. Стверджую це тому, що з листів до відомого байкаря Микити Годованця, який намагався з’ясувати причини загибелі Миколи Леонтовича, один із його знайомих писав, що давно знав, хто й за що вбив композитора. Він же повідомляв, що ще в 50-х роках Грищенка бачили в Теплику, куди він приїздив із Росії.

Громадськість України з глибоким сумом сприйняла пові-домлення про смерть композитора, про яку лише 2 березня 1921 року сповістила республіканська газета “Вісті”. У багатьох містах почали створюватися товариства імени Миколи Леонтовича, які перш за все вимагали у влади підтримати матеріально дружину композитора Клавдію Ферапонтіївну та дочок Галину і Надію, що перебували у великій матеріальній скруті. Однак лише під великим тиском громадськости власті прийняли рішення закріпити за сім’єю Миколи Леонтовича займане житло, що містилося при трудовій школі (колишнє єпархіальне училище), яке їм спочатку виділили, а невдовзі й забрали, реквізувавши навіть їх власне фортепіано.

Коли ж виникає питання, за що вбито композитора, то це – однозначно, що за пісню, бо то була не їх пісня, то були пісні іншої ідеології. То ж Микола Леонтович став однією з перших жертв червоного терору, гаслом якого було: вбити, залякати, заморити голодом. Але не так сталося, як гадалося.

Близько двохсот його обробок народних пісень, хорових поем, творів релігійного змісту та опера “На Русалчин Великдень” принесли Миколі Леонтовичу заслужену світову славу. І ця слава примножується. Відомо, що тільки на Американському континенті існує більше ста обробок та аранжировок його знаменитого “Щедрика”, до того ж, не тільки для хору, але й для вокальних та інструментальних ансамблів і різноманітних музичних інструментів.

Примножують цю славу і хорові колективи Торонто. Особливо хочеться виділити жіночий хор “Веснівка”, керівник якого Квітка Зорич-Кондрацька прикладає багато зусиль для пропаганди творчого доробку Миколи Леонтовича на канадській землі. Варто сказати, що “Веснівка” разом з чоловічим камерним хором є першими на Американському континенті вико-навцями його опери “На Русалчин Великдень”. Отже, творчість композитора з нами і серед нас, і в наших душах.

Його пісні не знають забуття. Вони з людьми і для людей живуть. Його пісні – це ангели життя, що від душі і до душі пливуть.

Нове тисячоліття дихає піснями. І ми горді тим, що яскравий слід у світовій музиці залишив наш славетний композитор Микола Леонтович, завдяки якому українська пісня зберегла свою самобутність і стала загальнолюдським надбанням. Його твори не зійдуть зі сцени, бо вони зворушують серця, а вся його творчість служила і ще послужить справі розвитку української національної культури.