Бути чи не бути?

Сергій Мельничук,  м. Луганськ, 3 грудня 2006 року        

Після трансляції по телеканалу УТ-1 репортажу про результат розгляду в суді моєї скарги про порушення моїх конституційних прав у сфері застосування мов  Східноукраїнським Національним Університетом ім. В. Даля до мене почали дзвонити кореспонденти з телекомпаній та газет із проханням дати їм інтерв’ю у цій справі. Одна з кореспонденток запитала мене: де я народився й виріс? Я відповів, що в місті Суходільську Луганської области. Особиста обізнаність кореспондентки в тому, що в Суходільську майже всі спілкуються російською мовою, спричинила у неї неабияке здивування від моєї відповіді і наступне запитання: “Чому Ви так завзято відстоюєте своє право на отримання вищої освіти державною українською мовою?” На що я відповів: “Якось після певних доленосних подій, які діють на людину, наче холодний душ, я замислився: я – українець. Живу в Україні, на історичній землі своїх пращурів. А українською рідною мовою, мовою своїх батьків, по великому рахунку, навіть два слова не можу зв’язати. І тому переді мною постало питання: а чи вартий я того, щоб називатися людиною? Після цих роздумів я принципово перейшов, у межах України, на українську мову спілкування. Зрозуміло, що з деякими винятками, які бувають у кожному правилі”.

Наприкінці цього інтерв’ю, яке кореспондентка розпочала у мене брати російською мовою, а потім старалася спілкуватися зі мною українською, – вона висловила мені комплімент за добре володіння українською мовою, а після моєї подяки за комплімент ще додала, що вона щиро висловила свій комплімент мені, і пообіцяла обов’язково вивчити українську мову.  Після мого побажання їй успіху в цій справі кореспондентка, прізвище якої і з якої вона газети, я, на жаль, не запам’ятав, запевнила мене, що це вона говорить не лише з етичних міркувань, а справді, їй стало соромно через своє погане володіння українською мовою.

У кожної людини свої критерії, в усьому. Уже не перший рік і не рідко я бачу молодих людей без наочних фізичних вад, які риються по смітниках. Вони також вважають себе повноцінними людьми. Тому, відстоюючи своє конституційне право на отримання вищої освіти державною українською мовою, я нікому не нав’язую ніяких понять, а відстоюю лише своє природне право на продовження й удосконалення культури та мови своїх батьків на історичній батьківщині своїх пращурів.

Наскільки висловлені мною мої уявлення про моральні й духовні критерії сучасної людини відповідають критеріям сучасного українського суспільства, покаже подальший розвиток і доля моїх правових претензій на продовження свого козацького роду та культури до суверенної і незалежної держави – України.