Наступ в обороні української мови

З. Квіт

У нашій демократичній Українській державі ніхто не буде забороняти москалям говорити по-московськи, жидам – по-жидівськи (ідиш чи іврит) та всім іншим меншинам їхніми мовами. Навпаки, наша демократична Українська держава повинна підтримувати культурний розвиток меншин і тим виявляти свою демократичність. Але щодо людей української національиости, тобто корінної нації, то наша держава не тільки повинна, але й зобов’язана всеціло підтримувати увесь спектр життя українського народу, а особливо відродження, збереження і розвиток української мови у всіх сферах життя української нації не тільки України, але й у діаспорі – всупереч тому, подобається це комусь чи ні. Коли ж цього не зроблять теперішні уряд і парламент – і тим доведуть, що вони не є українськими, – то цей обов’язок оборони українського народу й української мови мусить взяти на себе 65-мільйонний український нарід як в Україні, так і розкинений не по своїй волі по широкому світі.

Ця акція мусить відбуватися масово і глобально – у громадах, церквах, школах, організаціях і скрізь, де є українці. Всі мусимо собі взаємно допомагати викинути зі себе хохла, малороса, гнучкошиєнка, донощика, підлабузника, запроданця чужим інтересам і таке інше, що нищить нашу мову, культуру і все, що рідне. Отже, мусимо повести освідомлювальну акцію у нашому народі, і то вже тепер. У цьому нам не можуть перешкоджати партійні, релігійні чи інші відмінності. Справа української мови – це справа нас усіх. Добре сказав колись поет Василь Симоненко: “Без мови рідної й народу рідного немає”. Франко лупав цю народну скалу, тобто освідомлював і пробуджував наш народ зі сну. Він також “гавкав” на ту Русь, щоби вона не спала. Такий обов’язок лежить також і тепер на нас усіх, коли наша мова перебуває у дуже критичній і небезпечній ситуації. Ми всі зобов’язані стати апостолами української мови сьогодні і завтра, аж доки вона не буде на висоті у нашому народі.

Уживаємо історичні терміни москалі і жиди, які уживали і Т. Шевченко, і М. Грушевський, і це не в образливій формі. Коли помер Володимир Великий, а він вже був християнином і відповідно як християнин ставився до різних народів, то літопис згадує, що його смерть (кончина) була оплакувана сорбами (слов’янське плем’я, яке жило аж під Берліном), ляхами і жидовами (не євреями). А додамо, що Ярослав Мудрий написав закон “Руську Правду”, коли Москви  і “старшого брата” ще на світі не було. Від початку свого існування вони були москалями аж до Петра І, який “присвоїв” їм нашу історичну назву.

Тарас Шевченко, звертаючись до українців, писав: “Думайте, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!” А чи ми слухаємо Шевченка? 3абагато з нас п’є водку і їсть ковбасу та збиває гроші, щоб задовольнити тілесні потреби, а мова, культура і все своє, рідне – вже не потрібне. Так далі продовжуватись не може!

Перечитуючи нашу пресу, зустрічаємо таке: “В оприлюднених урядом Януковича тезах йдеться про наміри надати російській мові статус другої державної, що суперечить Універсалові, а також Конституції України”.

Зі статті Миколи Міщенка, голови Фундації Українського Геноциду, США, “Америка”, 9/9/2006: “Я був свідком відзначення 14-ої річниці проголошення Незалежности України. Це була знаменна подія, величавий концерт найкращих мистецьких одиниць України. Душа радувалась від почутих українських пісень і виступів мистецьких об’єднань. Але коли виконавці сходили зі сцени, більшість з них переходила на спілкування між собою чужоземною мовою північного сусіда. Це може бути тільки в Україні, бо в інших державах я такого не чув, а жив я не в одній країні”.

Галина Левицька, “Америка”, 9/9/2006, ст. 16: “...Стовпчик політичного термометра підганяють ті, хто знов хоче грати на статусі російської мови”. “...Послідовне відстоювання свободи у виборі мови спілкування та навчання, визнання російської мови другою державною в Україні”.

30 серпня 2006 р. Кабінет Міністрів заявив, що буде підтримувати справу надання московській мові статусу другої державної.

Дорогі читачі, а чи знаєте ви, як Путін ставиться до мови дванадцяти мільйонів українців у своїй уже обрізаній імперії? Цілковито негативно! У м. Сургуті (Західний Сибір), де живе близько триста тисяч українців-засланців, дозволено лише одну недільну українську школу (сто дітей). То хто кого переслідує щодо мови – ми москалів чи москалі нас, українців?

Пригадаймо собі слова І. Франка: “Не пора, не пора....” І наступаймо в обороні української мови як в Україні, так і поза нею. Розумних людей у нас досить. Отже, думаймо, як це робити, і діймо вже тепер!