Що діється у нашій Церкві?!

Аскольд Лозинський

Напередодні цьогорічних Різдвяних Свят школи при українській католицькій церкві Св. Юра у Нью-Йорку влаштували концерт колядок та різдвяних побажань. Діти співали та рецитували. В основному, програма проходила українською та англійською мовами. До шкіл ходить чимало неукраїнців, серед них є також двоє дітей російського походження. Додано міжнародного смаку – німецької, італійської, іспанської, сербської, польської і навіть російської мови (не раз, а два рази) у колядках та у віршах. Мабуть, у пересічній американській школі такий міжнародний присмак, включно з російським, не викликав би реакції. Однак я особисто, як і інші, був обурений включенням російськомовних віршів у програму. Говорив я на цю тему з учителями, котрі готували програму, сестрою-настоятелькою та отцем парохом, оскільки вчителі повідомили, що остаточне рішення щодо включення російської мови зробив отець парох. Я також довідався, що включення російської мови не було бажанням ні тих двох російських учнів, ні їх батьків. До речі, школа з власної ініціaтиви дала їм завдання підшукати відповідний російський віршик та його вивчити. Коли я запитав отця пароха про це безпосередньо, він відповів: „Російська – це тільки мова. Владика це схвалив. Хто буде опротестовувати?!” Я довідався пізніше, що справді, Єпископ Стемфордський Павло це схвалив.

Цей російськомовний виступ не був першим у церкві Св. Юра у Нью-Йорку. Приблизно за рік до того, одного вечора після Богослужіння, отець парох представив групу російських молодих людей з Росії, котрі подорожували по США. Деталей я не знаю, тобто хто їх спонсорував, знаю тільки, що виступили вони російською мовою, а після того отець парох розпочав для них збірку грошей та влаштував прийняття. Напевне, якби таку зустріч і допомогу було влаштовано для дітей з Боснії, які виступали б по-сербськи чи по-хорватськи, не було б негативної реакції. У даному випадку окремі парафіяни демонстративно вийшли, а багато з тих, хто був на виступі, після нього висловили своє обурення. Все ж таки виглядає, що ніхто отця пароха не конфронтував. У пресі про це ніхто не писав. І Рада осіб довір’я при парафії церкви на це не зреагувала. Не дивно, що за рік після того на моє зауваження щодо російськомовного виступу під час різдвяного концерту отець парох відповів: „Хто буде опротестовувати?!”     

Для нас, українців, російська мова – це не просто чужа мова. Століттями російська мова була засобом русифікації, поневолення та знищення. Від безславного Переяславського договору та проголошення Ємського і подібних указів формально російська мова нищила нас як націю, душивши наші найцінніші скарби – нашу мову, культуру і духовність. Політично ця мова представляє і фізичне знущання нашого найжорстокішого ворога. Голодомор 1932-1933 років впроваджували російськомовними указами. Де речі, для уваги читачів наводжу недавно відкриті архіви ЧК, ГПУ, НКВД і КГБ. Майже всі без винятку накази, укази знищення нашого народу – російською мовою. Навіть сьогодні російська мова використовується інколи як засіб підривання нашої незалежности та фізичного знущання. Вам, напевно, відома справа Ігоря Білозора. І це було у Львові. 21 грудня 2006 року на студента Східноукраїнського Університету ім. В. Даля Сергія Мельничука, що відстояв у суді право на навчання українською мовою, здійснено напад. Це сталося у приміщенні луганської телекомпанії “Ірта”, куди було запрошено Сергія для участи в передачі. Після передачі, коли Сергій розмовляв по телефону з одним із глядачів, його вдарив у лице депутат Луганської міськради від Партії регіонів Арсен Клінчаєв. Цей “армянін родом с Магадана” заявив йому: “Я жіву на сваєй етнічєской родінє”. Сергій на удар не відповів, і окупант через декілька хвилин ззаду знову напав на хлопця. Зараз Сергій Мельничук зі струсом мозку перебуває в лікарні.

У жовтні 2006 р. з’явилось повідомлення Української Пра-вославної Церкви Московського Патріархату про недавню зустріч Первоієрарха цієї Церкви в Україні з головою Консисторії Української Православної Церкви Канади. Із повідомлення виходило, що нібито представник УПЦК визнав зверхність УПЦМП над УПЦК, висловивши це під час зустрічі. Голова Консисторії УПЦК подав до нашої діаспорної преси спростування, що таких заяв він ще ніколи не робив. Це, виглядає, задовольнило українську діаспорну громадськість та пресу. До речі, діаспорна преса рідко займається дослідницькою журналістикою, а коли йдеться про церковні справи, то, за моєї пам’яті, наша діаспорна преса ніколи не досліджувала будь-яких церковно-релігійних питань. Однак я був здивований не стільки заявою УПЦМП, чого можна було не тільки сподіватися, але й передбачити від п’ятої колони Москви в Україні, якою і є УПЦМП. Я не міг зрозуміти, чому така зустріч відбулась взагалі, і тому від імени Світового Конгресу Українців надіслав у листопаді листа до Первоієрарха УПЦК, в якому відкрито і конкретно запитав, чому представник православних українців Канади зустрічався з представниками інституції, яка є ворожою для всіх православних українців, яка є Церквою тільки за своєю назвою, а насправді – нічим іншим, як агентурною рукою Москви в Україні. Не одержавши відповіді, я зателефонував до голови Консисторії, який чемно повідомив мені, що його зустріч була на доручення церковного комітету, а не з власної ініціативи, та що Церква готує у цій справі відповідь. 20 грудня я одержав очікувану відповідь від секретаря Первоієрарха УПЦК, в якій сказано, що така зустріч відбулася, що вона не перша, що такі зустрічі відбуваються з 1993 року з усіма гілками Православної Церкви в Україні в дусі єдности православних в Україні та з церковним змістом, що така остання зустріч відбулася тільки з Митрополитом Володимиром з УПЦМП через обмеження часу. Не було подано конкретної теми церковного змісту зустрічі.

Мої позакулісні дослідження цієї справи з джерел, яким я довіряю, дали додаткову інформацію, що не вказана у листі. Коротко кажучи, справи виглядають так: в УПЦК діють різні течії, до речі, у спрощеній формі можна ділити ці різноманітні погляди по географічній лінії сходу і заходу Канади, тобто, на пропозицію західної було доручено одному комітетові УПЦК провести переговори з УПЦМП про призначення єпископів для УПЦК. До речі, такий зміст не заперечується в листі, бо справді, призначення єпископів – це церковна справа.

Тоді, коли події в церкві Св. Юра у Нью-Йорку мене обурили, то політика в УПЦК мене приголомшила цілком. До речі, гірше того, приховання намірів вказує, що, мабуть, і речники цієї політики вважають, що роблять зле. Однак брак громадської пильности та відваги заперечити керівництву Церкви уможливлює продовження цієї справи. Хто за цим стоїть? Владиці Стемфордському Павлові і отцеві парохові, який впроваджує російську мову в нашу УКЦеркву у Нью-Йорку, я хочу сказати: Преосвящений Владико та Всечесніший Отче, незважаючи на те, що Ви особисто ніколи не відчували гніту російськомовного духовного переслідування чи фізичного побиття, прошу Вас – будьте чуйними до глибоких переживань Ваших братів та сестер, а особливо Ваших парафіян, тому не влаштовуйте для них неприємностей. Керівництву Української Православної Церкви Канади я скажу: схаменіться!

5 січня 2007