НАШОГО ЦВІТУ  Князь скрипки

Микола Шот, м. Тернопіль

Його майбутнє скрипаля передбачили ще в лоні матері. Нині музиканта знають на кількох континентах. “Золота скрипка”, “Сучасний Паганіні”, “Живий нерв”, “Маестро скрипка” – всі ці характеристики стосуються Василя Попадюка, українця, який мешкає і працює в канадському місті Торонто. У червні 2007 року він уперше побував із сольними концертами на Батьківщині – у Львові, Тернополі та Івано-Франківську.

“Ви народите сина, він буде скрипалем”

Ці міста йому дорогі й рідні. Адже з Галичини походить його рід. Зрештою, у Львові він сам побачив білий світ. Народився у січні, два дні опісля старого Нового року й свята Св. Василія. Отже, як кажуть, сам приніс собі ім’я. До того ж батько – теж Василь. Родина Попадюків – мистецька. Мати – хореограф. Попадюк-старший – відомий сопілкар, грав у Кіровоградському ансамблі “Ятрань”, в заслуженому академічному хорі ім. Григорія Верьовки, відтак створив власні “Троїсті музики” та “Гопак”.

Зрозуміло, ще в дитинстві Василю-молодшому доля бажала бути музикантом. Батько бачив сина не інакше, як сопілкарем. Але в чотири роки його стали вчити грі на фортепіано. У шість років хлопчика привабила скрипка. Каже, це, мабуть, почало збуватися пророкування чи просто побажання однієї канадської українки, яка зустрілася з подружжям Попадюків на українському фестивалі у словацькому Свиднику. Світлана Попадюк саме носила під серцем дитину. Так-от канадка підійшла до неї і сказала: “Ви народите сина, він буде скрипалем”, і подарувала металеву скрипку. Цей музичний інструмент і став справді сенсом життя Василя Попадюка.

Василь здобув чудову музичну освіту: закінчив у Києві спеціалізовану школу ім. Миколи Лисенка, відтак вступив до консерваторії. Студента запросив до свого колективу в Москву Володимир Назаров, який очолював Державний театр музики народів тодішнього СРСР. З вісімдесяти його учасників було й кілька українців. І донині Василь Попадюк – якнайкращої думки про роки роботи в цій творчій формації. Твердить, саме тут виріс як музикант, зумів відчути принади музики інших націй і навіть опанувати багатьма незвичними для нього музичними інструментами, серед яких – кіманча, гіджак, камуз, дудук. До слова, скрипаль не пориває і тепер співпраці з москвичем В. Назаровим, коріння роду якого з Дніпропетровщини. Володимир не тільки допоміг йому в становленні музиканта-віртуоза, а й завжди з пошаною ставився до його національних почуттів. Пробачив йому, скажімо, і відмову брати участь у концертному номері, де треба було стояти на колінах зі свічкою в руках та співати славу матушці-Росії.

 Українське серце

Він – українець. Скрізь і завжди. Вдома спілкування – лише українською. Його генетична сув’язь з карпатським патріотичним краєм – міцна, мов криця. В дитинстві батько брав Василя до рідного села Мишин, що в Коломийському районі на Івано-Франківщині. І досі відлунюють у пам’яті слова бабусі. Вона завжди запитувала у свого сина: “Василю, ти їздиш різними світами, а чи не кажуть там, скільки вони ще в нас будуть?” У займенник “вони” гуцулка вкладала евфемізми “комуністи”, “радянські”. Василь-старший справді у складі хору ім. Григорія Верьовки мав можливість побувати за морями-океанами, спілкуватися там з українцями і навіть привозити додому певну літературу. Василько ж, звісно, її читав, дізнавався правду української історії, відав про національні символи. На початку застійних вісімдесятих років намалював тризуб на склі у шкільній вбиральні. Два чолов’яги з відповідних режимних органів не забарилися. Факт вдалося, як-то кажуть, заретушувати, звісно, через відповідних впливових осіб. Батько ж став на цілих п’ять років “невиїзним”. Молодший же Василь зі шкільними друзями створив гурт “Опришки”. Прочитав у Гната Хоткевича про опришків (західноукраїнських народних месників) і збагнув: кращої назви групі годі й шукати. Щоправда, у зросійщеному Києві “золота” радянська молодь про таких героїв не чула, тож колектив молодшого Попадюка інакше, як “Отрыжки», не називала.

Уже працюючи в театрі Володимира Назарова, побував в Іспанії. Треба сказати, що цей державний колектив часто супроводжував тодішнього радянського лідера Михайла Горбачова в офіційних візитах. Було так і цього разу. У Василя Попадюка кореспондент місцевого журналу “Панорама” взяв інтерв’ю. Молодий музикант сказав: “Я – українець, і дуже хочу, аби моя Україна відокремилася від СРСР”. Ці слова вийшли на сторінках іспанського видання. Він з великою радістю сприйме через певний час звістку про проголошення незалежности України. Василів же батько не дожив до цієї вікопомної події лише два місяці – підступна хвороба забрала його на 51-му році життя. На гастролях у Німеччині тато пообіцяв: щойно Україна стане самостійною – станцює на столі. Не судилося.

Зате Василь-молодший повернувся з Москви на рідну землю, став працювати у батьковому ансамблі “Гопак”. Колектив багато гастролював, у тому числі й у США та Канаді. Попадюку й не думалося, що, приїхавши втретє з концертами до Країни кленового листка, він залишиться тут. Каже, до цього його спонукала неприємна подія – одного разу не витерпів зневаги українських можновладців до артистів і висловив з цього приводу, м’яко кажучи, власні міркування.

Канадське життя

Десять років тому Василь Попадюк залишився під час гастролей у Канаді. Нині він уже громадянин цієї країни. Якими були перші кроки емігранта? “Здоров’я копати ями чи працювати на будівництві у мене немає. Це добре усвідомлював. Тому бачив свій порятунок лише в музиці”, – ділиться думками Василь. Схоже, фортуна виявилася до нього на невідомій йому ще землі прихильною. Хлібом насущним стало для недавнього киянина піаніно. На ньому заробляв, граючи спочатку в дитячій балетній школі, відтак навіть у Канадському національному балеті. Праця в останньому колективі, каже, вимагала не лише класичних музичних форм. Артисти просили його імпровізувати, грати “щось інше”. І він грав: від українських мелодій до творів російського композитора Володимира Шаїнського чи у джазовій обробці пісню “Три танкісти”. “Я музично над ними знущався”, – мовить. Але треба було творчо зростати. У руках його знову заспівала-заграла скрипка. На концертах Канадської національної виставки пощастило познайомитися з гітаристом грецького походження Павлом. Цей грецький бог гітари, як називають музиканта канадці, має нині випущених два платинових компакт-диски, на яких звучить і голос Василевої скрипки. Відтак Попадюка поєднуватиме творча діяльність з виконавцями світової величини: Яном Гілланом, Джефі Хілі, Джесі Куком, Софі Мілман, іншими.

П’ять років тому Василь Попадюк створив власний колектив “PapaDuke”. Крім українців Віктора Хоменка, Олександра Бойчука, Стена Фоміна, у гурті грають угорець Френк Ботош і Девід Вест з Еквадору. Вже випустили чотири компакт-диски. Василь виробив власний музичний стиль, який називає стилем свого життя. У його жанровій палітрі виразно звучать і класичні, і українські фольклорні, і циганські, і латиноамериканські мелодії. Знайшлося тут, безперечно, також місце для сучасної популярної музики та джазу. Тому поруч з “Гуцульською фантазією” виконує латиноамери-канське “Танго”, циганський “Романс” і роман-тичний твір улюбленого композитора Еніо Моріконе “Якось в Америці”... 

Гурт Василя Попадюка заворожує, полонить своє мовою музики не лише українців. Щороку мають до ста концертів у різних країнах світу, виступають на розмаїтих фестивалях. Скажімо, брали участь у найбільшому у світі джаз-фестивалі в канадському місті Монреалі. Після гастролей в Україні на них чекав французький Страсбург.

У коловороті гастрольних поїздок думають і про майбутні творчі задуми. Зокрема, в січні Василь Попадюк зі своїми музикантами братиме участь у концертах разом із симфонічним оркестром. Такі виступи вже мали. Мовлять, це незбагненно й незабутньо, тож душа бажає ще такого видовища.

Безперечно, скрипаль-віртуоз Василь Попадюк сподівається, що й цього, 2008 року обов’язково приїде на українську землю з концертами, відвідає маму й брата Ярослава (теж, до речі, скрипаля), які мешкають у столиці,  друзів, “скуштує справжніх помідорів, вип’є справжню віденську каву”. Він добре знаний маестро в Європі, на Американському континенті, в Африці. Тепер його має відкрити для себе український глядач, слухач.

Василь приїде з концертами в Україну. Неодмінно. І гратиме, аж співатиме, його скрипка та золотитиметься на його руці єдина прикраса – каблучка з тризубом.