Що означає російський газ для української нації?

Богдан Червак, провідник Київської міської організації ОУН

Спільна заява Президента України В. Ющенка та прем’єр-міністра Ю. Тимошенко стосовно поставок і транзиту російського природного газу зруйнувала усталений стереотип про неможливість “мирного співіснування” цих політиків. Існує кілька мотивацій такого вчинку: по-перше, глава держави і керівник уряду, врешті-решт, пройнялися відповідальністю за долю держави, яку російський “Газпром” намагається поставити на коліна; по-друге, таким чином вибиваються козирі з рук російської влади, яка настійливо, але небезпідставно стверджує, що врегулюванню українсько-російських взаємин перешкоджає “неузгодженість між різними гілками влади в самій Україні”; по-третє, українська влада в особі Президента і прем’єр-міністра намагається не просто відбивати російські газові атаки, а й контратакувати.

Якою б не була справжня мотивація для спільної заяви, очевидним є одне: українсько-російське газове протистояння, яке називають “війною”, “битвою” чи іншим військовим терміном, у 2009 році переросло в нову якість, з’явилися нові акценти та нові підходи у вирішенні проблемних питань між двома країнами. У цьому легко переконатися, коли порівняти нинішній газовий конфлікт із попередніми “епізодами” з театру бойових дій.

Нагадаю, що перше серйозне “газове” протистояння відбулося ще у 2005 році. Тоді дії українських можновладців можна було охарактеризувати одним словом – паніка. Вітчизняні ЗМІ, які час від часу переривали свої новорічні програми на повідомлення про переговори між НАК “Нафтогаз України” та російським “Газпромом”, фактично стали інструментом Росії в інформаційній кампанії, що супроводжувала конфлікт, оскільки часто-густо лише ретранслювали російську позицію. Якщо ж з’являлися коментарі українських очільників, то з великим запізненням. Вони, як правило, не вносили чіткости, не фіксували українського погляду на ситуацію, а зводилися до “здивування” недружніми діями стратегічного партнера.

Ще більшою була паніка у країнах Європейського Союзу, економіка і комфорт яких залежать від російського газу, а точніше його транспортування через українську територію. Провідники окремих європейських країн поводилися так, ніби вперше дізналися, що газова труба проходить через Україну, яка, захищаючись від Росії і морозів, може закрутити газовий вентиль у європейському напрямі.

Сьогодні все по-іншому. Ще напередодні Нового року прем’єр-міністр Ю. Тимошенко буквально “рвалася” до Москви з наміром виконати роль “важкої артилерії” у переговорах про ціну на російський газ та його транзит Україною. І хоча Новий рік Ю. Тимошенко зустрічала в Києві, для багатьох українців її намір взяти участь у переговорах засвідчив, що влада налаштована рішуче.

Не до відпочинку було Президентові України В. Ющенку. З далеких Карпат він зробив низку коментарів для провідних вітчизняних ЗМІ, в яких вперше за останній час: а) не зачіпав уряд і прем’єр-міністра Ю. Тимошенко; б) переконливо і доступно виклав позицію української сторони з обґрунтуванням неприйняття Україною кабальних умов “Газпрому”; в) відважився на вже згадану спільну заяву, яка продемонструвала його та прем’єр-міністра наміри відстоювати національні інтереси, незважаючи на реальну загрозу залишитися взимку без газу і тепла.

Важко сказати, як у ці святкові дні співвітчизники оцінили дії керівників своєї держави. Але у будь-якому випадку Ющенка і Тимошенко не можна звинуватити у паніці чи бездіяльності.

Цього разу відлуння газового конфлікту докотилося не лише до Європейського Союзу, а й до США, які закликали Україну і Росію продовжити переговори та вирішити проблему підписання контракту “комерційним чином”. При цьому слід відзначити, що, на відміну від пасивної позиції України в минулому, коли ми лише вислуховували нарікання з боку ЄС, цього разу українська делегація на чолі з міністром палива та енергетики Ю. Проданом вирушила до Європи, щоб без посередників і не через ЗМІ донести провідникам європейських країн та інститутів власний погляд на проблему і шляхи її розв’язання. Крім того, Президент Ющенко розіслав главам європейських країн листа, в якому виклав свій погляд на ситуацію з переговорами у Москві.

Кілька слів про поведінку Росії. На відміну від України, яка намагається робити уроки з попередньої газової війни, позиція Росії – залізобетон і зводиться до формулювання: не дамо газ, бо не дамо. Кремль так і не знайшов нових “аргументів”, які б пояснювали небажання “Газпрому” вчасно та спокійно підписати усі необхідні контракти. Квінтесенцією російських “аргументів” стала прес-конференція офіційного представника “Газпрому” Сергія Купріянова, під час якої було зроблено заяву, що українська делегація “не мала у своєму розпорядженні мандату на підписання з російським холдингом контракту на поставки газу країні в 2009 році”. Думаю, що про такий “аргумент” було цікаво почути передусім голові правління НАК “Нафтогаз України” Олегу Дубині, який кілька днів просидів у Москві на виснажливих переговорах із керівником “Газпрому” Олексієм Міллером, щоб згодом від якогось клерка дізнатися, що він насправді лише прогулювався у столиці братської держави.

Було б наївним стверджувати, що нинішній українсько-російський конфлікт довкола ціни на російський газ та його транзит Україною є останній, а його наслідки, попри завіряння української влади, не зачеплять пересічних громадян. Та саме “газова війна” спричинилася до того, що влада, а відтак українська нація починає вчитися випрямляти хребта й позбувається ілюзій стосовно свого “найбільшого” і “найголовнішого” стратегічного партнера.

У даному випадку такий висновок не стосується всіх українських впливових політиків, значна частина яких проголошувала новорічні здравиці на честь Росії саме тоді, коли перекривався вентиль на газовій трубі й повністю припинялося постачання газу в Україну. А тому реальна ціна, яку нація платить за російський газ, є набагато більшою, аніж та, про яку домовляться переговірники.