Симпозіум “Український модернізм у міжнародному контексті”

Оксана Закидальська

Книжка “Modernism in Kyiv”, яку видала Преса Торонтського Університету, – це монументальна праця 20 науковців, яка має за ціль розглянути період культурного розвитку в Україні (специфічно у Києві) суттєвих років, в яких в Україні політичну ситуацію окреслювали два сильні революційні рухи – соціалізм і націоналізм, з двома різними соціальними візіями.

Щоб вивести цю роботу у світ, Канадський Відділ Наукового Товариства ім. Шевченка зорганізував 16 жовтня ц. р. в Торонто симпозіум “Український модернізм у міжнародному контексті”, запросивши на нього обох редакторів книжки – професора Ірену Макарик з Оттави і театрального мистця Вірляну Ткач з Нью-Йорку, як також ще чотирьох авторів із доповідями.

На симпозіумі підкреслено багатогранну ціль видання книжки: вивчити історичну, інтелектуальну і мистецьку складність Києва перших десятиліть ХХ століття та перевірити різноманітність культурної діяльності її мешканців.

Центральна постать в цій перевірці – театральний режисер Лесь Курбас. Вірляна Ткач представила нову візію театру Курбаса, аналізуючи його роботу в Молодому театрі. 

Лесь Курбас, син двох акторів, приїхав до Києва з Галиччини у березні 1916 року і увійшов у київський театр як актор, граючи романтичні головні ролі. За менш як десять років він трансформував візію українського театру. Разом з іншими молодими театральними мистцями він був незадоволений театральними постановками того часу, які творилися довкола головного актора. У вересні 1917 р. Курбас і його актори формально себе зорганізували як Молодий театр.

Члени групи погоджувалася на тому, що стиль – це найголовніша прикмета мистецтва, і в їхніх перших постановках кожна була експериментом в іншому стилі. Сезон відкрився дуже успішо твором Винниченка “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, в якому застосовано групове виконання і психологічний підхід. Завдання театру змінилося – актори і режисер мали служити текстові, творячи нову реальність на сцені. Курбас відкинув думку, що ціль театру – ілюструвати текст або наслідувати реальність. Він пропонував, що театр – це серія зображень на сцені, створених режисером. Хоч Молодий театр існував тільки два сезони (його большевики розв’язали), він поставив український театр на нові рейки.

У книжці Вірляна Ткач також досліджує створення Мистецького Театрального Об’єднання “Березіль” у березні 1922 року як театрального центру, який мав займатися постановками, розвивати театральне дослідження і проводити експерименти.

Професор Мирослав Шкандрій говорив про художника, авангардного кубіста і конструктивіста, ілюстратора, архітектора і театрального дизайнера Вадима Меллера. Вадим Меллер народився у Санкт Петербурзі, студіював у Київському Університеті, здобув мистецьку освіту в Мюнхені і виставляв свої твори в Парижі. Він повернувся до Києва у 1917 р., а від 1922-го Меллер працював сценаристом над кількома найбільш успішними постановками Курбаса за творами Миколи Куліша – “Мина Мазайло” і “Народний Малахій”.

У 1925 році театр “Березіль” був признаний як найбільш новаторський театр у Києві, і Мистецьке Об’єднання “Березіль” брало участь, разом з іншими радянськими театрами, в Exposition Internationale des Arts Dcoratifs et Industriels (краще знане скороченням Арт Деко) в Парижі, і на цю тему виступала професор Ірена Макарик.

Понад 20 рисунків і фото з постановок “Березіля” були частиною виставки радянського театрального мистецтва, яке представило СССР як модерну, динамічну державу. “Широкосяжний вплив паризької виставки важко переоцінити”, – сказала проф. Макарик. Понад 15 мільйонів людей відвідало виставку за шість місяців її діяльності. Вона привела нову естетику до уваги світу. Але СССР була ще новою політичною реальністю, і в каталозі була вписана під “Russie”. Хоч багато людей з Москви прибуло на виставку, нікому з України не видано дозволу поїхати. Вадим Меллер одержав золоту медаль за свою модель постановки “Березіль”, і хоч довгождане бажання Курбаса “здивувати світ” здійснилося, це було анонімно. Така сама ідентифікація “Березолю” з російським театром відбулася, коли театральну виставку перевезено до Нью-Йорку, де “Київ” появився як “Kiew, Russia”.

Музикознавець Даґмара Турчин-Дувірак говорила про українську музику 1920-их років. Вона пояснила, що між січнем 1921 р. і квітнем 1922 р. три найвизначніших українських композитори трагічно загинули: Миколу Леонтовича розстріляло ЧеКа, Яків Степовий і Кирило Стеценко померли від тифу. Тому українську музику 1920-их років представляла зовсім нова генерація, хоча українська музика вже почала черпати в модернізмі у попередньому десятилітті. Великим стимулом у музиці було відкриття консерваторій в Києві і Одесі (1913) та Харкові (1917). Хоч у 1921 році прийшла большевицька влада, українська музична інтелігенція далі дотримувалась планів, сформульованих у час української державності. “Союз національної ідеї з модерною естетикою став однією з найбільш характерних рис українського музичного модернізму в 1920-их роках”, – твердила д-р Турчин-Дувірак.

Кілька додаткових тем порушено на симпозіумі. Тому що большевики спочатку встановили свою владу в Харкові, перед заснуванням СССР, Харків став столицею радянської України в контрасті до Києва. Професор Мирослава Мудрак у своїй презентації говорила про консеквенції цієї зміни. Професор Тарас Кознарський розглянув поезію модерністів через їхнє представлення міста Києва.

It was impossible to introduce all the topics dealt with in the book Modernism in Kyiv at the symposium nor present them in the detail provided in the book. But it was a helpful introduction to the creative richness of Ukrainian history in a period of relative autonomy.

Не було можливості представити всі теми з книжки “Модернізм у Києві” на симпозіумі, ні розглянути їх в деталях, таких, як у книжці. Але симпозіум був корисним представленням творчого багатства української історії в час відносної автономії.

 PHOTO

Зліва направо: Марко Горбач, Даґмара Турчин-Довірак, Марко Стех, Ірена Макарик, Мирослава Мудрак, Вірляна Ткач