Гриневичі відкривають невідомі сторінки української історії

Дагмара Турчин-Дувірак,

пресовий референт НТШ

--------------------

5 листопада цього року НТШ ім. Т. Шевченка в Торонто, спільно з Українсько-Канадським Дослідно-Документаційним Центром, орга-нізувало надзвичайно цікавий виступ двох провідних істориків України – подружжя Людмили та Владислава Гриневичів. Їхні доповіді, що за традицією відбулися у приміщенні КУМФу, що на Блурі, викликали величезний інтерес і зібрали численну слухацьку аудиторію, а по закінченні – спричинилися до бурхливого та емоційного обговорення і дискусії. Це й не дивно: і кандидат історичних наук Людмила Гриневич, і її чоловік, доктор політичних наук Владислав Гриневич, обрали темами своїх досліджень ті сторінки української історії, які, по суті, до того не досліджувалися. У своїх наукових відкриттях вони спростували чимало мітів радянської доби, якими, на жаль, і досі живиться значна частина українського суспільства і на яких продовжує базуватися російська та навіть значна частина західної історіографії.

Почну з Людмили Гриневич. Старший науковий співробітник Інституту Історії НАН України, вона впродовж останніх семи років займалася історією колективізації в Україні періоду 1927 – 1933 років. Результат її дослідження – багатотомне видання хроніки колективізації згаданих років, над яким автор продовжує працювати і сьогодні. Перша книга цієї хроніки у 2009 році була удостоєна державної премії. У процесі цього доcлідження Л. Гриневич і зробила справжнє наукове відкриття: виявляється, в Україні голод почався не у 1932-1933 рр., а кількома роками раніше – у 1928-1929 рр. На відміну від голоду 1933 р., свідчення про який старанно приховувалися радянськими владними структурами, основний масив документів про голод 1928-1929 рр. ніколи не був закритим. Особливо цінними є численні кінохроніки тих років, що збереглися у вітчизняних архівах. Тим не менше, чомусь дотепер дослідники цими матеріалами не цікавились та їх не оприлюднювали. Як виявила у своєму дослідженні Л. Гриневич, голод 1928 року був викликаний природними обставинами: жорстокими моро-зами взимку, посухою влітку та безперервними дощами восени. Однак Сталін, привселюдно оголосивши організацію допомоги українському селянству, насправді наклав на Україну непосильний план заготівлі хліба та інших сільськогосподарських продуктів. У результаті, за статистикою тих років, безпосередньо від голоду в тих роках померло близько 25 тисяч людей, а коли врахувати фактори як наслідки голоду (епідемії, різні захворювання тощо) – то більше 80 тисяч населення. Очевидно, така політика викликала природний спротив селян проти влади, посилила їхні антирадянські настрої та поглибила національні патріотичні почуття. Для Сталіна це був початок розгортання терору проти українського селянства, який завершився жахливим і вже відверто спланованим Голодомором 1932-1933 років.

Доктор політичних наук Владислав Гриневич присвятив свою доповідь іншій сторінці української історії ХХ століття – періоду 1939 – 1941 років. Цей період був практично замовчуваний у радянській історіографії, оскільки саме тоді Радянський Союз під проводом Сталіна, підписавши таємний пакт з урядом Гітлера, виявив себе відвертим реваншистом, з ідеологією та риторикою, цілком подібною до нацистської. Ув’язавшись у війну з Фінляндією та організувавши так звані “визвольні походи” на Польщу і Румунію, СРСР показав не лише свої неприховані експансистські апетити, але й повну військову неспроможність, що і вилилось у катастрофічну поразку в червні 1941 року. Досліджуючи цей період, доктор Гриневич зосередився не на самих подіях, а на суспільно-політичних настроях серед українського населення, особливо серед українців – вояків та офіцерів Радянської Армії, на тому, про що люди думали, як вони реагували на події, що розвивалися навколо. Вивчаючи архівні документи НКВД, йому вдалося розвіяти міт про єдність радянського народу напередодні Великої вітчизняної війни та про лояльність українців до комуністичної влади. Насправді, доводить доктор Гриневич, українці добре пам’ятали і голод, і репресії, і багато з них сподівалися, що Гітлер визволить їх від комуністичного гніту. Саме тому в 1941 році 92% українського населення залишилося на окупованій німцями території, а близько 50% чоловічого населення не з’явилося на призовні пункти, а подалося на Захід. Ці та багато інших промовистих фактів доктор Гриневич наводить у своїй книзі “Неприборкане різноголосся”, яка стала підсумком його дослідницької праці.

Історичні дослідження Людми-ли та Владислава Гриневичів є надзвичайно важливим внеском в історіографію України ХХ століття. На жаль, як розповіли історики, результати їх досліджень все ще дуже мало відомі в Україні, і, очевидно, у цьому чимала роль теперішньої влади. Донесення історичної правди до найширших кіл мешканців України є першочерговим завданням сучасних науковців та педагогів. Тільки тоді минуле може істотно вплинути на майбутнє наступних поколінь українців та долю Української держави.

PHOTO

Зліва направо: Владислав Гриневич, Роман Сенкусь, Людмила Гриневич