Мистецька виставка Мирослава Куця

Наталя Гриців

Українська діаспора в Едмонтоні – колоритна і яскрава складова багатонаціонального населення міста. З року в рік українські родини підтримують традиції піонерів, несучи свою історію у майбутнє. Однією з таких родин є родина Куць – пан Мирослав, пані Люба і їхні доньки Лариса і Даруся. Їхні сімейні колекції різьблення по дереву, гуцульської і полтавської кераміки, полтавських вишитих рушників та різноманітних вишитих сорочок, частину яких вони передали до музею при катедрі Святого Івана, широко відомі серед цінителів українського мистецтва. Народившись в Едмонтоні, пан Мирослав і його родина ніколи не губили зв’язку з рідною Україною – Львівщиною і Косівщиною. 

А цього року, з 18 березня по 7 травня, пан Мирослав подивував eдмонтонців, як ніколи: на цей раз власноручними вишивками і писанками. Представники Провінційного музею Альберти, відвідавши дім пана Мирослава і переглянувши його колекцію писанок, запропонували виставити їх в одному зі своїх залів. Вони записали відеоінтерв’ю з паном Куцем, а також відеоурок створення писанок, які безперервно транслювалися під час виставки в музеї. Багато зацікавлених і схвильованих рукотворним чудом людей дивилися відео, як якесь таїнство, батьки на різних мовах щось розказували своїм дітям, а усміхнений пан Мирослав, присутній у залі, розповідав, відповідав на запитання відвідувачів так по-приятельськи тепло і привітно, аж думалося: “Як так, стільки дива створив своїми руками, а такий доступно-привітно-приємний співрозмовник?..”

Саме перед святкуванням Паски писанки розмістилися на стінах невеликими групами, кольорові і розцяцьковані. Не вірилося, що одна людина протягом одного життя могла це створити. Один із стендів відображав карту регіонів України з характерними для них писанками. Я задавала панові Мирославові багато запитань i дізналася, що він почав писати писанки у 12 років. Будучи студентом Рідної Школи при УНО, маленький хлопчик побачив свого вчителя, Юрія Цукорника, за роботою над писанкою, і з того все почалося. Щороку Мирослав писав кілька писанок. Взірці відмальовував на виставках народного мистецтва, на розпродажі великоднього печива, записував усе на папері, а потім створював власні взори. Спочатку він ще не знав, що писанки відрізняються в різних областях України. Вже коли зміг відвідати Україну в 80-х роках, побувати в музеях України, переглянути історичні матеріали, зрозумів, що краса писанок полягає не лише у складності орнаментів і різнобарв’ї кольорів, а також (і це дуже важливо) – у відтворенні писанок з народу. Пан Мирослав підтримує тісні зв’язки з музеєм імени Гончара у Києві, Національним музеєм у Львові. Звідти він черпає знання історії давнини, необхідні у його творчості. З того часу писанки пана Мирослава набули іншого змісту, вони стали належати якомусь регіонові.

Заглибившись у мистецтво творення, в 2000 році пан Куць мав у своїй колекції п’ятсот писанок, у 2001 році – тисячу, а в 2003 – дві тисячі. Протягом цього часу він неодноразово виставляв ці маленькі дива творчости великої душі в залі УНО. Виставка у Провінційному музеї Альберти була логічним завершенням цього бурхливого процесу творення і включала вже 2500 писанок! А щоб остаточно здивувати всіх і примусити багатьох відвідувачів, таких, як я, повністю розгубитися від враження цієї, на межі з фантастикою, виставки – пан Куць виставив свої вишивки...

Дрібнесенький півхрестик і набір ниток найтонших відтінків створював на шовковій канві мініатюри такої досконалости, лінії переходу такі плaвні, що вони здавалися не вишитими, а сфотографованими. Ніби легкі тіні падали з вікна, і кольори грілися на сонці та дихали теплом. Моє здивування взагалі аж затріпотіло, коли пан Мирослав розповів, що він спочатку малював ці картинки на папері, потім підбирав кольори, а тоді вже вишивав.

Пан Мирослав зі сторони виглядає абсолютно звичайною людиною. Але я цьому не вірю: щоб вишити так тонко і чітко, треба складатися з якихось особливих тонких матерій, яких простим оком не видно. Слід згадати, що пан Мирослав стояв біля джерел створення нині одних з найкращих українських танцювальних колективів – “Шумки” (1959 р.) і “Черемоша” (1969 р.).

Всього створеного паном Мирославом, у союзі з дружиною, пані Любою, вистачило б на кілька сімей. Вони – одні з тих, хто рідко помиляється у своїх вчинках. Я мала можливість бачити пані Любу під час дискусій на різних зборах, в різних критичних ситуаціях. Вони, напевно, мають якісь особливі власні критерії, тому що завжди думають масштабно, і рішення їхні холоднокровні та справедливі. Люди, як вони, – весняний цвіт наших днів. Нехай доля буде ласкава до них, нехай не жалує їм ні добра, ні світла. А вони вже це добро і світло перетворять у радість для всіх.