Спроба діалогу
Ярослав Ковальчук, випускник Парламентар-ної Програми Канада-Україна, 2008
Однією з
важливих передумов функціонування демократичного суспільства є наявність
“прямого” зв’язку між громадянами держави та політичними лідерами, яких вони
обирають, тобто фактичної, а не формальної реалізації принципу, коли політична
еліта відіграє роль своєрідного “рупора” інтересів виборців, яких вони
представляють. Зокрема, нещодавно в Україні завершився державний візит
генерал-губернатора Канади Мікаель Жан, яка при вступі на посаду у вересні 2005
року одним з пріоритетів своєї діяльности визначила саме створення умов для
налагодження діалогу між різними прошарками канадського суспільства та
донесення позиції громадян до людей, які мають реальні важелі впливу для того,
щоб ці ідеї реалізувати. При цьому особлива увага приділяється молоді,
оскільки, за визначенням самої Мікаель Жан, “її перебування при владі є
можливістю пролити світло на неймовірні зусилля, які докладають молоді люди для
того, щоб зробити цей світ кращим і щоб їх голоси все ж були почуті”. Тому не
дивно, що в рамках досить короткого та насиченого подіями кількаденного візиту
канадського генерал-губернатора в Україну було знайдено час для того, щоб
провести дві зустрічі з українською молоддю: у Києві та Львові відповідно. Зустрічі
відбувалися у формі молодіжних форумів, в яких могли взяти участь всі охочі за
умови їх попередньої реєстрації.
На Молодіжному форумі у Львові, учасниками якого стали кілька сотень
представників молодіжних громадських організацій із Західної України,
обговорювався досить широкий спектр питань: виклики, пов’язані з прискоренням
темпів глобалізації, необхідність інформаційної підтримки діяльности
громадських організацій, можливості розвитку неформальної освіти в Україні та
започаткування нових міжнародних освітніх проектів, питання збереження
самобутньої національної культури в умовах інтеграції тощо.
Дискусія проходила у формі почергових доповідей п’яти українських та
трьох канадських представників громадських організацій, в яких спікери
намагалися порівняти досвід Канади та України у сфері збереження власної
культури, підвищення активности молоді, покращення демографічної ситуації та
розвитку неформальної освіти. Після цього учасники Форуму мали можливість
поставити свої запитання доповідачам як з канадської, так і з української
сторони.
Проте метою цієї статті є не стільки переповісти, що відбувалося на
Форумі, скільки описати досить неоднозначну, однак характерну для українського
політичного життя ситуацію, що трапилась на зустрічі.
Коли у виступі представника Західноукраїнського Ресурсного Центру Петра
Лазарчука зайшла мова про погіршення демографічної ситуації в Україні,
пов’язаного передусім з нівелюванням традиційних сімейних цінностей та бажанням
молодих людей “спершу побудувати власну кар’єру, а вже потім думати про сім’ю”,
із залу пролунало запитання, цікаве не стільки за своїм змістом, як за щирістю
та універсальністю, тобто можливістю застосувати його до значної частини
громадян України. Керівник громадської організації “Кротос” Павло Бачинський
запитав в українських посадовців, які були присутні на зустрічі, яким чином
він, працюючи викладачем у школі та маючи місячну платню, еквівалентну ста
американським доларам, може створити власну сім’ю та забезпечити її всім
необхідним у сучасних економічних умовах. Таким чином, говорячи про погіршення
демографічної ситуації в Україні, слід враховувати не тільки той факт, що
молоді люди поступово “відходять” від сімейних цінностей, традиційних в
українському суспільстві, але й їх першочергове бажання забезпечити власний
економічний добробут та стабільність, які могли б стати надійним підґрунтям для
створення сім’ї.
Оскільки запитання Павла Бачинського адресувалося перш за все
українській частині офіційної делегації, першим на нього відповісти вважав за
необхідне віце-прем’єр-міністр України Іван Васюник. Однак його рецепт
подолання фінансової кризи полягав у тому, щоб просто “мати віру в майбутнє,
оскільки віра допомагає людині долати будь-які труднощі”. А ще представник
уряду попросив молодь “знаходитися в постійній опозиції і чинити постійний тиск
на владу, оскільки тоді їм (представникам влади – Авт.) буде набагато простіше
зламати дуже проблемну тенденцію в українській політиці: вчора щось обіцяти, а
завтра чи вже навіть сьогодні про це забувати”.
Набагато більш суперечливою була відповідь Андрія Рожнятовського,
начальника Го-ловного управління молодіжної політики Львівської обласної
державної адміністрації, який заявив, що сьогодні він “не бачить ніякої кризи,
оскільки нинішню ситуацію не порівняти зі станом економіки у 90-х роках, коли
закривалися всі підприємства, а юнак у віці 20-22 років мав давати раду собі і
допомагати батькам, яких скорочували”. Щодо зарплатні у сто доларів, Андрій
Рожнятовський запевнив, що все залежить від фаховости викладача, і хороший
вчитель здатен заробити на репетиторстві. Однак тоді постає справедливе
запитання: навіщо працювати у школі та витрачати щоденно шість-вісім годин на
роботу у класі, якщо цей час можна використати на репетиторство? І про який
рівень освіти в Україні можна буде говорити через десять-п’ятнадцять років,
якщо найкращі педагоги зароблятимуть левову частку доходів у позаурочний час, а
робота у школі сприйматиметься як засіб накопичення стажу, отримання державної
пенсії або взагалі як своєрідне хобі? Подібні запитання справді слід адресувати
представникам влади і вимагати від них конкретних відповідей про те, які кроки
слід реалізувати, щоб провадити успішну державну політику в освітній, медичній
чи будь-якій іншій сфері, фінансування якої здійснюється з державного бюджету.
Однак начальник Головного управління молодіжної політики Львівської ОДА
так не вважає і порадив молодому педагогові “не чекати, що хтось прийде і щось
комусь зробить, як це було за Радянського Союзу, коли одні валили за 32 копійки
ліс і здобували матеріальні блага, а інші ці блага розподіляли, – а просто
працювати”. Чиновник завершив свою коротку промову побажанням одному з
доповідачів прийти в Молодіжну раду, де його навчать користуватися інтернетом. Очевидно,
що принципи політичної коректности та побудови діалогу на засадах взаємоповаги
є для окремих представників місцевих органів державної влади новими поняттями,
які ще потрібно навчитися ефективно використовувати на практиці.
Якими не були б
враження від окремих реплік учасників зустрічі, діалог все ж відбувся, до того
ж, на якісно хорошому рівні, дозволивши представникам канадських та українських
громадських організацій дізнатися більше про молодіжну політику в обох країнах.
Задля справедливости варто
зауважити, що молодіжний діалог між представниками владних структур і
молодіжних організацій не є чимось новим в Україні, оскільки відділи у справах
сім’ї та молоді на різних рівнях регулярно проводять зустрічі з керівниками
громадських організацій, а “гарячі” телефонні лінії та розширення можливостей
зв’язатися з конкретними органами влади через електронну пошту взагалі обіцяють
стати популярним трендом у нашій державі. Проте у багатьох випадках
представникам органів державної влади недостатньо навчитися просто слухати
позицію громадян, часто їм потрібно також навчитися цю позицію правильно почути
та знайти ефективні засоби для реалізації рекомендацій своїх співгромадян. Адже
робота державного службовця пов’язана не тільки з повноваженнями, які надає
людині конкретна посада, але із ще більшими зобов’язаннями перед громадянами, з
якими чиновник повинен працювати. Державна служба – це не пожиттєвий привілей і
не річ, яку можна передати у спадок. Навіть саме походження слова вказує на те,
що державна служба – це передусім обов’язок, обов’язок “служити” своїй державі,
її народові в цілому та кожному її громадянинові зокрема.