Наполеон і українська мова

Йосиф Сірка

“У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, а у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити”.

(Ліна Костенко, Записки

українського самашедшого, Київ, 2010, стор. 22-23)

Маємо на увазі не Наполеона Бонапарта, а “Наполеона” Путіна, який своїм “піклуванням” про “русскоязичное население” в Україні дуже нагадує агресивного француза, який хотів підкорити собі не тільки Європу, але й частину Азії. Справа в тому, що царський двір та дворянство до приходу Наполеона в Москву послуговувалися виключно французькою мовою, а розмовну російську залишали кріпакам та нижчим класам російського суспільства. Про “прозріння” деяких дворян дуже переконливо пише Лев Толстой у своєму знаменитому романі “Війна і мир”. Деякі російські дворяни 200 років тому переконалися, що, незважаючи на спільну мову з Наполеоном, спільних інтересів вони не мали.

Сучасні кремлівські “наполеони” дещо нагадують події з-перед 200 років, правда, тут відбувається не військова окупація чужої території, але економічна, інформаційна (вірніше дезінформаційна), ідеологічно-шовіністична. Мета ж залишається та сама – окупувати чужу територію, запровадити свої порядки.

Сьогодні можна лише теоретично припускати, що було б сталося з Росією, коли б Наполеон виграв війну, і чи російська мова була б колись взагалі стала такою, якою вона стала після перемоги над Наполеоном.

Отже, російській еліті, влючно з царем, потрібно було страшної війни, яка вплинула на її свідомість та її ставлення до народної мови. Слід ще запримітити таку “дрібницю”, що становленню російської літературної мови сприяли не корінні росіяни, а ті, в жилах яких текла кров, за походженням далека від російської. Пушкін, Гоголь, Блок, Лермонтов та десятки інших були тими громадянами Росії, які знали про своє неросійське походження, але були творцями російської новітньої літератури і патріотами своєї Батьківщини, в якій народилися.

Саме цей факт впадає у вічі, коли сучасні “російські Наполеони” (навіть у рясі Патріарха) хочуть взяти право на власне існування не тільки тим, що за походженням не українці в Україні, але й тим, що змушені були вивчати мову окупанта і забути мову своїх предків.

Олігархів в Україні XXI ст. (т. зв. еліту) споріднює з царською елітою XIX ст. те, що вони послуговуються не мовою народу, який збільшує їхні статки, а мовою окупанта, який вже понад 300 років бореться з народом, серед якого і з якого вони живуть. Тому можливе твердження в романі Л. Костенко, що: “Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа” (стор. 130). Саме цю нелюбов помічаємо щодня у міністра освіти, який готовий знову зробити з України Малоросію, у деяких міністрів та депутатів, які за 20 років не зуміли вивчити державної мови. Доказом нетолерантності і нелюбові до української мови став спікер Кримського парламенту В. Константинов, якого “дратує” те, що він на державній посаді змушений читати листи державною мовою, а коли б це від нього залежало, то він би українську в Україні взагалі заборонив!

Сучасна українська мова – це не тільки мова Т. Шевченка, але й мова першого у світі кібернетичного словника, це мова не тільки чудових сучасних поетів та письменників, але й науковців, техніків. Вмовляння у тому, що нею важко розмовляти про техніку, мистецтво, медицину, – чистий блуд, бо українська діаспора користувалася й користується цією мовою у всіх галузях науки й техніки, культури та освіти.

Володимир Ільченко на сторінках УНІАН з 7.2.2012 р. у розвідці “Хmo навчив українців говорити, писати й займатись сексом” вияснює деякі аспекти становлення нашої мови, вказує на її пов’язаність з іншими мовами, що її робить надзвичайно привабливою і перспективною. Звичайно, що українська мова буде розвиватися і без олігархів, але в державному розумінні одна державна мова не тільки в державних інституціях, але й по телебаченню та радіо, у пресі сприяла б кращому порозумінню усіх верств населення, а це вплинуло б і на економічний розвиток, добробут кожної родини й людини в Україні!

Гасло “Україна без українців” може заохочувати лише шовіністів та їхніх прислужників, бо всяка мисляча людина може сама зробити висновок, що окупанти – чи то монголи, татари, москалі або німці – залишаються окупантами, і вони встановлюють свої правила і свої еліти, олігархів – у цьому переконалися ті, які ще пам’ятають радянську дійсність.

Щоденна загроза кремлівськими наполеонами Україні, постійні претензії до державної мови в Україні, до територіальної цілісності свідчать про те, що червона імперія зникла, але її ідеї намагаються здійснити кремлівські наполеони. А здійснення їхньої мрії принесе не тільки кінець українській нації, але й олігархам в Україні. Тому ставимо питання: Чи здатні олігархи і т. зв. еліта в Україні зрозуміти важливість підтримки української мови, Української держави, в якій будуть панувати не імперські амбіції недорослих наполеонів, але пануватиме людяність, гуманізм, без різниці національної, релігійної або расової приналежності, де будуть перед законом усі рівні?

Ліна Костенко геніально передбачила різних табачників, бондаренків, колесніченків, констан-тинових, ківалових та ін., які мовби виконують президентську програму найбагатшого у світі керівника родинного маєтку, що складає понад 130 мільярдів американських доларів,
Володимира Путіна.

Слід пригадати деяким політикам ще й те, що українцям у Москві вже не раз обіцяли “підтримку братів”, “свободу, землю й незалежність”. Першим “обпікся” Богдан Хмельницький у Переяславі; потім 1918 року, після якого у “братніх обіймах” знищили українських комуністів (не плутати з сучасними комуністами України) Скрипника, Шумського, а потім і т. зв. Радянську Україну! Цей “братній” вчинок вони повторили і у 1939 p., коли до своїх рук прибрали українських комуністів Західної України, яких ліквідували фізично після розподілу Польщі між Гітлером і Сталіним!

Чи потрібно більше доказів українській політичній еліті, що їй готує кремлівський “Наполеон”, якому вже мало європейської України, йому давай євро-азійський союз!

Як попереджав чеський журналіст (жертва нацизму) Юліюс Фучік: “Люди, будьте пильними!”