“І писанок візерунковий дивоцвіт”

Богдан Михайлишин,  секретар Філії УНО Торонто-Захід

Серед релігійних свят українського народу немає дня більш урочистого, світлого й радісного, як Великдень – торжество Воскресіння Христового. Того дня для християн призупиняються буденні обов’язки, меншають  турботи, якось забуваються тривоги. Натомість з’являється благодатний настрій, у якому, здається, кожна душа наповнюється всеохоплювальною радістю, а наше земне єство зливається з чимось небесним і завжди таким таємничо-недосяжним. Напередодні цього свята і, зокрема, на сам Великдень ми відкриваємо Богові свої душі, просимо наповнити їх силою і надією. Дякуємо Богові за те, що у дні випробувань відчуваємо Його захист і підтримку та просимо Його всемогутнього заступництва й надалі.

Члени Філії УНО Торонто-Захід та членки Відділу ОУК ім. Ольги Басараб Торонто-Захід віддавна бережуть добру традицію Спільного Свяченого. Його традиційно влаштовують у першу повеликодню неділю (або як її ще називають Чисту неділю, Хомину, Провідну). Не був винятком і цей рік.

Відкрила Спільне Свячене голова Відділу ОУК Торонто-Захід В. Горовенко. Вона дуже коротко зупинилася на урочистості цієї одвічної традиції українців і підкреслила, що Спільне Свячене є для нас ще одним, вже колективним, а не лише родинним відзначенням Великодня. Відтак вона продекламувала вірш Митрополита Ілларіона (в миру Івана Огієнка) “Христос Воскрес!”, що прекрасно вплівся в урочисту духовно-національну мозаїку вечора. І відразу ж настала свого роду кульмінація свята – отця Ігоря Панчишина запросили провести спільну молитву і освятити трапезу. Люди завжди сприймають цей момент із найбільшим душевним піднесенням, бо кожен відчуває животрепетну сув’язь воскресіння Господнього і свята Великодня, що символізує це Воскресіння. 

Після неквапливої трапези усіх присутніх ведуча Спільного Свяченого В. Михайлишин зупинилася на походженні цього все-християнського тріумфу добра над злом. Вона наголосила, що наріжним каменем Воскресіння має бути замислення кожного із нас не лише над високим змістом християнських чеснот, але й дотриманням їх, не тільки призначенням терпіння, але й подоланням його, не лише любов’ю до Бога, але й до ближнього.

В. Сидоренко зворушливо прочитала новелу “Восьмий день” – про те, як Творець вдихнув у кожну істоту її суть і призначення. Людині ж він прошепотів усього два слова: “Люблю Тебе”.

Яке ж дозвілля української громади без народних пісень? Вони традиційно лунають і в домівці Філії. Того вечора співочий репертуар розпочала в’язанкою звичаєво-обрядових пісень, більш відомих під назвами веснянки, гаївки, гагілки, ягілки та под., бандуристка Марія Перс. Я вжив слово “розпочала” тому, що навіть після закінчення святкової програми Спільного Свяченого більше половини залу ще довго сиділо однією дружною родиною, злагоджено співало, ділилось давніми і свіжими спогадами, жартувало й не хотіло розходитися.

Немає сумніву, що писанки та крашанки вже давно стали українським рукотворним символом не лише Великодня, але й свого роду християнським підтвердженням початку буття. Не підлягає сумніву, що без бодай одного фарбованого яєчка великодній кошик виглядав би порожнім, бо у ньому не було б споконвічної філософської, а навіть духовної душі матеріальної первинности.

Ведуча свята ознайомила присутніх з цікавими легендами походження писанок і крашанок та фактами про це мистецтво, зробила короткий екскурс в історію українського писанкарства, провела паралелі між колишнім і сучасним мистецтвом розпису яйця.

Насамкінець мені хочеться додати не лише про суть Спільного Свяченого – оцього дуже високого і трепетного. Варте уваги і більш приземлене та матеріальне, таке, що, як мовиться, переважно залишається за кадром. Ніхто не сумнівається, що приготування до кожного свята (а Великодня й поготів), концерту, наукової доповіді забирає набагато більше часу і зусиль, аніж саме свято, концерт чи доповідь. Власне, саме дійство, нерідко барвисте на перший погляд, є видимою, надводною частиною айсберга, що, як відомо, набагато менша, аніж невидима, підводна. Не пам’ятаю жодної урочистости в домівці Філії чи на оселі “Сокіл” у Гакстоні, щоб її голова Філії чи голова Відділу не  завершували приблизно так: “Дуже дякуємо тим жінкам, які вміли так майстерно готувати і так привітно частувати оцими смачними стравами”. Так було і цього разу.

Наші одвічні традиції продовжуються. Ми віримо, що єдність, заснована на незнищенних християнських моральних цінностях, буде і надалі згуртовувати усіх нас у нашій добрій спільній українській справі.