“2007 рік — визнано роком Ольжича”

Лицар без страху і доган

Улас Самчук

Про Олега, сина Олесевого, Ольжича, раз-у-раз таке чуємо. В його природі було багато цього зумовлення:

Ще княжая була на нім кольчуга,
Великий староруський ще Господь
Провадив українську його лодь –
І твердла, і росла його потуга,

– каже про це той вразливий на спостереження душ людських О. Стефанович.

А одного разу той самий Стефанович нас познайомив. Це було, либонь, під зиму 1929 року, в Празі, у Студентському домі...

Олег Ольжич, тоді ще юнак і студент Празького Карлового Університету на відділі археології, все ще більше Олег, ніж Ольжич, син модного  поета, рослий, поставний і здібний друг його сучасників, переважно, як і він сам, синів і дочок видатних діячів української визвольної революції... Його това-риство – це Михайло Антонович, Олег Тимошенко, Василь Макаренко, Володимир Коваль, Марина Анто-нович, Галина Мазепа...

Олег Кандиба не відзначався дотепністю, лишень дискретним, дружнім гумором, до того, над ним барвів ореол його батька, модного тоді поета,  якого поезії декламувалися, цитувалися і співалися на всіх імпрезах, а також вдома. Коли ж після 1930 року у львівському “Літературно-Науковому Віснику”, що його редагував славетний Д. Донцов, почали появлятися короткі, стакато віршики, підписані – Олег Ольжич, він відразу потрапив до фаланги передових поетів того середовища і зайняв одне з перших місць емігрантського Олімпу. На відміну від свого батька з його співочою лірикою, Ольжич хотів бути маломовним, простим, кам’яним...

Мої з ним особисті стосунки, від першого дня нашого знайомства і до самого їх кінця, протягом шістнадцяти років, відзначалися особливою рівністю. Ніяких перебоїв, ніяких зривів. Дружня, аж до братерства, співпраця.

Коли в Олега, між його архео-логічними заняттями, виривалися шматки його віршів, він, як і всі поети, любив поділитися ними з кимсь зі своїх близьких. Він робив це дискретно й між іншим. “Хочете послухати мої останні?” – міг він сказати, коли ми проходили головною залею Студентського дому, яка завжди кишіла молоддю. Ми знаходили спокійніше місце, і він своїм глухим, низьким голосом скандував:

Бог ясний між людьми ходить.
Бог навчає людей робити... –
“Розбудіте, полийте потом,
І уродить, земля уродить”.

Філософія землі як основи буття і автентичність людських родів минулого були близькими його світоуявленню, ми могли годинами обговорювати цю тему, і, звичайно, Ольжич романтизував минуле, йому здавалося, що людина минулого була суцільнішою, її інстинкти були чистіші, її дії були послідовніші і правильніші.

У ті ж також роки Ольжич почав активізуватися політично. Спочатку, розуміється, це були хіба поетично-ліричні інтродукції з відомим героїчним обертоном, але згодом це розгорнулося у справжню зумовленість дії. У Студентському домі, між багатьма іншими приміщеннями, була одна, досить засмічена кімната, на дверях якої красувався напис “Українська Академічна Громада”, в якій завжди роїлося від молодих людей переважно галицько-волинського походження. Це роки горезвісних польсько-уланських “пацифікацій” на їх батьківщині, а тому їх настрій був насичений бажанням реваншу і взагалі боротьби зі всілякими загарбниками будь-якої віри й міри. У їх душах горів незгоряємо огонь свободи, що гартував їх наснагу стати на прю з ворогом, дарма що там дома “ішли ляхи на три шляхи, а татари на чотири” плюс москалі “як та чорна хмара”.

Антенно-вражливий Ольжич не міг байдуже встояти проти таких навал можливости “в шинелі сірій вмерти від гранати”, не міг стояти ані осторонь, хоча би так, як решта його поетів-колег... Це ціла плеяда, або краще когорта, на мові Донцова “Квадрига”, очолювана “імператором строф” Маланюком, до якої належало багато спрагнених свободи і вимучених чужиною подвижників української віршотворчости, але Ольжич між ними не лишень абстракція, уявна сфера емоцій, але й реальна дієва сила, як тоді казали, “Чину”... Тобто активної дії, включно до самопосвяти не лишень живого духа, але й живої плоті. Ольжич стає революціонером... Активним, діяльним членом Організації Українських Націоналістів.

Так, Ольжич далі поет, але його поезія це вже лише “надбудова” його “чину”. Він може бути далі археологом, вченим, належати до різних відповідних інституцій, але його статус-кво – це організація, її провід і його місце в ній на становищі культурного референта.

А коли виникають бурхливі Карпатські події 1938-1939 років, він там уже заступник голови проводу А. Мельника, в самому центрі подій – в Хусті у товаристві таких приречених, як Роман Шухевич (Щука), Михайло Колодзінський (Гузар), Зенон Коссак (Тарнавський), з цілим штабом завзятющих козарлюг боротьби.

Ми займали з ним одну з кімнат так званого Національного Дому, купленого на засоби українців Америки для потреб ОУН. Раннє, близько сьомої години, вставання, пізнє, близько першої ночі, лягання...

Безконечні засідання, наради, з’їзди, роз’їзди. Не раз, після довгих нарад на “Одинці”, ми ще довго обговорюємо справи перед сном дома. Жилося, як на вулкані, день-щодень нові несподіванки, здебільша гострі і загрозливі, як-от всілякі витівки чехів з їх капосним генералом Прхалою, безконечні пограничні інциденти з братами-поляками на півночі або вражими мадярами на півдні, до того наші внутрішні кві про кво між урядом країни і проводом націоналістів, які мали чимало розбіжностей у поглядах на різні справи і які вимагали чимало дипломатичности, щоб втримати між ними рівновагу.

Не всім було тоді знано, що головною пружиною діяння націоналістичного сектора цих по-
дій був Ольжич, який користувався беззастережним довір’ям і рес-пектом всіх своїх співробітників і мав безпосередній, майже щоденний, зв’язок з головою Проводу полковником Мельником, який перебував тоді у Відні. Події розгорталися швидко, виглядали вибухово, вимагалося щоденного поготівля, і нарешті зрив, удар, розгром.

І на закінчення, всі ми опинилися в полоні угорськім невеликої тячівської в’язниці, до якої збито було сотні люда. Вигляд і настрій Ольжича віддзеркалював яскраво наслідки пережитого минулих днів. Витягнуте, запале лице, до краю втомлений погляд, зім’ятий, заляпаний болотом одяг. Але мораль його і всіх нас лишалась незламною.

Наші переживання були неописально прикрі, лишень ми знали, що на цьому наша справа не закінчилась, що це тільки її початок, що нас чекає багато більших і багато складніших подій, до яких ми мусимо бути готовими.

Нам з Ольжичем, як також кільком іншим, майже чудом пощастило по трьох днях вирватися з тячівського полону, але решту наших друзів було відіслано до концентраційного табору в Ніредьгазі на Мадярщині, звідки вони по кількох місяцях вийшли ледве живими.

По певному, повному пригод, часі, через Відень, назад у Празі, ми бачимось з Ольжичем дуже часто. Тепер його постійним товариством є військовики, політики, діячі культури. Генерал Всеволод Пет-рів, Микола Галаган, Леонід Білецький. Діячі різних угруповань нашої політики. Наближалися нові доленосні події наступних років цієї великої епохи, перед нами стояло дуже непевне і дуже небезпечне майбутнє. Організація Українських Націоналістів раптом сливе за одну ніч, розбивається на дві ворогуючі частини, багато молодих, енергійних людей, а в тому і близьких друзів Ольжича, займають протилежне від нього становище, часто гостро вороже, часто самонищівне. Ольжич переживає це гостріше, ніж угорсь-кий полон, переважно мовчазно, дуже достойно, з почуттям моральної та інтелектуальної вищости супроти своїх “противників”.

З цим почуттям зустріли ми події 22 червня 1941 року. Вже у квітні цього буревійного року Ольжич залишає Прагу і від’їжджає до Кракова, де гуртували свої фаланги головні сили обох ворогуючих частин колишнього могутнього ОУН. Починається нова, кількарічна епоха, виповнена безліччю різноманітних подій, у якій роль Ольжича виняткова важуча... 

(Календар-Альманах “Нового Шляху”, 1977 р. Скорочено.)