Мистець Петро Сидоренко

16 травня 1926 р. – 6 травня 2007 р.

Спогади Людмили Шанти, прочитані на тризні

Я дозволю собі сказати декілька слів від імени членів Української Спілки Образотворчих Мистців (УСОМ) та колишніх студентів мистецької школи  Петра Сидоренка.

Відчуваю велику Божу ласку за дар мистецтва, який я могла плекати змалку з поміччю моїх батьків. Моїми першими кроками провадив відомий український мистець та учитель мистецтва Петро Сидоренко. Хоча я була тоді дуже малою (почала, як мала десь 5-6 рочків), у мене назавжди залишилися в пам’яті моменти з навчання в його школі.

Ось, наприклад, пригадую, як він показував, як будувати композицію, розміщуючи предмети на папері і випробовуючи у процесі декілька варіантів, поки знайдеш найкращий.  Або як стисло підібрати кольори олівців, які я тримала у своїй малій долоні під час малювання. Також лекції-перспективи, досить складні для будь-якого віку, але які я легко схоплювала завдяки його вмілому поясненню та терпеливості. А крім того, я навчилася різної техніки – рисування олівцем та крейдою, малювання аквареллю чи олією, графіки.

Малювали ми найбільше натюрморти, а також природу і портрети. Але залюбки я бралася й до ілюстрування українських народних пісень та казок. Моя дитяча буйна уява вирощувала крила, і я радісно літала у світі творчости.

Отже, дивлячись очима вже дорослої мисткині, яка тепер сама викладає мистецтво, хочу підкреслити, що школа пана Сидоренка давала його випускникам сильний мистецький фундамент. Він вчив за методами  “старої школи” (на противагу деяким сучасним течіям, де студентам дається воля так званої самонауки, і вони експериментують і так навчаються). Але я вважаю, що аж тоді, коли дитина отримає таку ґрунтовну підготовку, яку давала школа Сидоренка, вона може експериментувати, бо вже має добру підставу.

Наприклад, щоб писати, ми спочатку вчимося граматики та слів; щоб грати на фортепіано та інших інструментах, ми вчимо ноти і гами, граємо  вправи.

Отже, пан Сидоренко нам давав той фундамент, на якому й будувалося наше мистецьке знання і завдяки якому ми могли далі розвивати нашу творчість. Тому я вважаю це найбільш впливовим у сформуванні мого мистецького світогляду та знань. На цій базі я у старшому студентському і вже дорослому віці розбудувала власні мистецькі зацікавлення. Наприклад, коли я вчилася на Ontario College of Art, учителі звертали мені увагу на, за їхніми словами, моє “вроджене” відчуття композиції та кольору, котрі, я переконана, й були посіяні цими ранішніми лекціями у школі.

Але дозвольте підкреслити ще й інші моменти, які справили певний вплив на мій мистецький розвиток.

Пригадую, як одна студентка, набагато старша за мене, хвалилася панові Сидоренкові, що її прийняли до мистецької школи. І тоді, такою ще зовсім малою, у мене посіялося зернятко про таку можливість.

А ще позитивно впливав підхід навчання пана Сидоренка в такий теплий, лагідний, терпеливий спосіб.

Або його особиста глибока любов і захоплення мистецтвом. Та ще його власне студіо було обвішане його працями. Його душевна пісня злітала ніжними кольорами і рухливими ритмічно заокругленими мазками пензля, віддзеркалюючи мелодію про український степ, природу, її хліборобів, про жахіття Голодомору, про краєвиди Канади – про все ним пережите і для нього дороге.

А як не згадати щорічні виставки, де кожний з нас мав свою так звану “особисту стіну”, за яку і ми, і наші батьки були дуже горді. Але із тим ще й каталог з відбитками найкращих наших праць – чорно-білих чи кольорових. Я всі ці каталоги і знімки з виставок дотепер зберігаю. 

Як же ж це не могло вплинути на малу дитячу творчу душу? Ненев’язливо він нас переносив у той чарівний світ та допомагав нам крок за кроком досягати тих висот, які він досягнув у своїй мистецькій праці. І ми захоплено його наслідували!

Приємно мені було, що набагато пізніше – і як студентка мистецтва, і навіть в останні роки –  я підтримувала контакт зі своїм першим учителем. Наприклад, восени 2006 року на виставці УСОМ у галереї КУМФ для мене було надзвичайно великою честю те, що моя картина висіла відразу біля картини мого учителя пана Сидоренка.

Для пана Сидоренка мистецтво було його життям. Воно наповнювало його радістю та наснагою. Я це тепер добре розумію і, як мистець, відчуваю те саме. Те, що він колись передавав своїм учням, росте дотепер і далі дає свої плоди. І тому “його пісня, його мрія не вмре, не загине”!          

Від імени свого та імени моїх батьків, як також від усіх колишніх студентів мистецької школи та (УСОМ), складаю найщиріші співчуття дорогій родині Покійного, славної пам’яті Петра Сидоренка.

Вічна Йому пам’ять!