І було пекло на Землі

 У Тернополі презентували книгу “І було пекло на землі. Голодомор 1932-1933 років в Україні: передумови, механізми здійснення, наслідки”. Вона створена на документальному матеріалі та спогадах свідків Великого Голоду, які переселилися на Тернопільщину. Нині їх в області мешкає понад 360 осіб. Голова облдержадміністрації Юрій Чижмарь назвав видання гідною працею, Книгою пам’яті, яка залишиться важливим джерелом правди для нащадків, молодого покоління, всіх, хто вивчатиме історію рідного краю та народу.

Книга побачила світ у тернопільському видавництві „Джура”. Певну частину накладу передадуть Інститутові Національної Пам’яті в Києві для розповсюдження у всій країні, решта поповнить бібліотеки та школи области.

Журналіст Микола Шот зустрівся з автором та упорядником цього ґрунтовного й об’ємного видання про геноцид українського народу – кандидатом історичних наук, доцентом Тернопільського Національного Економічного Університету  Мико-лою Лазаровичем.

–    Пане Миколо, читаючи книги, автором чи упорядником яких Ви є, можна резюмувати, що поставили собі за мету дослідити якнайбільше „білих плям” в українській історії, повернути історичну правду нашого народу?

–    Зараз працюю над докторською дисертацією. Здавалося б, праці – невпрогорт. Але є теми, що нібито й недотичні до моєї наукової роботи, проте, вважаю, пройти повз них українському історикові аж ніяк не годиться. Для мене це, зокрема, дослідження, пов’язані з боєм під Крутами, військовою та патріотичною діяльністю легіону Українських Січових Стрільців, іншими сторінками історії України. Святою ж справою є вивчення матеріалів, що розповідають, свідчать про жнива великої скорботи українців – Голодомор 1932-1933 років. У співавторстві за останні п’ять років я вже видав дві книги – „Чорна тінь Голодомору 1932-1933 років над Тернопіллям” і „Не погасне біль Голодомору”.

Тепер підготував нове видання – „І було пекло на Землі...”. Хотілося тут відтворити не лише документальну картину геноциду українського народу, а й передумови, що призвели до цього, механізми здійснення трагедії, її наслідки. Тож дослідження почав, звісно ж, із 1917 року, коли більшовики прийшли до влади й розпочали „червоний терор”, згодом зліквідували українську державність. Торкнувся й теми „українізації”, адже суть її радше полягала в тому, аби виявити тих людей, які прагнуть свого, рідного, а відтак, образно кажучи, коли вони підняли, мов квітки, свої голови до сонця, їх просто скосили. З переслідуванням української інтелігенції та управлінських кадрів більшовики наприкінці 1920-х років значно посилили тиск і на селянство, яке становило 81,5% населення УРСР. Адже щоб упокорити Україну, необхідно було не лише обезголовити й затероризувати національну інтелігенцію, зробити покірними управлінців, а й розчавити селянство, яке вважали “соціальною базою українського націоналізму”. На початку тридцятих років Україну почали затягувати в новий голод, бо ж яким би масовим не був політичний терор, проте він не міг забезпечити знищення соціально-економічних підвалин національного буття українців з їх віковічними прагненнями волі, землі, власного господарства, достатку та відповідним відображенням цих незаперечних цінностей у свідомості народу, його традиціях, культурі.

Голодомор став найбільшою трагедією за всю історію українського народу, адже немає нічого жахливішого, коли безпорадно день за днем спостерігати, як у муках помирають твої діти. Осердям механізму його здійснення були завищені плани хлібозаготівель та насильне вилучення всього продовольства, запроваджена комуністичним урядом блокада українських сіл та України загалом, директивне замовчування трагедії. Демографічна катастрофа посіяла в душах мільйонів людей фізіологічне почуття страху, апатії та пасивности, незворотно вплинула на генофонд нації.

–    У Вашій книзі опубліковано десятки й десятки спогадів тих, хто вижив у Великому Голоді.  Моторошно стає, коли читаєш їх. Що ж найбільше вразило Вас як дослідника?

–    Готуючи такі спогади до двох попередніх книг, був дуже вражений, що підставою для пошуків їстівних припасів був уже сам факт того, що люди ще залишалися живими. “Раз твои дети живые, значит, чем-то кормишь. Показывай, где спрятано”, – цинічно вимагав колгоспний активіст від матері Віри Шукаєвої, яка під час Голодомору проживала у селі Петрівка на Харківщині, а згодом замешкала в Тернополі. Працюючи над виданням книги „І було пекло на Землі”, прочитав чимало нових документів. Чого лише не творили нелюди! Як, скажімо, заявляв уповноважений ЦК у Чернігівській області Степанський, інший уповноважений – Яковлєв “шукав докази того, що колгоспники їдять хліб, у їхніх екскрементах і навколо цього мобілізовував організацію”. Постишев, щоб ефективніше виявляти захований хліб, вдався до такого цинічного заходу, як нагороди за донос. Кожний, хто вказував, де сусід приховує зерно, отримував від 10 до 15 відсотків виявленого як премію. Ось така гола правда геноциду українців.

Узагалі, одна справа читати спогади очевидців голодного мору українців у книзі, інша – рукописи, бачити на аркуші сліди від сліз. До речі, у збиранні споминів мені суттєву допомогу надали районні органи виконавчої влади. Нині з цими зібраними живими сторінками Голодомору можна ознайомитися в Державному архіві области.

Варто зазначити, що у своїй книзі я опублікував не лише спомини свідків великої трагедії. Тут знайдете й прозові та поетичні твори мешканців чи уродженців Тернопілля, присвячені Голодоморові, прочитаєте народні частівки, прислів’я, приказки, примовки, кобзарські думи. 

–    На щастя, Тернопілля, як і всю Галичину, оминув Великий Голод 1932-1933 років. Але ж відомо, що тут старалися всіляко зарадити трагедії єдинокровних братів.

–    Хочу знову повернутися до спогадів очевидців, опублікованих у книзі. Батько, який походив з Галичини й був підданим тодішньої Польщі, переправив (на щастя, успішно) свою дружину й доньку в діжці. Треба сказати, що річка Збруч тоді була не лише кордоном, яким нас роз’єднували наші поневолювачі, а й водним шляхом допомоги. Зокрема, мешканці галицьких сіл пускали плоти з харчами. Польські військовики, знаючи про Голодомор, дивилися на це крізь пальці. Проте на протилежному березі радянські прикордонники стріляли в тих українців, які намагалися підхопити плоти з продуктами. Великого поширення набуло збирання коштів і продовольства для допомоги голодуючим. Був створений Український громадський комітет рятунку України, що став центральним органом для координації всіх політичних акцій, пов’язаних із голодом в Україні. Діловий його комітет очолив уродженець Тернопілля Василь Мудрий. Спочатку ця громадська структура відправляла за Збруч приватні посилки з продуктами. Це тривало певний час, доки більшовики не перекрили канал порятунку. Марними згодом виявилися прагнення західних українців відправити за Збруч ешелони із збіжжям-пожертвою – радянська влада категорично відмовилася від цієї допомоги. У липні 1933 року оприлюднили “Послання Українського Греко-Католицького Єпископату до всіх людей доброї волі”, яким, враховуючи неможливість “надати яку-небудь матеріальну допомогу конаючим братам”, вірних закликали, “щоби молитвами, постами, всенародною жалобою, жертвами і всіма можливими добрими ділами християнського життя випрошували з неба помочі, коли на Землі нема ніякої надії на людську поміч”. На заклик Церкви відгукнулися мільйони людей. Усі західноукраїнські культурні, політичні, господарські організації краю, крім КПЗУ, надіслали петиції-протести до радянського уряду та в Лігу Націй.

Зрештою, на заклик західно-українських організацій про до-помогу голодуючим відгукнулася також численна українська діаспора Європи та Америки. За короткий час у більшості європейських країн, а також США і Канади були утворені Громадські комітети рятунку України. Вони збирали матеріальну допомогу, проводили багатотисячні демонстрації протесту, надсилали до міжнародних організацій сотні петицій, подавали відомості до преси, видавали брошури тощо.

–    Тема Голодомору мати-ме продовження у Ваших дослідженнях, публікаціях?

–    Вже після виходу книги „І було пекло на Землі” з’явилося чимало нових документів, матеріалів про людомор українців 1932-1933 років. Безперечно, про це треба писати. Маємо повернути українцям історичну правду,  розуміння та усвідомлення великої трагедії, до якої спричинився комуністичний режим 75 років тому.

Микола Шот, м. Тернопіль

Фотографії автора

PHOTO

Микола Лазарович