Відпочинкові табори для сиріт на Прикарпатті

Почалося з того, що під час подорожі в Україну, десь 1992 року, Руслана Вжесневська, яка здобула високу освіту в Торонтському Університеті, як досвідчений психолог зауважила, в яких тяжких умовах живуть діти взагалі, а діти-сироти в інтернатах зокрема. Побачена дійсність на Батьківщині її батьків Руслану схвилювала до такої міри, що вона змінила курс свого особистого життя. Найперше  вона, маючи троє рідних дітей, удочерила четверту дитину, дівчинку-сироту. Але допомогти одній дитині – цього для Руслани виявилося недостатнім.

Повернувшись у Канаду, вона створила разом з іншими однодумцями-професіоналами проект “ПРИЯТЕЛІ ДІТЕЙ” при Канадсько-Українському Фонді “Дітям Чорнобиля”. Основне завдання проекту полягало в тому, щоб зібрати у Канаді, а потім доставити в Україну гуманітарну допомогу і там розвезти по школах-інтернатах та особисто роздати потребуючим дітям. Хоча ентузіасти цього благородного задуму успішно організовували щороку такі поїздки протягом 14-ти років, Руслана вважала, що цього ще замало, що можна зробити більше.

Її професія підказувала їй, що гуманітарна допомога – це добре, і привозити її потрібно, чи то будуть ліки, харчові продукти, іграшки чи одяг. Але щоб сироти відчули справжню приємність життя, душевну теплоту, а головно – відчули любов, якщо не материнську чи батьківську, а все ж людей доброї волі, Руслана зі своїми спільниками-однодумцями вирішили влаштовувати вишкільно-відпочинкові літні та зимові табори.

І сталося диво. Якщо про розвезення гуманітарної допомоги з Канади по школах-інтернатах України (десь до 200 установ) час від часу у засобах масової інформації з’являлися скупенькі повідомлення, то вже про проведення тритижневого табору, в якому відпочивало 600 українських сиріт, влаштованого в Карпатах добровольцями проекту “Приятелі Дітей” (останнім часом переіменовано на Фонд “Нове Покоління”), ЗМІ заговорили потужним голосом. До участі у відпочинкових таборах підключилися лікарі (кожен чи кожна по змозі, наприклад, закриває свою клініку на два тижні і працює для дітей у таборі, очевидно, без винагороди), зірки естради (Руслана Лижичко, Олександр Пономарьов та інші). Виховники з козацьких організацій почали навчати дітей бойового гопака. А тому, що весь табір поділений на гуртки за власним уподобанням кожного учасника, до таборових програм підключилися добровольці з різних профілів, інструктори, наприклад, комп’ютерної технології, швейної справи, спеціалісти-ремісники з України, передаючи дітям свої навики і таким чином роблячи таборову програму цікавішою та більш успішною, наближеною до реального життя.

Поширюючи різні аспекти допомоги сиротам України, Руслана Вжесневська не помилилася у своїх припущеннях. І так Фонд “Нове Покоління” започаткував ще один дуже важливий проект під назвою “Стипендіат”. Фонд постійно шукає меценатів, які б фундували стипендії сиротам-студентам. Під сучасну пору нараховується близько півтори сотні таких щасливців. Це теж благородне діло, оскільки не кожен юнак чи юначка в Україні зможе навчатися у вищих навчальних закладах без стипендії. Такі реалії життя.

Медичним обслуговуванням таборян займаються медики “Клініки на колесах” – це таборовий медпункт, тобто автобус, оснащений медичним устаткуванням, що також належить до рідкісних явищ в Україні. До успішного проведення літніх відпочинково-виховних таборів дітей-сиріт теж підключилися відповідні служби в Україні. У Яремчі, наприклад, управління внутрішніх справ України забезпечувало правопорядок під час таборування; місцевий відділ управління охорони здоров’я провів медичний огляд таборян після приїзду та призначив лікаря на термін таборування; обласне управління фізкультури і спорту забезпечило таборян спортивним інвентарем; обласна санепідемстанція виконувала свої обов’язки щодо дотримання санітарно-епідеміологічних умов під час таборування; а міський голова міста Яремча забезпечив транспортом таборян до місця перебування і назад, як також і під час прогулянки на гору Говерлу. Очевидно, учасники-таборяни з приємністю згадуватимуть обласний центр фізичного здоров’я “Спорт для всіх” за влаштування серії спортивних змагань з різних видів спорту.

Керівником відпочинково-виховних таборів, які влаштовували в Україні для сиріт “Приятелі Дітей” та Фонд “Нове Покоління”, була Руслана Вжесневська. А вдома у неї самої – четверо доньок, яких під час її відсутности завжди доглядала бабуся Ірина Вжесневська. Нещодавно вона видала розкішну книгу-альбом під назвою “З життя родини Вжесневських”. У книзі розповідається про її родину, про її батьків – тата, отця Лютневича, і маму, про родину її чоловіка Романа Вжесневського, про дітей Бориса і Руслану, про внуків, про тітку Ярославу і Михайла Шафранюків, а також вміщено деякі літературні твори – її оповідання “У мене був друг” та поезія її чоловіка Романа.

В оповіданні (2007 року), на віддалі майже шістдесятилітньої давности, мова йде про 1948 рік, коли авторка проживала в таборі ДіПі. Одного дня до табору прибули два молоді хлопці – старшини УПА, які рейдом щойно пробились на Захід. На гостині священик представив їх як Зенон і Роман. З їхньої розповіді авторка дізналася, що “Багато довелося їм перебороти небезпек і трудів, коли переходили дротяний кордон у західний світ, несучи українську правду! Я прислухаюсь до болісної сучасної епопеї нашого народу. Пан отець спитав мене: “Чи могла б ти попросити в директора УНРРА (United Nations Relief and Rehabilitation Administration – міжнародна установа, яка після війни опікувалася біженцями ДіПі) чистих бланкетів на паспорти?” Ця просьба мене заскочила і кинула мої почуття в крутіж, які відбігали від реальної дійсности. По хвилині я відповіла: “Постараюсь”. Один із хлопців, Зенко, мабуть, відчув мою турботу і збентежено дивився перед себе. А коли я глянула на нього, він прокинувся, як зі сну. За вікном сумерк уже спадав на землю, хлопці збиралися домів. Зенко усміхнувся, стиснувши мою руку, сказав: “На добраніч”. Через кілька днів я полагодила справу паспортних бланкетів. Зенко став моїм сердечним другом. Через роки він став успішним академіком в Європі, а я уложила своє життя за океаном, в Північній Америці. Відвідав нас, коли діставав почесний докторат в Університеті Саскачевану.

Зенко, я і Роман стояли перед Ніаґарським водоспадом, де з другого берега проміння сонця розсівалось через віття дерев. Тоді тихо шепнув мені: “Я знаю, що нашу дружбу ніхто і ніщо не може знівечити”. Важко збагнути, що діялось у наших серцях. Я знаю, що наша дружба жевріла. Я обіцяла ще колись зустрітись, а багатство його духа брало у полон моє єство. Сказав: “Над ушляхетненням людини треба працювати, і моя праця тепер є дійсно пов’язана з любов’ю до нашої Батьківщини.Так сповняю свої обов’язки”. Він дивився на мене дуже сумно. В його очах відбивався спогад давніх юних літ. Це була остання зустріч з другом, в якій залишилася дружба людських почувань.

Відкриваю Різдвяне число газети. Великий некролог, читаю: “Нагло помер професор, друг молоді, старшина УПА – З. С.” Тихенько падає сніг... “Колядуй, моя Україно! Возвіщай Святу новину... Христос народився...”

Деякі дані про табори в Карпатах я взяв із книги “3 життя родини Вжесневських”. Авторка не писала про те, що вона ніколи не дорікала своїй доні за її тривалу відсутність під час таборування в Україні, а вона мала доглядати чотирьох внучок-підлітків, а тільки з подивом питала Руслану: “Ну чому ти кожного року мусиш їхати?..” Дійшло до того, що минулого року Руслана влаштувала подорож в Україну для своєї мами, з тим, що прибула пані Ірина якраз перед початком таборування сиріт України поблизу Яремча.

І ось вона на території табору. Під’їжджають автобуси з учасниками. Перше враження було таке, що через жалюгідний вигляд дітей вона не могла на них спокійно дивитися, не могла стримати   сльози. Ознайомившись докладніше з величезною працею добровольців, які прибули з Канади в ролі виховників, притому за свої кошти, вона заявила, що має велику пошану до добровольців-виховників (в основному це молоді люди з університетською освітою), які працюють три тижні з дітьми під час таборування. “Це члени СУМу, Пласту чи ОДУМу, – сказала пані Ірина Вжесневська і додала: – Ту працю вони виконують з любов’ю, від щирого серця”. Після відкриття табору вона поїхала за своїм туристичним маршрутом до Криму, до Києва, Львова та до інших міст України.