Моє прекрасне канадське інтермеццо

Мирослав Маринович

У період із січня по квітень 2006 року перший віце-ректор Українського Католицького Університету (УКУ) Мирослав Маринович перебував в Едмонтоні та Оттаві на запрошення Канадського Інституту Українських Студій (КІУС). Мирослав Маринович прибув до Канади, щоб досліджувати історію екуменізму та його вплив на форммування нової ідентичности. Перебування п. Мариновича у Канаді було оплачено з Меморіального Фонду Івана Коляски при КІУСі.

Мирослав Маринович був співзасновником Української Гельсінської Групи – правозахисної організації, створеної 1976 року. У квітні 1977 року його було заарештовано радянською владою за діяльність на захист прав людини і засуджено до семи років позбавлення волі у таборах примусової праці (в Росії) та п’яти років заслання (у Казахстані). Звільнений у 1987 році, він повернувся в Україну, де, зокрема, з 1990 по 1994 роки викладав у Дрогобицькому Педагогічному Університеті історію християнства в Україні. З 1997 року він пов’язав свою долю з Львівською Богословською Академією (з 2002 року – Український Католицький Університет) як директор її Інституту релігії та суспільства, а з 2000 року – як віце-ректор з зовнішніх зв’язків. Мирослав Маринович є автором численних праць у ділянці релігії, політики та прав людини. Його остання книга „Українська ідея та християнство” вийшла друком у 2003 році.

Цю статтю Мирослав Маринович написав одразу після виїзду з Канади.

 Переконувати когось, що мої адміністративні обов’язки в Українському Католицькому Університеті не залишають місця для творчої праці, означає говорити цілковиті банальності. Функції віце-ректора Університету, разом із функціями директора Інституту релігії та суспільства УКУ, які мені випала честь виконувати, перетворюють мої візити в нашу чудову бібліотеку подіями рідкісними – ледь не унікальними. Проте у світі інтелектуальному, як і в духовному, закономірність одна і та сама: якщо ти не спинаєшся угору, то стрімко котишся вниз. Виділяючи для мене стипендію ім. Івана Коляски і запросивши на три місяці у Канаду, Канадський Інститут Українських Студій (КІУС) при Альбертському Університеті дав мені прекрасну можливість знову упевнитися у справедливості цих слів у їхньому позитивному сенсі.

Відтак головною справою для мене на ці благословенні три місяці стали дослідження двох визначальних для мене тем – екуменізму (зокрема екуменічних перспектив українських Церков київської традиції) та юдео-християнського діалогу. В суто географічному сенсі моя праця зосередилася довкола двох інституцій: КІУСу й Альбертського Університету на заході Канади та Канадського Інституту Східнохристиянських Студій ім. Мирополита Шептицького й Університету Св. Павла в Оттаві, тобто на сході країни. У першому випадку для мене відкрився доступ до архівів проф. Богдана Боцюркова, чия візія церковної історії ХХ ст. сьогодні вважається щонайменше у греко-католицькому середовищі нормативною, а також до матеріалів самого КІУСу, в яких акумульовані чималі здобутки його власних дослідників. У другому випадку я збагатився екуменічним досвідом отців-науковців Інституту ім. Шептицького, які віддавна причетні до формулювання концептуальних основ екуменічної позиції УГКЦ, а також багатющими богословськими джерелами бібліотеки Університету Св. Павла. Знання, почерпнуті мною зі згаданих джерел, і неоціненна інтелектуальна й духовна щедрість їхніх працівників стали для мене тим скарбом, яким я відтепер житиму, повернувшись в Україну.

Іншою і не менш плідною сторінкою мого перебування в Канаді були мої наукові доповіді перед академічними спільнотами та ознайомчі виступи перед українськими громадами п’яти міст Канади – Едмонтону, Саскатуну, Оттави, Торонто й Вінніпегу. До першої категорії можна зарахувати Меморіальну лекцію пам’яті проф. Богдана Боцюркова в КІУСі, доповідь у Департаменті Сучасних Мов та Культурних Студій Альбертського Університету, доповідь у Центрі Дослідження Української Спадщини при Коледжі  Св. Томаса Мора Саскачеванського Університету (Саскатун) та доповідь в Інституті ім. Шептицького в Оттаві. До другої категорії відносяться виступи в Едмонтоні – перед членами Клубу Сеньйорів у Домі Української Молоді, перед парафіянами в едмонтонській українській католицькій катедрі Св. Йософата, перед членами Товариства Українських Канадських Професіоналістів та Підприємців, перед членами Товариства Католицьких Жінок Канади та Братства Українців Католиків Канади Св. Йосафата; в Оттаві – перед духівниками та семінаристами Української Католицької Семінарії Святого Духа й на завершення капелянської літургії в Оттавському Університеті; у Торонто – на Зборах Дорадчої Ради Української Католицької Фундації та симпатиків Українського Католицького Університету у приміщенні Канадсько-Української Мистецької Фундації; у Вінніпеґу – перед українською громадою на запрошення Української Вільної Академії Наук у Канаді та Відділу германістики й славістики при Манітобському Університеті у приміщенні Осередку Української Культури й Освіти. На всіх цих зустрічах почергово звучали головні теми моїх виступів – міжцерковна ситуація в Україні в умовах релігійної свободи, екуменічні перспективи Київської Церкви та духовний досвід ГУЛАГу.

Почесними і приємними для мене були аудієнція у Митрополита Української Католицької Церкви усієї Канади Високопреосвященного Кир Лаврентія (Гуцуляка), зустріч (спільно з екзархом Одеси і Криму Преосвященним Кир Василем Івасюком) з послом до Канадського Парламенту п. Борисом Вжесневським та з ректором Університету Св. Павла о. Дейлом Шмідтом.

Складаю щиру подяку журналістам католицького радіо Едмонтону п. Роману Кравцеві та етнічного радіо Оттави п. Галині Корян за можливість поділитися своїми пережиттями з мого 10-літнього перебування у брежнєвських таборах і на засланні, а також спостереженнями щодо нинішнього церковного й політичного життя України.

Не можу не згадати вдячним словом тих, чиї оселі стали для мене рідними домівками під час побуту в Канаді. Це моя рідня в Едмонтоні й Калґарі – родини Дощаків та Гладишевських; спільнота Української Католицької Семінарії Святого Духа в Оттаві, родина Винницьких у Торонто, моя посестра з дисидентських часів п. Раїса Мороз у Вінніпегу. Крім того, ціла низка моїх давніх чи нових приятелів творили довкола мене атмосферу сердечности та культурної різноманітности. До них належать, зокрема, подружжя Когутів, Клідів, Плохіїв, Мирослав Юркевич та інші співробітники КІУСу, подружжя Наталі Пилип’юк та Олега Ільницького, подружжя Химків, Дацьківих і Левицьких з Едмонтону, родина Боцюркових; Наталя Шостак і Олена Гузар з Саскатуну; родина Даревичів та інші члени Дорадчої Ради УКОФу, а також мої приятелі ще з України Надія Мацялко та Леся Коваленко з чоловіком Тарасом з Торонто; організатори моїх виступів у Вінніпезі Віктор Денека та Мирослав Шкандрій. Окремим подячним словом згадаю духовенство, яке в різний спосіб заопікувалося мною: оо. Михайло Планчак, Михайло Ковальчик та Гавриїл Габер в Едмонтоні, оо. Кен Новаківський і Юрій Лазурко з семінарії Святого Духа в Оттаві, о. Андрій Онуферко з їмостю Марією, о. Петро Ґаладза і вся його родина, о. Андрій Чировський, о. Боб Андерсон і Роман Рицар з їмостю Лілею, що об’єднані довкола Інституту ім. Шептицького в Оттаві.

Перелічення імен завжди загрожує тим, що когось важливого не згадаєш. Проте мене заспокоює те, що імена всіх моїх доброчинців і їхні добрі діла знає і пам’ятає Господь, Якого я і прошу сторицею винагородити їх. Якщо йдеться про інституції (передусім про Канадський Інститут Українських Студій – мого головного спонсора, а також про Українську Католицьку Семінарію Св. Духа та Інститут Східнохристиянських Студій ім. Митрополита Шептицького), то хай їхні бюджети наповнюються щедрими датками жертводавців, їхні покликання – Божими благодатями, а їхні академічні теки – новими творчими здобутками. Якщо йдеться про окремих осіб та їхні родини, то хай над ними завжди буде правиця Господня. Я повертаюся в Україну щедро обдарований і духовно збагачений, щоб тепер вплітати новоздобуті дари у канву своєї праці в Українському Католицькому Університеті. Праця в цій особливій інституції є для мене водночас і благословенням, і щедрою компенсацією за роки, проведені в тюремних казематах. Своєрідним благословенням стало для мене і моє тримісячне intermezzo на вашій прекрасній землі. До побачення, Канадо – краю, напоєний любов’ю до України і жертовністю, милою Богові!