Шотландський урок для українських націоналістів
Богдан Червак, провідник
Київської міської організації ОУН
Конституційна криза, на жаль, не дає
можливости у повній мірі сконцентруватися на подіях, що відбуваються у сусідніх
європейських державах та мають якщо не пряме, то опосередковане значення для
політичних процесів, які відбуваються в Україні.
У цьому зв’язку знаковими є результати цьогорічних місцевих виборів у
Великій Британії. Вперше за останні півстоліття на них перемогли шотландські
націоналісти, які у своїй передвиборній програмі обіцяли до 2010 року провести
референдум щодо відокремлення Шотландії від Великої Британії та проголошення її
незалежною державою з подальшим вступом до Європейського Союзу.
Націоналісти здобули
у шотландському парламенті 47 місць зі 129-ти. Вони обігнали своїх головних
суперників – лейбористів лише на одне місце. Проте далеко позаду залишилися
консерватори та ліберал-демократи, які набрали відповідно 17 і 16 місць. Це
дало можливість лідерові націоналістів, голові Національної партії Шотландії
(НПШ) Алексу Селмонду очолити шотландський уряд – стати першим міністром
Шотландії.
Цікаво зазначити, що
НПШ – націоналістична партія із соціальними пріоритетами у своїй діяльності. Зокрема,
шотландські націоналісти виступають за введення прогресивного прибуткового
по-датку як механізму ефективнішого розподілу національних багатств, за
державну освіту і фінансову підтримку урядом бідних студентів, збільшення
зарплат державним службовцям тощо.
Загалом треба
відверто визнати, що українці мало знають про історію національно-визвольних
змагань шотландців та сучасних шотландських націоналістів. Зде-більшого усі
знання вичерпуються враженнями від переглянутого американського фільму “Хоробре
серце” за участю Мела Гібсона, у якому замальовано героїчну боротьбу
шотландської нації проти ненависної їм Британської імперії.
Проте минуле
Шотландії має чимало спільного з історією України та боротьбою українського
народу за власну державність. Скажімо, у травні 2007 року виповнилося 300
років, як Шотландія підкорилася англійській короні. Після голосування в
Шотландському парламенті за Союз (який часто називають Унією) Англії і
Шотландії 16 січня 1707 року був підписаний Акт проголошення цього Союзу. З
утворенням Союзу формально завершилося протистояння Англії і Шотландії, що
тривало декілька століть, у результаті якого й виникло знамените Об’єднане
Королівство Великої Британії. Паралель з Україною – очевидна, адже у складі
Російської імперії різні українські землі перебували також понад 300 років, і
весь цей час українці вели виснажливу боротьбу за самостійність України.
Однак не історичні
паралелі є предметом цієї статті, а особливості діяльности новітнього
шотландського націоналістичного руху. На відміну від Російської імперії, яка у
всі часи “під корінь” знищувала будь-які прояви української ідентичности й
прагнення українців мати свою державу, Велика Британія зайняла іншу тактику
щодо націоналістів Шотландії та їхніх намірів відділитися від імперії. З метою
унеможливлення сепарації Шотландії від Британської імперії офіційний Лондон
запровадив політику так званої деволюції – поступової передачі влади і
зобов’язань своїм колоніям, зокрема Шотландії.
У вересні 1997 року в
Шотландії був проведений референдум, на якому більшість шотландців
проголосували за власний Парламент. Тоді виглядало, що до омріяної незалежности
лише один корок. Одначе на виборах до парламенту у 1999 році шотландські
націоналісти несподівано зазнали поразки, а
більшість сформували політичні сили, які майбутнє Шотландії бачили у
союзі з Великою Британією. Водночас Лондон всіляко сприяв
соціально-економічному розвиткові шотландської території, виділяючи для цього
значні суми із централізованого бюджету, що неодноразово викликало обурення у
“старших братів” – англійців. І сьогодні британський уряд виділяє на душу
населення в Шотландії коштів на 22% більше, ніж в Англії. При цьому також треба
наголосити, що шотландський парламент –
це не бутафорська інституція на зразок колишньої Верховної Ради УРСР. Він
наділений реальним правом приймати закони та контролювати їх виконання у царині
освіти, охорони здоров’я, транспорту, соціальної сфери. Іншими словами, у
Шотландії існує справжній інститут влади, що відстоює права та інтереси
шотландців.
Здавалося, що у такий
спосіб із шотландським націоналізмом покінчено раз і назавжди, а горда й колись
дуже войовнича Шотландія назавжди залишиться васалом грізної Британської імперії.
Але цьогорічні
травневі вибори та перемога на них Шотландської національної партії показали,
що шотландський націоналізм набирає сили, а незалежність Шотландії – не
політична примара, а близька перспектива.
Чому так сталося?
В Англії феномен
шотландського націоналізму схильні пояснювати чисельними прикладами тріумфу
націоналізму у країнах Центральної та Східної Європи. Мовляв, це “поганий приклад”,
адже економічних і соціальних підстав для сепаратизму немає, оскільки стандарти
життя шотландців високі, і їх аж ніяк не можна порівняти із стандартами, за
якими живуть рядові громадяни більшости пострадянських країн.
Але насправді
“корінь” проблеми в іншому. За багато років протистояння з офіційним Лондоном у
шотландському політикумі сформувалося політичне середовище, в даному випадку
Шотландська національна партія, яке черпало сили в націоналізмі, керувалося
його ідеологією, незважаючи при цьому на політичні уклади та сьогочасну вигоду.
Через те поразка націоналістичної партії на парламентських виборах у 1999 році
не деморалізувала її, а навпаки, мобілізувала для втілення стратегічної мети
шотландського націоналізму – здобуття національної державности.
Це добрий урок для
окремих нинішніх українських націоналістичних організацій, політична практика
яких часто-густо сплетена із компромісів з ліберальними партіями, які не лише
не схвалюють націоналізм як ідеологію, а
й ведуть з ним непримиренну боротьбу. Кожного разу такий “компроміс”
пояснюється політичною доцільністю, а насправді продиктований страхом програти
чергові вибори. Натомість приклад шотландських націоналістів вкотре переконує,
що лише неухильне відстоювання засад націоналізму, його адаптація до сучасних
умов, а не безпринципне плазування перед лібералами, може призвести до
політичного успіху. Нехай не сьогодні, зате – неодмінно.