Шотландський урок для українських націоналістів

Богдан Червак, провідник Київської міської організації ОУН    

Конституційна криза, на жаль, не дає можливости у повній мірі сконцентруватися на подіях, що відбуваються у сусідніх європейських державах та мають якщо не пряме, то опосередковане значення для політичних процесів, які відбуваються в Україні.

У цьому зв’язку знаковими є результати цьогорічних місцевих виборів у Великій Британії. Вперше за останні півстоліття на них перемогли шотландські націоналісти, які у своїй передвиборній програмі обіцяли до 2010 року провести референдум щодо відокремлення Шотландії від Великої Британії та проголошення її незалежною державою з подальшим вступом до Європейського Союзу.

Націоналісти здобули у шотландському парламенті 47 місць зі 129-ти. Вони обігнали своїх головних суперників – лейбористів лише на одне місце. Проте далеко позаду залишилися консерватори та ліберал-демократи, які набрали відповідно 17 і 16 місць. Це дало можливість лідерові націоналістів, голові Національної партії Шотландії (НПШ) Алексу Селмонду очолити шотландський уряд – стати першим міністром Шотландії.

Цікаво зазначити, що НПШ – націоналістична партія із соціальними пріоритетами у своїй діяльності. Зокрема, шотландські націоналісти виступають за введення прогресивного прибуткового по-датку як механізму ефективнішого розподілу національних багатств, за державну освіту і фінансову підтримку урядом бідних студентів, збільшення зарплат державним службовцям тощо.

Загалом треба відверто визнати, що українці мало знають про історію національно-визвольних змагань шотландців та сучасних шотландських націоналістів. Зде-більшого усі знання вичерпуються враженнями від переглянутого американського фільму “Хоробре серце” за участю Мела Гібсона, у якому замальовано героїчну боротьбу шотландської нації проти ненависної їм Британської імперії.

Проте минуле Шотландії має чимало спільного з історією України та боротьбою українського народу за власну державність. Скажімо, у травні 2007 року виповнилося 300 років, як Шотландія підкорилася англійській короні. Після голосування в Шотландському парламенті за Союз (який часто називають Унією) Англії і Шотландії 16 січня 1707 року був підписаний Акт проголошення цього Союзу. З утворенням Союзу формально завершилося протистояння Англії і Шотландії, що тривало декілька століть, у результаті якого й виникло знамените Об’єднане Королівство Великої Британії. Паралель з Україною – очевидна, адже у складі Російської імперії різні українські землі перебували також понад 300 років, і весь цей час українці вели виснажливу боротьбу за самостійність України.

Однак не історичні паралелі є предметом цієї статті, а особливості діяльности новітнього шотландського націоналістичного руху. На відміну від Російської імперії, яка у всі часи “під корінь” знищувала будь-які прояви української ідентичности й прагнення українців мати свою державу, Велика Британія зайняла іншу тактику щодо націоналістів Шотландії та їхніх намірів відділитися від імперії. З метою унеможливлення сепарації Шотландії від Британської імперії офіційний Лондон запровадив політику так званої деволюції – поступової передачі влади і зобов’язань своїм колоніям, зокрема Шотландії.

У вересні 1997 року в Шотландії був проведений референдум, на якому більшість шотландців проголосували за власний Парламент. Тоді виглядало, що до омріяної незалежности лише один корок. Одначе на виборах до парламенту у 1999 році шотландські націоналісти несподівано зазнали поразки, а  більшість сформували політичні сили, які майбутнє Шотландії бачили у союзі з Великою Британією. Водночас Лондон всіляко сприяв соціально-економічному розвиткові шотландської території, виділяючи для цього значні суми із централізованого бюджету, що неодноразово викликало обурення у “старших братів” – англійців. І сьогодні британський уряд виділяє на душу населення в Шотландії коштів на 22% більше, ніж в Англії. При цьому також треба наголосити,  що шотландський парламент – це не бутафорська інституція на зразок колишньої Верховної Ради УРСР. Він наділений реальним правом приймати закони та контролювати їх виконання у царині освіти, охорони здоров’я, транспорту, соціальної сфери. Іншими словами, у Шотландії існує справжній інститут влади, що відстоює права та інтереси шотландців.

Здавалося, що у такий спосіб із шотландським націоналізмом покінчено раз і назавжди, а горда й колись дуже войовнича Шотландія назавжди залишиться васалом грізної Британської  імперії.

Але цьогорічні травневі вибори та перемога на них Шотландської національної партії показали, що шотландський націоналізм набирає сили, а незалежність Шотландії – не політична примара, а близька перспектива.

Чому так сталося?

В Англії феномен шотландського націоналізму схильні пояснювати чисельними прикладами тріумфу націоналізму у країнах Центральної та Східної Європи. Мовляв, це “поганий приклад”, адже економічних і соціальних підстав для сепаратизму немає, оскільки стандарти життя шотландців високі, і їх аж ніяк не можна порівняти із стандартами, за якими живуть рядові громадяни більшости пострадянських країн.

Але насправді “корінь” проблеми в іншому. За багато років протистояння з офіційним Лондоном у шотландському політикумі сформувалося політичне середовище, в даному випадку Шотландська національна партія, яке черпало сили в націоналізмі, керувалося його ідеологією, незважаючи при цьому на політичні уклади та сьогочасну вигоду. Через те поразка націоналістичної партії на парламентських виборах у 1999 році не деморалізувала її, а навпаки, мобілізувала для втілення стратегічної мети шотландського націоналізму – здобуття національної державности.

Це добрий урок для окремих нинішніх українських націоналістичних організацій, політична практика яких часто-густо сплетена із компромісів з ліберальними партіями, які не лише не схвалюють націоналізм  як ідеологію, а й ведуть з ним непримиренну боротьбу. Кожного разу такий “компроміс” пояснюється політичною доцільністю, а насправді продиктований страхом програти чергові вибори. Натомість приклад шотландських націоналістів вкотре переконує, що лише неухильне відстоювання засад націоналізму, його адаптація до сучасних умов, а не безпринципне плазування перед лібералами, може призвести до політичного успіху. Нехай не сьогодні, зате – неодмінно.