Примруженим оком: 64-ті Річні Загальні Збори УКСпілки, 

Лтд. в Торонто 25 березня 2008 р.

Як подумати, що Адам і Єва вийшли з Раю без маєтку, тільки з одним чи двома фіговими листочками, і не пропали, то нічого дивного, що й ми, як їхні нащадки, виїхавши на еміграцію, – також не пропали.

Частинно тому, що на еміграції з великим успіхом почали розвиватися фінансові установи. Але це, мабуть, ще й тому, що люди від давніх давен мали нахил робити гроші і щось робити з грошима. Заки дійшло до нас, то вже у VIII столітті виринали то тут, то там банки, але ними завідували лихварі і приватні люди, які оpганізовували т. зв. “БАНКИ БІДНИХ” і помагали бідним людям покращувати своє життя. Потім банкування перейшло в руки монастирів і церков. У Женеві відкрили перший банк Святого Георгія у 1148 р. Але справжнє банкування на широку скалю розвинулася в ері колонізацій, посилених торговельних відносин і руху капіталів по всьому світі. Навіть Святиня Оракл у Дельфі (Греція) стала своєрідним Центральним Банком.

У Торонто хоч і не було такої святині, як у Дельфі, але було УНО, а в ньому заблис небуденним талантом визначний кооператор і громадський діяч Василь Ситник, якoму до помочі став другий громадський діяч – Іван Кавун, і вони збудували Українську Кредитову Спілку Філії УНО, яка стала теперішньою широко розгалуженою Українською Кредитовою Спілкою, Лимитед.

64-ті Річні Загальні Збори були зразком професійности, елегантности і доброго настрою. Голова Ради Директорів УКС Євген Роман приїхав на збори просто з летовища (він є на високій позиції в “Белл Канада” і постійно літає від країни до країни, від міста до міста), але не спізнився, хоч дехто, що живе навіть недалеко 145 Еванс Аве., прийшов пізно. Євген Роман провадить загальними зборами завжди з гумором, здисципліновано, точно і на тему.

Перед кожним кріслом на столах лежав видрукуваний річний звіт-2007, з докладними інформаціями, звітами, фотографіями і в кольорах. Кожний міг забрати собі звіт додому, перечитувати всі статті, параграфи, шпальти з прізвищами працівників усіх 12 бюр УКС Лимитед, з адресами, телефонами і факсами, 4 довгі колонки прізвищ померлих у минулому 2007 році членів усіх філій. Може, в декого заблисне кілька сльозинок, бо ж ще так недавно ці люди розмовляли, усміхалися, дехто на їхні уродини бажав їм “Многих Літ”!.. Крім того, у звіті зреферовано всі нові досягнення і послуги УКС Лимитед. Словом, річний звіт-2007 УКС Лимитед буде доброю лектурою у вільні хвилини.

Збори закінчилися роздачею виграних подарунків і, як завжди, смачною, багатою вечерею.

Два друзі умовилися, що підуть різними дорогами шукати щастя. Один пішов шукати щастя на стежках, куди ходили люди, їздили ровери, стояли авта. Другий почав учитися. Зa десять років обидва друзі стрінулися в умовленім місці і почали порівнювати, що вони здобули за десять літ. Той, що шукав щастя по стежках і дорогах, назбирав кілька торб ґудзиків, кілька коробок центів, “кводрів”, кілька поляресів з грошима, а кілька порожніх, багато ключів та ключиків, ланцюжків, старих книжок і газет. А той, що вчився, став науковцем, здобув кілька дипломів, зробив кілька наукових досягнень та винаходів.

Кожне шукання чимось увінчується, але кожна людина шукає за чимсь іншим, і щось інше робить її щасливою. Тому кожний повинен завжди виломлюватися зі своїх природних тенденцій до інерції (трохи до лінивства!) і незалежно від обставин постійно за чимсь шукати. Навіть треба шукати себе, як нема чогось іншого до шукання. Треба шукати глибину своєї душі, далекість власної думки, шукати в нетрях свого власного “Я”, обшукувати свої імпульси, перешукувати свої погляди, відшукувати свої давні мрії та плани... Навіть думати про гаманець, який хтось загубив і на який раптом зашпорталися наші ноги... Всякі загублені скарби, загублені культури, пропалі континенти особливо викликають якусь дивну ностальгію, яка спонукає вхопити “наплечники готові” і йти за ними шукати. Шукати треба і при допомозі інтуїції, і ударами в інтелектуальну раціоналізацію, читанням газети, книжки і шукати у них потрібних інформацій.

Генрик Шліман, німецький підприємець, мріяв від шкільних часів відшукати місто Трою, хоч його вчили, що Троя – це видумка Гомера. Здобувши відповідні фонди, вибрався шукати Трою. Керуючись “Іліадою”, він таки знайшов сліди Трої і в 1870 р. розпочав її викопувати. Але, на диво і на превеликий жаль, на руїнах першої, оригінальної Трої – стояли залишки восьми, пізніше будованих, відтак війнами знищених Трой. Головні великі будинки останньої Трої існували майже до половини першого тисячоліття нашої ери. Генрик Шліман відкопав тільки перших п’ять Трой і несподівано памер. Останні три Трої відкопав його помічник, також німець, Вільгельм Дипфельд (1953–1940). Відкриття Дипфельда остаточно встановили, що Троя, яку Гомер описував в “Іліаді”, була сьомою з черги. Вона згоріла під час Троянської війни.

Може, ви не зауважили, що з усіх заповідей у Біблії найбільше популярною досі є: “Шукайте – а  знайдете!” Її вживають навіть аґностики і атеїсти!

Біографія. Моя (На всякий випадок!)

У нинішніх часах люди не люблять, щоб їх надто випитували про їхні особисті справи. Кожний цінить свою приватність, своє право на категоричні “ТАК” або “НІ”. Кожний хоче залишити частину себе – для себе. Але розум підказує, що вияснювати себе іншим потрібно та корисно, бо хтось може знати, як “спелувати” наше прізвище, в якій книзі шукати за нашим родоводом, проте зовсім не уявляє, яка кузня виковувала наші таланти, яка доля вирізьблювала нашу особистість. Я народилася, як усі люди, в Європі: мене приніс бузьок! Моє життя різнилося від стандартного життя інших людей тим, ще я ніколи не мала постійного пристановища. Не жила у рідній хаті. Мої батьки, Клавдія і Лавро Кемпе, були акторами (а не “комедіантами”, як хтось написав у якімсь журналі) у мандрівних театрах у Галичині. Хоч у театрах вони шукали “хліба насущного”, але виявилося, що вони мають непересічні таланти, вони співали, танцювали, виступали в операх, драмах, ревіях, оперетках, бо тодішні українські театри мали в репертуарі всі твори, які були популярні на великих сценах Європи. Атмосфера театру, запах шмінок Ляйхнера, прасування костюмів, музика, спів, проби були для мене щоденною симфонією життя. Під час вистав я спала за кулісами в куфрі з костюмами, а як виросла з куфра (а це так скоро не сталося!), стояла кожного вечора під сценою і дивилася на кожну виставу. Тоді час минав так само швиденько, як тепер. Я не тільки виросла з куфра і з-під сцени, але мусіла починати ходити де школи. Мій батько при допомозі різних впливових громадян випросив у Андрея Шептицького, щоб прийняв мене разом з дітьми воєнних інвалідів до Інституту Сестер Василіянок у Львові на вулиці Потоцького. І так почалося шліфування мого розуму. Це “шліфування” я продовжую дотепер, бо вважаю, що наука – це процес, який ніколи не кінчається.

Журналістську працю я почала від приїзду в Канаду. Від 1965 р. я є дійсним членом Спілки Українських Журналістів Канади, з правом уживати титул “РЕДАКТОР”, коли головою цієї Спілки був її засновник, редактор Софронів-Левицький. Від 1978 р. я була в екзекутиві Канадсько-Етнічного Клубу Журналістів (і одним із кількох його засновників) та членом Торонтського Прес-Клубу. Маю 9 нагород від різних англомовних організацій за журналістську працю, а в 1995 р. дістала на папері Шевченківську медаль, також за журналістську, редакторську і громадську працю, але хтось собі цю медаль присвоїв, а я не могла поїхати за нею на конгрес до Вінніпегу, бо діти були ще в школі, а мій чоловік Роман їздив кожного дня до Бремалі до праці. Аж у 2008 р. під час Маланки Суспільної Служби Українців Канади в Торонто я дістала (так як Бог приказав!) Шевченківську медаль за ініціативою інж. Юрія Сенькова, за апробатою Конгресу Українців Канади за новообраного Президента КУК пана Павла Ґрода. Шевченківську медаль мені вручила заступник президента КУК, адвокат Леся Хичій.

Нема формули, за якою можна писати в ідеальний спосіб, писати тільки те, що абсолютно всім подобається. І я не писала ніколи ідеально, і не завжди всім подобалася. Одні через мене переставали читати “Новий Шлях”, а інші, навпаки, чекали на “Новий Шлях”, як на улюблений десерт. Розбіжність поглядів, думок, понять є конечна, щоб вигострювалися аргументи, витончувалися смаки, щоб читачі думали, чогось навчилися і чогось хотіли навчитися. Якби Коперник і Ґалілео боялися вискочити поза межі думання своїх ближніх, то хтозна, чи ми мали би так швидко подорожі на Місяць.

Звичайно, як хтось доходить до якоїсь маркантної фази свого життя, його питають, що його життя навчило і що він радить іншій генерації? Що мене життя навчило? Що безхребетність нікому не вийшла на здоров’я. Що я думаю про старшу генерацію? Думаю, що їй здається, що кожний буде жити довше і йому не вистачить грошей. Що я раджу молодій генерації? Як вона має плани на завтра – то хай їде обережно сьогодні.  І щоб собі усвідомила, що теперішні чорти так само переконливо вміють заманювати до гріха, як і чорт за Адама і Єви.

Замок у Торонто – Каса Лома

Багато людей живе в Торонто і навіть не знає, що в Торонто є історичний замок – Каса Лома. Його збудував сер Генрі Пеллат. Він їздив по різних країнах, відвідував замки, вибирав з них щонайкращі, найцікавіші пункти, казав своїм креслярам-архітекторам відрисовувати, а тоді з тих усіх частин зробити модель замку для Торонто. Чотири роки забрало, щоб цей замок збудувати (1911–1914). Будова коштувала три з половиною мільйони долярів. У ті часи це була колосальна сума.

У Каса Ломі є 98 кімнат. Одна кімната, викінчена дубом, – це бібліотека. Колись у ній сер Генрі тримав 10 тисяч книжок. Так звана консерваторія збудована з канадського мармуру. В ній ростуть виплекані квіти й рослини.  Двері зроблені зі скла і бронзи. Їх є двоє, кожне також коштувало 10 тисяч долярів. У довгому дубовому коридорі сер Генрі тримав колекції зброї і військових строїв. За стінами канцелярії заховані сходи, якими треба йти на другий поверх. У величезній спальні – величезне ліжко і “фаєрплейс” з мармуру. Лазничка – вся мармурова, має незвичайний “шовер” (душ), з якого бризкає вода і згори, і з боків. Дружина сера Генрі мала свою окрему спальню з балконом, звідки було видно все Торонто і камінний мур довкола замку. Тому, що леді Пеллат була заанґажована у Скауті (англійському Пласті), вона тримала в одній кімнаті найбільшу у світі колекцію ляльок, одягнених у різні скаутові одяги. На третьому поверсі знаходиться музей, в якому зібрано багато зброї та військових уніформ. Сер Генрі був командуючим офіцером у канадському війську. В одній кімнаті колись українці мали свій музей, в якому висіли фотографії тодішнього хору “Веснівка”, бо диригентка Квітка Зорич, здається, ще в університеті почала його організовувати.

Каса Лома має дві вежі, скопійовані з якихось замків в Європі, і фотографи дуже люблять звідти робити фотографії. Я також маю масу фотографій з Каса Ломи, але тому, що ми перенеслися до апартаменту недавно, я ще не розпакувала всіх пачок.

Там на третьому поверсі знаходиться чудовий величезний хрест, зроблений з писанок, який уфундували “юкрейнієн піпл”. Сходячи вниз, треба заглянути до круглої кімнати, в якій і двері, і рами у вікнах різьблені. З пивниці тягнеться довгий тунель до стаєнь, де колись жили коні. Підлога в них зроблена з каменів, які сер Генрі спроваджував з Європи і платив за кожний камінь доляра! Там також є кімната, де колись знаходилися різні коляски, фіякри і сани. Кухня така велика, що в ній можна зварити цілого бика. Весь замок освічує 5 тисяч жарівок.

І уявіть собі, що цю чудову, чарівну будівлю місто забрало від сера Генрі за податки, а міські працівники розпродали все, що могли, також за податки. Сер Генрі мусів піти мешкати в будиночку, в якому колись жила прислуга. Але за якохось “парканадцять” років містом стали керувати мудріші люди, які почали відновлювати все, що могли, в цілому замку і за “грубі” гроші відкуповувати від людей усе, що колись було продане.

Каса Лома тепер є під опікою Ківаніс Асоціації Торонто. Її можна оглядати. Каса Лома означає: ЗАМОК НА ГОРІ.

Слово д-ра Джорджа Керей, голови The Church of England, до парохіян церков у Британії

“У віці масової медії та інтенсивного діяння світських сил на протилежність церквам побажане є, щоб священики виголошували більше ефективні проповіді і тим впровадили у церкви новий дух та помогли перебудувати думання людей на вищий рівень”. Цю заувагу дуже прихильно прийняв Глава Римо-Католицької Церкви у Британії Базил Кардинал Гюм. Він додав: “Тепер більше, як коли, заіснувала велика потреба виплекувати кваліфікованих, умілих проповідників, які змогли би внести нове життя у проповіді та в церкви”. (Священик, який має вроджене почуття гумору, вміє вплітати у свої проповіді тепло, ясність і гумор, а не тільки пригадує про життя вічне, кару за гріхи і пекло. Ці поняття не помагають дітям розуміти, що священик каже, і вони бояться Бога – замість його любити. Діти думають дитячими думками. “Святий сумний – це сумний Святий” – В. К.)