Повернення лицаря України

 Сергій Гайдук

П’ять років тому, 16 травня 2006 року, вперше за часів новітньої України світлої пам’яті Симонові Петлюрі була присвячена урочиста академія, яка розпочала відзнаку року великого державного провідника. Треба віддати належне екс-президенту Вікторові Ющенку, що першим кроком до відновлення чесного імені видатного українця стало відкриття меморіальної дошки на фасаді будинку Української Центральної Ради Голові Директорії УНР, Головному Отаману Армії УНР Симону Петлюрі. Тоді високі державні посадовці запевнили на урочистостях, що найближчим часом буде встановлено пам’ятник видатному синові українського народу. Також з’являться пам’ятники йому і в найбільших містах України, а книги про його життя можна буде придбати у книгарнях. Цьогоріч 25 травня 2011 року на 85-ті роковини з дня підступного вбивства Великого Сина України Симона Петлюри не те що пам’ятника у Києві не встановили, а лише згадали про нього поодинокі ЗМІ.

Доба національно-визвольних змагань 1917 – 1921 рр., коли у вогні запеклої збройної боротьби український народ відроджував свою державність, була найбільш замовчуваним та сфальсифікованим радянською історіографією періодом. Московсько-більшовицький режим упродовж сімдесятирічного існування доклав колосальних зусиль для спотворення образу борців за самостійну незалежну Україну і загалом намагався вирвати їх із контексту історії боротьби народу за національну ідентичність. Цілою системою деспотичного правління, залякуванням і терором режим намагався задушити всякий прояв українського менталітету. Найвишуканішими методами ні-
велювалося українство, запе-речувався сам факт його існування. Влада панічно боялася правди про провідників української революції Симона Петлюру, Євгена Коновальця, Степана Бандеру, Миколу Міхновського... Особливу лють і ненависть у комуністичних функціонерів викликала постать Голови Директорії і Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри. На жаль, навіть і на 20-му році Незалежності України життя і діяльність Петлюри широкому загалові українців маловідомі.

Ще на початку свого свідомого життя С. Петлюра захопився гуманітарними науками. Після виключення його з духовної семінарії 1901 р. він поринув у світ філології, його вабило рідне слово, зачаровувала література, зокрема поезія, драматургія, театр, етнографія, мовознавство, журналістика. Працюючи у цих царинах, він розумів, що саме така робота відповідає внутрішньому станові його потреб. Полтава-Кубань-Львів-Київ-Петроград-Москва і знову Київ – така географія його наукової, літературознавчої, редакторсько-журналістської та громадсько-політичної діяльності першого творчого періоду життя до 1917 року.

Журналістську діяльність Симон Петлюра розпочав 1902 року зі співробітництва з “Літературно-Науковим Вісником”, що виходив у Львові. Позатим у львівський період життя він співпрацював з різними часописами та журналами, зокрема такими, як “Праця”, “Селянин”, “Воля”. Статті Петлюри того періоду різнобічні як за тематикою, так і жанрово. До того ж, він заявив про себе як талановитий редактор і організатор періодичних видань. Приміром, у Петербурзі він редагує партійний орган “Вільна Україна” (1906 р.), а згодом у Києві працює співредактором “Слова”. Навіть в еміграції в Парижі вже після національно-визвольних змагань Симон Петлюра редагував тижневик “Тризуб” (1924-1926 рр.), через який інформував світ та багатьох українців-мігрантів про діяльність екзильного уряду УНР, котрий він очолював.

Українські національно-виз-
вольні змагання покличуть Симона Петлюру на інший плацдарм – політико-державницький, на якому він, починаючи з 1917 р. до загибелі, тобто до організованого НКВС теракту в Парижі 25 травня 1926 року, діятиме як Провідник нації, як Лицар України.  

Симон Петлюра – одна із найсуперечливіших постатей своєї та й, зрештою, і нашої доби. Важко знайти іншого діяча, навколо якого б точилися такі гострі дискусії, перетиналися різні, часто полярні, думки. Захоплення, міфологізація, різке неприйняття, замовчування – такий щонайменше діапазон суджень про нього. Опоненти намагалися очорнити Петлюру, друзі й однодумці – возвеличити до рівня провідника української нації й національного героя.

Очевидно, до суджень як одних, так і інших не слід ставитися як до аксіоми. А всіма доступними способами дошукуватися істини, яка найповніше проступає з узагальнених і ретельно систематизованих фактів та джерел. Контроверсійність в оцінках постаті С. Петлюри відзначав його сучасник, колишній ад’ютант Головного Отамана Ф. Крушинський: “Одні кажуть, що С. Петлюра був у нашій боротьбі уособленням найчистішого патріотизму, втіленням найкращих змагань і символом найбільшої відданості провідному ідеалові. Був представником і прапором справжніх сподівань і стремлінь народу. Інші доводять, що С. Петлюра був злим духом нашої визвольної боротьби й причиною всього нещастя, ледве не інспіратором самої поразки. А ще інші кажуть, що він був звичайнісіньким чоловіком, уродженим на рядовика, а не на провідника, людиною, яку випадково революційна хвиля винесла на чоло руху, котрого ця людина не творила і котрого не вміла відчути, не вміла відчути великого наказу хвилі, а тому й не потрапила зробити щось корисне для своєї доби, та не є ні великою, ні славною... Та історичні постаті не з’являються для того, щоб їм кадити, чи проклинати їх, ні!.. Вони з’являються в першу чергу для того, щоб збільшити ваш досвід, поширити світогляд та стати зразком і прикладом: одні – зразком і прикладом, як треба чинити, а інші – зразком і прикладом, як не треба чинити на службі Вітчизні й народові”.

Нинішні державні діячі, зазначає у передмові до книги С. Литвина “Суд історії” голова Благодійного фонду Олега Ольжича, Президент УНР в екзилі у 1989 – 1992 рр. Микола Плав’юк, зобов’язані не тільки осмислити процеси боротьби за українську державність у 1917 – 1921 рр. та продовження цієї боротьби Симоном Петлюрою і його послідовниками в умовах еміграції, але, вдумавшись у них, запитати самих себе: а що ті процеси означають для сучасної Української держави? Чи належно ми вивчили історичні уроки доби Української Народної Республіки і дій С. Петлюри? На жаль, відповідь на такі запитання однозначна – не вивчили зовсім ні в царині побудови та українізації Збройних Сил України, ні в царині міждержавних, міжконфесійних та міжпартійних стосунків, ні в земельному питанні. Українці нині поставлені перед загрозою остаточної втрати найдорогоціннішого – землі, густо политої кров’ю і потом героїчних попередників наших. Повітря, вода, хмари, сонце, земля не підлягають продажу!

Геній Петлюри міг передбачати події на десятки років вперед, і це стосується багатьох аспектів державного будівництва. Нагальні проблеми сьогодення здебільшого знаходять своє вирішення у творчих задумках Головного Отамана. Він це пережив і перестраждав. Його універсальний розум будівничого нації й держави це передбачав. Зокрема, дуже слушними є його слова про потребу створення в Україні власного Патріархату.

Життя Симона Петлюри обірвалося, до слова, як і в Тараса Шевченка, Євгена Коновальця, Василя Стуса, на сорок сьомому році. Це теж певний фаталістичний збіг-символ. Та ці сорок сім літ кожного з них заслуговують сповна, щоб називати їх всенаціональними символами державницької ідеї визволення України. Симон Петлюра – символ і водночас історична реальність. Відомий російський вчений-мовознавець академік Ф. Корш ще тоді про молодого видавця, журналіста й літературознавця писав: “Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра – не конечно вищий за те, що про нього думають. Він – з породи вождів, людина з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш час стають національними героями. Живе він при несприятливих умовах, не може виявити себе. Та хто знає, чи не зміниться все навкруги нас? А коли зміниться, буде він вождем народу українського. Така його доля...”

Сподіваймося, що ті, хто нині у владі, почнуть розуміти свою відповідальність у справі відновлення історичної правди і справедливості стосовно голови держави, спадкоємицею і правонаступницею якої є сучасна Україна.

PHOTO

Головний Отаман Армії УНР Симон Петлюрa