Ківалов і Колесніченко – не перші

Павло Лопата

Ініційований Сергієм Ківаловим та Вадимом Колесніченком, членами Партії регіонів, законопроект “Про засади державної мовної політики”, ухвалений Верховною Радою України 3 липня 2012 року, підписаний президентом України Віктором Януковичем 8 серпня, який набув чинності як закон 10 серпня, це не перший закон в історії України. У близькому і далекому минулому подібних указів для русифікації українського народу було запроваджено десятки разів. Згадана двійця українофобів тільки повторила те, що відбулося рівно 150 років тому. Отож, Сергій і Вадим, нагороджені Владіміром Путіним медаллю Пушкіна за свої заслуги і прислуги “дружбі” України з Росією, хотіли увійти в історію таким способом, як і їхні інші два попередники.

Ними були Катков Михайло – редактор газети “Московські відомості” (1856–1887) та тодішній міністр освіти граф Толстой. Перший, Михайло Никифорович (1818–1887), великий проповідник російського націоналізму, шовінізму і чорносотенства, щоб зберегти Російську імперію від її лібералізації у середині ХІХ століття і повернути до життя великоруського народу XVII-XVIII століть, 1863 року вигадав термін, невідомий досі, – “обрусение”. “Великоруський язик, великоруська національність повинна для Російської імперії ніби зробити якесь чудо – закрити Росію якимсь чудовим покривалом від європейської чуми”, – писав Іван Нечуй-Левицький.

Відтоді настали в Росії часи за прикладом австрійського Клеменса Меттерніха (1773–1859), який своєю політикою придушував всякі національно-визвольні повстання; відтоді запроваджено страшну централізацію на прикладі минулого московського “государства”; відтоді заведено адміністрацію на російській мові у багатьох місцевостях Польщі, Литви, України, Грузії та деінде. Помічником в “обрусении”, тобто “русифікації та побитті на смерть невеликоруських національностей”, став князь Толстой, який своїм указом поміняв всі гімназії на класичні, запровадив десятки годин навчання латинської і грецької мов та граматики, передусім у міста, щоб витіснити з них польську, українську, литовську та навіть інші слов’янські мови, як, наприклад, чеську, словацьку, і запровадити так зване слов’янофільство, в якому б для усіх народів на перше місце висувалась тільки російська мова. Латинською і грецькою мовами російське шкільництво забажало морочити голови молодому поколінню і повернути його своїми мислями в часи консервативізму.

Польське січневе повстання за автономію Польщі 1863 року налякало російський уряд та самого російського імператора Олександра ІІ, у котрого, до речі, стріляв Каракозов, і вони разом знову взялися наслідувати політику “Московських відомостей” М. Каткова. Він бо ж остерігав своїми статтями царський уряд перед “лібералізацією” Росії тодішнім імператором. Заслугою редактора Каткова позакривано українські громади, і то з надзвичайною енергією і швидким поспіхом, члени котрих викладали в недільних школах українською мовою, видавали популярну і наукову літературу також своєю мовою та займалися збиранням матеріалів народної усної творчості, етнографії і фольклору.

Його заслугою почалося будівництво, наприклад, у різних містах Польщі православних церков для “обрусения” поляків, які б згодом стали вживати також російську мову і рівно ж стали і думати по-московськи, та навіть звати себе “руськими”. Катков задумав поробити православними католиків, протестантів та представників інших неправославної віри народів на всіх окраїнах, які б служили обручем для “матушки России”. Шляхи православної експансії з боку москалів відбулися і на території Чехії, про що свідчать православні храми, збудовані у містах Франтішкове Лазні, Карлове Вари та деінде.

Сам Катков, наповнений брехнями, публікував матеріали різних “слов’янофілів”. Один із них дозволив собі вказувати полякам діла українців, спрямовані проти Росії та Польщі, які “тільки чекають на революцію, щоб скористати в ній ножами, що сховані у могилі Шевченка”. На сторінках своєї газети редактор поміщав думки російських шовіністів, якими застрашували не-росіян Сибіром та засланнями туди, кого лише треба було, щоб у тих осіб вбити “ліберальне європейське прагнення”. Газету “Московські відомості” Катков зробив жандармсько-поліцейським органом та “шпіонською”, через що не одну українську особистість загнали на інший світ.

Він, разом із графом Толстим, був закоханий у класицизм, разом з ним написав устав для навчальних ліцеїв, в яких пропонувалась наука про давнє “московське царство”. А хто протиставився цьому запровадженню або хто не погоджувався з урядовою політикою царського уряду, той потрапляв у небезпеку за власний погляд й опинявся каторжником на Далекому Сході, де поневірявся аж до самої смерті. Це був той час, коли заборонялося мати свою думку. Треба було бути покірним і далі кланятися урядовцям і панам, хоча панщину було ліквідовано вже кілька років перед тим (1861 р.).

За поглядами Каткова та його прислужних однодумців, мала постати нова східна цивілізація, збудована на ґрунті московського православ’я, самодержавства, на великоруській мові з великоруською національністю, яка була б смиренною перед московськими царями. У панівній верхівці зажевріла надія, що всі слов’янські народи зіллються в одне “великоруське море” і будуть ліпше жити у братніх російських обіймах.

У газеті “Московскі відомості”, органі старої московської партії, тенденційно виступали її співпрацівники за збереження абсолютного монархізму. А сам Катков дуже вихваляв “князів руських”, графів і генералів. Про старе московське життя граф Олексій Константинович Толстой (1817–1875) написав свій роман “Князь Серебряний”, позначений ідеалізацією боярської Русі. Тою ж самою ідеєю наповнені його твори “Цар Федір Іоанович” (1868 р.) і “Цар Борис” (1870 р.). З приводу стрілянини в Олександра ІІ у Петербурзі Катков репетував, що атентатник “не руський”, а від “зловредного духу” треба відгородитися стіною, котра б охоронила Російську імперію перед впливом європейського революційного руху.

Сам імператор був настільки наївним і недосвідченим, що він не прислухався до голосу всієї Росії, а слухав одного Каткова і другого Толстого. Ініціативою обох було створено в Москві Слов’янський благотворний комітет, члени поодиноких відділів котрого у Петербурзі та інших містах почали збіркову акцію грошей. Комітет доходу розподіляв їх на підтримку молодих слов’ян, щоб ті навчалися тільки російської мови, а також на видавництво різних газет і журналів, зокрема газети “Слово” – громадсько-політичного і літературного органу галицьких діячів (Львів, 1861–1887), які орієнтувались на російський царизм та виступали проти розвитку української мови і культури на західноукраїнських землях. “Слово” пропагувало “великоруський язик”, лаяло щиру українську мову народу і закликало переходити професорам Галичини в Росію, щоб послабити українсько-галицьку інтелігенцію.

Наступним кроком російської влади для “обрусения” народів Російської імперії було встановлення таємного циркуляра – так званого Валуєвського указу 20 липня 1863 року, яким заборонялося видавання українською мовою книжок, журналів і газет, а також вживання української мови у всіх урядових адміністраціях. Для заборони українського друку було видано ще один, і не останній, Емський указ 1876 року. Хронологію заборон чи указів супроти вжитку української мови можна численно продовжувати. Про неї варто нам знати для того, що бути “вдячними за всебічно-різноманітну допомогу нам, українцям, з боку нашого старшого брата”, а також за приділення “нашим українофобам дорогоцінних бляшок-медалей Пушкіна”.