Професор Валеріян Ревуцький

Василь Верига

Здається, що то зовсім недавно українська громада Торонто й околиць відзначала ювілейним концертом 75-ліття відомого науковця-театрознавця професора Валеріяна Ревуцького, а цього року  минає 20 років від того часу. Виходить, що Господь Бог благословив його труд  довголіттям, і в червні він відзначатиме 95 років свого трудолюбного життя. З тієї нагоди засилаємо проф. Ревуцькому наші найщиріші побажання у кріпкому здоров’ї дочекатися направду Української держави не тільки за назвою, але й із свобідним розвитком української мови та культури, і відзначити своє століття там, на рідній землі. Одне, що при тому можна було б сказати, що він своє життя повністю віддав українській справі і весь час жив Україною та намагався сказати західному світові якнайбільше про свій рідний край, про його культуру, а зокрема про український харківський театр “Березіль” та його талановитого режисера, розстріляного большевиками Леся Курбаса.

Але про діяльність проф. Ревуцького згадували вже інші. Микола Вірний  (Француженко)  з нагоди  95-річчя ювілята переповів його життєпис на базі споминів професора під назвою “По обрію життя”, які появилися у Харкові 1998 р. п. н. книжкою “Нащадок славного роду”. Але при відзначенні 95-ліття життя професора Ревуцького я хотів би пригадати, що в 2006 році припадає ще одна гідна уваги річниця, а саме – 60-ліття його добровільного зголошення до табору інтернованих вояків Української Дивізії “Галичина”, тоді вже 1-ої Дивізії Української Національної Армії.

Тут доводиться пригадати, що кінець Другої світової війни захопив проф В. Ревуцького в Австрії,   де большевики чулися, як у себе вдомa, і викрадали нелюбих їм людей. Так вони захопили австрійського громадянина А. Бізанца і вивезли його до Москви, щоб там знищити. У перші роки по Другій світовій війні большевицькі агенти вільно пересувалися по західноєвропейських країнах і схоплювали  визначних діячів українського визвольного руху та вивозили  до СССР або вбивали таки на місці, як це сталося із д-ром Левом Ребетом та Степаном Бандерою. Коротко кажучи, саме перебування за межами СССР не було гарантією спокійного життя. Так проф. Ревуцький, опинившись під кінець війни в Австрії, не почувався у повній безпеці і тому дістався до Риму в Італії, де вже був Український Комітет Допомоги втікачам з України. Але Італія тоді була переповнена комуністичними агентами з СССР та й своїми власними комуністами, готовими до послуг Москви. В Українському Допомоговому Комітеті йому порадили дістатися до табору біженців, але проф. Ревуцький вибрав табір інтернованих дивізійників у Ріміні, які присягали на боротьбу з большевизмом. Він уважав, що то було б найпевніше місце для  нього, і там напевно його охоронять перед комуністичними агентами. 

 10 липня 1946 р. о. д-р Михайло Ваврик особисто поїхав до Ріміні і відпровадив професора Ревуцького до табору інтернованих, де прийняли його на місце іншого дивізійника, який недавно “вибрав волю”, і там, як колись на Січі, йому дали нове прізвище того ж дивізійника. Так проф.  Ревуцький став полоненим. У тому часі у таборі був уже один найстарший віком “дивізійник” Олексій Девлад, який приєднався до Дивізії, коли вона відступала із фронту, колишній працівник славного історика, фольклориста й письменника Дмитра Яворницького у Дніпропетровську.

Проф. Ревуцький, осівши у таборі, виходив щодня на збірку рано і ввечері і був спокійний, що там його агенти не знайдуть. Він скоро виявився дуже корисним таборянином, бо в таборі існував уже  театральний гурток під керівництвом Степана Столярчука, який запросив його до співпраці –    викладати  у  театральній школі та бути інструктором у підготовці вистав для таборян.

Крім того, проф. Ревуцький писав статті до таборових  газет, зокрема до тижневика “Батьківщина”,  що його редагував хор. Семен Федюк, який у тому часі ішов на лікування, і редакцію перебирав підхор. Василь Верига.

Так, на сторінках “Батьківщини” стали появлятися статті проф. Ревуцького: “Народ і театр” і “Володимир Короленко” (ч. 36, 15.09.1946); “Українська опера” (ч. 39, 06.10.1946); “Диктатор Брюкнер” (ч. 41, 20.10.1946); “Про театральну освіту” (ч. 42, 27.10.1946); “Навколо вистави “Малахія” (ч. 43, 03.11.1946); “Опера і Микола Лисенко” (ч. 44, 10.11.1946); “Перлина драматургії” (ч. 45, 17.11.1946); “Героїчна соната” (ч. 46, 01.12.1946); “Дернівський різдвяний вірш” (ч. 7, 12.01.1947);  “Український пореволюційний театр” у 3-х частинах  (ч. 3, 4 і 5, 19.01–02.02.1947); “Нові драми Ю. Косача” (ч. 8, 23.02.1947);  “Коли прокидаються мертві” (ч. 13, 13.04.1947), “Дві львівські прем’єри” (ч. 9, 02.03.1947); “Карло Ґольдоні” (ч. 12, 30.03.1947). Разом 18 статей, які поінформували нас, молодих тоді людей, про театр і його значення у розвитку української культури.

Два роки тому Головна Управа Братства колишніх Вояків 1-ої УД УНА звернулася до проф. Ревуцького із запитом, чи не міг би він взятися за редакцію другої частини збірника про побут дивізійників у таборі Ріміні, в Італії. (Першу частину зредагував і видав покійний Всеволод Будний у   Нью-Йорку в 1979 р.) Коли ж він погодився і Братство передало йому зібраний В. Будним матеріал,  Управа згодом виписала йому чек на 500 дол. за редакційну роботу і за кошти поштової пересилки. Але проф. Ревуцький чека повернув, кажучи, що він робить це як подяку дивізійникам за те, що вони поставилися до нього так прихильно, коли він прийшов до табору полонених як найпевнішого місця перед злочинними совєтськими агентами.

Пригадуючи ті часи, згадую і прибуття тоді проф. Ревуцького до табору полонених  українців, які присягались воювати із большевизмом за суверенну і самостійну Україну. Мрії дивізійників здійснилася, ми всі з честю витримали до кінця. З нагоди 95-ліття живі ще дивізійники вітають проф. В. Ревуцького і бажають йому кріпкого здоров’я і морального задоволення, що з гідністю  виконав свій громадянський обов’язок супроти Батьківщини й рідного українського народу.