Ненька-Україна і діаспора – колись і тепер

Walter Cap

Часом зустрічаються в житті такі смішні проблеми, з яких годі сміятися. А посміятися є з чого. Ось недавно мій приятель розповів мені саме про таку українську діaспірну “проблему”, якої я не був свідомий.

– Це “гав ар ю”, – каже.

– Ну, про що “гавариш”? – я йому відповідаю, не розуміючи про що йдеться.

– Не ну, а типове канадське вітання: “Гав ар ю? (Як ся маєш?). Що на кожному кроці чуєш, як реклами на телевізорі, хочеш чи не хочеш. А ось я почув від свого сусіда такий “джовк”: “Не питай українця  “Гав ар ю?”, бо він тобі про себе розкаже, і про Україну, і про Канаду...”

Я підсміхнувся не з “гаварю”, а нагадав собі подібно українізоване слово “гамбра”. Що воно таке? Я не розумів, аж мені пояснили: “Це вимова по-українськи англійського слова  “говм брю”, що означає по-старокрайовому “самогон”...

Але до теми. Очевидно, цей звичай слід би пояснити не так нам, діаспірцям, а майбутнім історикам в Україні, які колись будуть писати історію діаспори. Не зможуть оминути Канади, бо Канада вся діаспорна, як не українська, то польська, італійська, а тепер азіатська...

Для прикладу, як колись в старому краю віталися “Слава Йсу Христу”, тепер в Канаді усі без розбору вітаються: “Гав ар ю?” Колись в старому краю відповідали: “Слава навіки”, так тепер в Канаді треба конче відповісти: “Дякую, дуже добре”.  Навіть якби ти був хворий на нову курячу грипу. Так вимагає добре виховання і добрий тон, і політична коректність.

Отже, українці в Канаді деколи, забуваючись, відповідають не так, як очікує від тебе твій сусід. І це стало національним “джов­ком”, не так для китайців чи для українців, як для поодиноких англосаксів, які колись, як ми, були діаспірцями, а тепер почуваються аборигенами і навіть не поступаються старовиннішим за них аборигенам – індіанам. Це призвело до конфронта­ції в м. Алістон. Майже до нової війни. За малий клаптик землі, який старі аборигени – індіани вважають за свій, а новіші – за свій.

Зробивши такий вступ, писати далі небезпечно, бо читач може вже знудитися, а газета, може, не схоче друкувати такі довгі роздуми, хай і наймудрі­ші, бо папір дорогий, а друк дорожчий від податку.

Зрештою, заризикую. Бо що маю до страчення?

Колись були відносини “внормовані” між ненькою-Україною і ненькою-Діа­спо­­рою. В діаспорі тоді жили не діаспірці, а іммігранти, і то політичні, а в Україні терпіли українці, навіть неполітичні. Іммігранти боролися за визволення українців в Україні, де діаспірцям помагали час до часу т. зв. дисиденти, доти, доки їх не повезли страшити білих ведмедів. А декого з дисидентів вислали навіть сюди страшити діаспір­ців. Кожний мав своє місце і знав своє місце.

І ось прийшла оця хвилина, що кожен діаспірець на неї чекав і мріяв не дочекатися – 24 серпня 1991 року. І все пішло шкереберть.

Україна незалежна, має президента, одного, другого і третього. Має армію і один підводний човен, отже, і флот, без маяків-світильників, бо їх окупували москалі. Як за Катерини-цариці. Має Верховну Раду, яка радить у будинку з куполом-дахом. Це символічно, бо всі цирки мають куполи, під якими виступають акробати-жонглери, як і під цирковим куполом Верховної Ради жонглери-політики. Недарма кажуть: народ все побачить... Чого більше треба для щастя?

Не так з діаспірцями, тепер не іммігрантами, а тільки діаспірцями. Вони втратили свою роль, втратили свої призначені місця під Божим небом. І розгубилися. Деякі їздили туди, однак побачили, що ненька-Україна не та, її діти й внуки не ті. Ще як діаспірець молодий, гарний і грошовитий, то приголубить його до серденька хтось. А як ні, то ні.

І долари не все. Бо ненька-Україна, як добра квочка, висиділа багато мільйонерів і мільярдерів, то з тисячами – хай і доларів, хай і американських – нема що пхатися до мільярдів досвідченого політика Юлі Тимошенко чи новоспеченого “регіоніста” Рината Ахметова!

Правда, промінчик сонця засвітив у віконце діаспірців – мудреці у Верховній Раді зжонглювали т. зв. “закордонного українця”. Що це значить? Ти ніби українець, але за кордоном...

То яка порада на таку раду?

Мій прияель, той що має відповіді на всі “що би, якби”, радить: поляки, наш братній народ, в Монте Касіно в Італії побудували пам’ятник полеглим воякам, на якому по-патріотичному написали: “Віддав я душу Богові, серце – Ойчизнє, а тіло – Італії”. І закордонний діаспірець може по-чесному вийти із ситуації: віддати душу Богові, серце записати Отчизні Канаді до шпиталю на перещеплення, а прах-попіл (щоб не було забагато клопотів і коштів для дітей) післати в неньку-Україну, щоб його, як співається в улюбленій пісні стрілецькій, розвіяв вітер степовий...