130-та річниця жорстокого злочину

Оксана Бризгун-Соколик

В травні цього рoку виповнилося 130 років з дня підписання документа, який мав примусити замовкнути нашу мову навіки, – Емського указу.

Цар Олександр ІІ, боячись активної діяльности тодішніх українофілів, призначив імператорську комісію, завданням якої було подати рекомендації щодо обмеження вживання укранської мови в Україні.

Комісія рекомендувала, між іншим, заборону українського друку в Україні та заборону ввезення з-за кордону українських книжок, журналів, брошур, вилучення із шкільних бібліотек творів українською мовою і творів, написаних українофілами. Радила на місця вчителів-українофілів вислати вчителів-москалів. Рекомендувала заборонити українські театральні вистави та читання українською мовою. Слова пісень у п’єсах мусили бути перекладені на інші мови...

Цар Олександр перебував саме тоді в Німеччині, в місті Емс біля Вісбадену, де 18 травня 1876 року підписав ці рекомендації. Тому і назва документа – “Емський указ”. Указ не розглядала Державна Рада, ані Рада Міністрів, отже, фактично його видали, не дотримуючись законодавства.

Того ж року Михайло Драгоманов, який у 1875 році з наказу царя був звільнений з Київського Університету та оселився в Женеві, виступив на Літературному Конгресі в Парижі проти Емського указу та в обороні української мови в Україні. Це було 130 років тому.

Сьогодні Україна незалежна. Вже, Богу дякувати, 15 років. Українська мова як державна затверджена Конституцією. А яка дійсність? В руках тримаю нову вартісну невелику книжечку  “Лунає відгомін”, видану у Львові, про працю жінок, колишніх політв’язнів. Тираж – 200 примірників! Двісті на цілу Україну! Твори В’ячеслава Чорновола – тираж 3000 примірників на цілу Україну! А як з українськими журналами, часописами? А як з російськими? У Криму єдина українська газета “Кримська світлиця” ледь животіє через нестачу фінансів.

У великих містах посадники-мери говорять по-московськи. Або не знають української, або пробують доказувати, хто тут господар... От для прикладу Луганська область. Міські ради Севастополя, Харкова і т. д. ухвалили рішення надати російській мові статус регіональної. Яке легальне право мали на таке рішення в державі, де мусить діяти Конституція? Партія регіонів вимагатиме для московської мови статусу державної. Провідники навіть не намагаються говорити українською мовою, але претендують бути у проводі держави. Якої – паде питання. Московської? То ради Бога, хай їдуть до Москви, ніхто ж їм не забороняє. Приклади, на жаль, можна наводити без кінця. Як же ж ми виглядаємо? Самі перед собою і в очах наших дітей? На презентації нагород конкурсу ім. П. Яцика в Києві мала дівчинка, яка дістала нагороду, щаслива іде зі сцени до мами, і чуємо голосно на всю залу: “Мамо, говоріть до мене по-українськи...”  От...

А в очах чужинців? Поводимося людям на сміх. Чи є хоч одна незалежна держава у світі, де би вживалася мова колишнього поневолювача? Чи, наприклад, у Франції могла би бути державною або регіональною німецька мова?

І це сьогодні в державі, де в часі попереднього комуністичного режиму Голоскевич заплатив життям за створення правопису, який до сьогодні вживається як найчистіший український. І це в державі, де попередній комуністичний режим у 1977 році присудив 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання Олексі Тихому за статтю “Роздуми про українську мову і культуру в Донецькій області”. Там, далеко від України, Олекса Тихий зустрів свою смерть. А все, чого він хотів, щоб кожний учитель в Україні знав і шанував українську мову та культуру, щоб засоби масової інформації інформували українською мовою про культурні, наукові та інші досягнення українського народу, щоб... І він не один, що потерпів за те. Відвагу мав поет Дмитро Павличко, який тоді написав вірш “Рідна мова” (уривок):

Ти зрікся мови рідної.  
Тобі твоя земля родити перестане,
Зелена гілка в лузі на вербі
Від дотику твого зів’яне! 

Ти зрікся мови рідної.
Нема тепер у тебе роду, ні народу.
Чужинця шани ждатимеш дарма –
В твій слід він кине сміх – погорду!
Ти зрікся  мови рідної...

130 років Емському указу. Чи сьогоднішній стан – це його наслідки, насильне довголітнє “призвичаювання” українця до мови “братнього” народу? Ой, братнього! А чи просто комплекс меншовартости, слабодухість та іґнорація побачити, до чого це веде? Хочемо мати, крім латини, ще одну “мертву мову”? Ліна Костенко сказала, що народи не вмирають від інфаркту, вони вмирають від загибелі мови...

Але і в діаспорі не дуже весело. Найновіші прибулі часто користуються московською мовою, а давно прибулі люблять вживати мову держави, в якій живуть. І знову питання: комплекс меншовартости, лінивство, а чи наслідки довголітнього переконування, що наша мова менш важлива?

Як часто повторюємо “Мова – душа народу”. Що ж ми з тою “душею” робимо?  Крім всього, мова народу є і середником комунікації. Світова Федерація Українських Жіночих Організацій зробила експеримент. На VII Конгресі СФУЖО в 1997 році ми попросили делегаток з Німеччини, Франції та Аргентини на одній сесії почати свої промови мовами їхніх держав. У залі зчинився крик: “Ми не розуміємо!” Модератор сесії д-р Ніна Строката-Караванська тоді зі сміхом сказала: “Значить – мусимо розмовляти однією мовою!” Як же ж ми би порозумілися, як не всі тією самою українською мовою. А в Україні? Мені не вірять, що не вмію по-московськи, і врешті переходять на українську. Чому не відразу українською?

Яка ж майбутність мови? Віра поборює все. Як Україна перемогла Валуївський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р., то вийде переможно і з зазіхань модерних яничарів.

Вчімося ж різних мов, знаймо якнайбільше мов світу, але шануймо свою, бо тим шануємо себе. І тоді нас і світ пошанує.