Ще
ніколи в Україні так активно не обговорювалося “книжкове питання”. Несподівано
предметом суперечок стала заява віце-прем’єр-міністра В’ячеслава Кириленка про
доцільність встановлення квот на ввіз в Україну російської книжкової продукції.
З цього приводу у пресі та в Інтернеті з’явилося чимало публікацій, в яких
такий намір уряду, м’яко кажучи, засуджується. При цьому “анафему” Кириленку
оголосили не стільки запеклі російські шовіністи, що нікого не дивує, а й
начебто “свої”, палкі прихильники української книжки, культури і духовности. В
одній із таких публікацій навіть було
заявлено, що її авторці “соромно за український уряд”, який, мовляв, запроваджуючи
преференції для української книжки, тим самим применшує її значення,
спроможність конкурувати із книжковою продукцією інших країн, передусім Росії.
Важко збагнути логіку подібних “висновків”.
Здається, тут маємо справу із хронічною хворобою українців – хохляцтвом, яке у
принципі не допускає думки, що обов’язком влади є захист культури, духовности насамперед титульної нації. В ім’я
справедливости слід також зазначити, що існує іншій погляд на проблему.
Скажімо, відома українська й україномовна письменниця Марія Матіос, якій гріх
жалітися на брак читачів і яка щороку видає нову книжку, тим не менше вважає,
що “держава покликана захищати свою національну безпеку. Обмежена кількість
української книги в Україні – це є також загрозою національній безпеці країни”.
У будь-якому випадку “книжкове питання” сьогодні
актуалізувалося, а держава, якщо вона прагне процвітання, приречена його
розв’язати.
Про катастрофічний стан національного книговидання
і книгорозповсюдження писалося чимало. Щоб сповна уявити собі реальний стан
справ, наведемо дані державної наукової установи “Книжкова палата України ім.
Івана Федорова”. Так, у 2005 році на одного жителя України було випущено 1,15
книги, в той час як у країнах Європейського Союзу, інтегруватися до якого ми
прагнемо, цей показник сягнув від 5 до 8 книг на одного жителя.
Справжнім бичем української книжки є велика
кількість імпортованої друкованої продукції на вітчизняному книжковому ринку.
Обсяг ввезеної з Російської Федерації та Республіки Білорусь літератури на
дев’яносто відсотків охоплює національний книжковий ринок. Фактично, йдеться
про своєрідну культурну експансію сусідніх країн. Обсяг друкованого імпорту, за
оцінками експертів, на сьогодні сягає кількасот млн. доларів США у роздрібних
цінах. До того ж, чимало коштів вивозиться суб’єктами господарювання за межі
країни, що, у свою чергу, завдає серйозних збитків державному бюджетові.
“Книжкове питання” в Україні напряму залежить від “мовної проблеми”, а
саме функціонування української мови в освіті, науці, промисловості, не кажучи
вже про повсякденне спілкування. У зв’язку з цим необхідно констатувати:
українська мова у східних та південних областях України, а також в Автономній
Республіці Крим так і не набула статусу державної. У згаданих регіонах
україномовна друкована продукція практично відсутня, тут цілковито домінують
книги, випущені та завезені видавцями з Російської Федерації, що аж ніяк не
сприяє вирішенню мовної проблеми, забезпеченню навчального процесу в освітніх
закладах, повноцінному функціонуванню місцевих органів законодавчої, виконавчої
та судової влади, а також закладів охорони здоров’я, науки, культури,
соціального захисту населення.
У свій час згадана вже М. Матіос в одному з
інтерв’ю заявила, що готова своєю косою витерти ноги тому, хто відновить в
Україні повноцінну систему книгорозповсюдження. Сьогодні ж книжкові крамниці,
що переважно розташовані лише у великих містах та обласних центрах, не
задовольняють потреб як споживачів, так і видавців книжкової продукції. В
Україні, на відміну від сусідніх держав, майже відсутні гуртові та
дистрибуторські компанії, які мають забезпечувати формування широкого
асортименту книжкових видань, своєчасну доставку та взаєморозрахунки між
суб’єктами господарювання. Якщо до цього додати інформаційний вакуум, тобто відсутність
реклами книжкових видань в електронних та друкованих засобах масової
інформації, незадовільний стан з комплектуванням фондів бібліотек усіх рівнів,
то українську книжку в Українській державі інколи справді треба шукати “із
свічкою”.
Називаються різні причини, що призвели до
існуючого стану. Мають рацію ті, хто “корінь зла” бачить у нерозвиненому та
часто змінюваному вітчизняному законодавстві. Адже саме накладання вето у
2003-2004 роках на Закон України “Про державну підтримку книговидавничої справи
в Україні” завдало непоправної шкоди вітчизняним суб’єктам видавничої справи,
які безуспішно намагались вистояти в конкурентній боротьбі з видавцями сусідніх
країн, передусім Росії. Але справжня причина криється в іншому. Її озвучив
Олесь Доній на одному з телеканалів, коли розповів, як писалася одна із програм
уряду і коли під приводом створення умов для конкуренції було відкинуто ідею
протекціоністських заходів щодо української книжки. Іншими словами, попередні
уряди не трактували книжку, зокрема українську, як важливий чинник духовного
розвитку нації, а розглядали її як матеріальну річ, товар. Саме такий,
суперпримітивний підхід до “книжкового питання” загнав книговидавничу справу у
глухий кут.
Чи є вихід з нього?
Так, якщо буде якісно змінено підхід держави до
розв’язання цієї пекучої проблеми. І першим кроком на цьому шляху справді має
стати запровадження відповідного квотування на увесь книжковий імпорт. Це дасть
можливість зупинити контрабанду книжкових видань, забезпечить статистичний
облік, який на сьогодні не ведеться через відсутність механізму збору
інформації щодо ввезення в Україну друкованої продукції, сприятиме підвищенню
конкурентоспроможности вітчиз-няної книги. Крім того, з’являться передумови для
додаткового поповнення коштами Державного бюджету від реалізації вітчизняної
друкованої продукції. Сьогодні від реалізації вітчизняних книжок у казну
держави надходять мізерні кошти – близько 40 млн. грн. Для порівняння: у
Російській Федерації книговидавнича галузь входить до п’ятірки найприбутковіших
та бюджетоутворюючих, поряд, зокрема, із нафтогазовою промисловістю.
До речі, у
всьому світі квотування розглядається як тимчасовий захід. Коли ж наші видавці
отримають умови вільної конкуренції, а не дискримінаційної, як це є сьогодні, і
зможуть запропонувати свою продукцію на таких умовах, які дозволять читачеві
вільно обирати мову читання, квоти можна буде відмінити.
Однак лише запровадженням квот національне
книговидання не підняти. Очевидно, що має бути масштабна державна програма за-
хисту української книжки, яка передбачатиме залучення інвестицій у
книговидавничу галузь, створення ефективної всеукраїнської книго-торговельної
мережі, сучасної сис-
теми книгорозповсюдження, рефор-мування бібліотечної справи, проведення заходів
щодо пропаганди книги та читання, започаткування низки радіо- і телепрограм, присвячених
кращим зразкам сучасних поетичних та прозових творів українських письменників,
різноманітним літературним кон-курсам і фестивалям, книжковим виставкам,
громадському читанню тощо.
Очевидно, що “книжкове питан-ня” невіддільне від
літературного процесу, його якісного становлення і сучасного розвитку. Більше
того, “творча складова” залишається основною, коли мова йде про залучення нації
до високої духовности та культури. Але це те, на що держава справді вплинути не
може. Залишається лише сподіватися, що Бог не обділив націю талантами, а нашим
поетам і письменникам вистачить глузду, щоб зрозуміти, що в основу справжніх
світових мистецьких шедеврів закладено національні моральні й духовні цінності.
Але це вже тема іншої статті.