45-та річниця упокоєння світлої пам’яті отця прот. Йосипа Василіва з Волині та Холмщини, мого Батька

Передумуючи життєвий шлях мого Батька, отця Йосипа в Україні та на чужині, багато приходить різних спогадів, думок, які мене під час 45 років постійно гріють та наставляють до дальшої праці. Пригадуються різні епізоди з життя, повчання, а головне – тихий приклад без слів! Не раз Тато говорив: не роби добра, щоб хвалитися, роби його так, за словами Євангелії, щоб ліва рука не знала, що робить права. Мама і ми, дівчатка, довідувалися про Татову працю для добра Церкви, України та своїх парафіян після того, як Тато упокоївся. Ми знали, що Тата переводили через ріку Буг після допитів НКВД у січні 1940 року члени Організації Українських Націоналістів. Лишень кілька років тому дізналася від світлої пам’яті Лідії Чмелюк-Граділь, яка пережила 15-річне заслання і Воркуту, як Тато на лекціях релігії не тільки вчив про Слово Боже, а викладав історію України, про обов’язки кожного українця до своєї знедоленої Батьківщини. Цікаво мені було почути від Леонтія Степановича Чмелюка з м. Луцька, котрий також відбув 15-літнє заслання, як Тато брав участь у всіх сходинах ОУН, що відбувалися в селі Боголюбах, та тісно працював з молоддю. Про те, яку матеріальну допомогу Тато подавав малоземельним людям у своїх парафіях, ми тільки пізніше довідувалися.  Коли польська влада переносила Тата з парафії на парафію, то селяни-прихожани, а також і чехи-колоністи, яких Тато обслуговував, на руках Його виносили та садили на воза. Господарі на конях відпроваджували за село по 5 кілометрів, а дзвони сумно дзвонили кілька годин. Прощали отця-людину, який не тільки служив Святу Літургію чи виконував треби, не питаючись про якусь винагороду, а душпастиря, який у кожну хвилину допоміг, порадив, потішив, підбадьорив!

Тато мав дуже добру пам’ять. Пам’ятав всіх своїх парафіян на прізвища, імена,   а також все те, що вивчив у гімназії та в Духовній Семінарії у Кременці. Тато мав великі здібності до мов. Рідну українську мову вивчив від матері й батька, людей з містечка у початковій школі, у семикласівці в Любліні на Холмщині опанував польську мову, в гімназії у Житомирі вивчив московську та чеську. Крім того, володів латинською граматикою, французькою і німецькою мовами. У Німеччині під час війни удосконалив німецьку мову, пригадав французьку на письмі та два роки в університеті міста Штуттгарту ранками від 9 до 11 вивчав англійську мову.   Знання семи мов дало можливість Татові працювати при американському уряді для допомоги всім біженцям (УНРА), бо парафій не було. Велика його перша праця була розшукувати загублених дітей, яких німці адаптували (усиновляли), забираючи насильно від матерів у примусових таборах праці, а також і в  концентраційних таборах. Ті матері, які вижили, і багато з них залишилися вдовами, не могли того пережити, що їхні доньки чи сини будуть збагачувати чужу ворожу німецьку націю, від якої загинули їх чоловіки. Зверталися до уряду УНРА та розшукували своїх дітей. Ця праця в централі американського уряду в м. Людвіксбургу припала моєму Татові, який при помочі знань семи мов міг розшукувати по всіх урядах різних держав загублених дітей. Пригадую Татову велику радість, як знаходив дітей 5-10 років, переважно в Німеччині, Австрії, Греції та Італії. Було багато загублених дітей із Сербії, Хорватії, Італії, Греції. Не менше було українських дітей, яких матері відшукували самі, але повернення тих дітей залежало від старань мого батька при уряді УНРА.

Ще однією працею Тата було допомагати всім політичним іммігрантам, яким під впливом ворожих урядовців з наших неприязних сусідів забирали так званий статус ДП (який видавали в таборах людям без країни до життя). Це означало, що   нашим визначним людям закидали співпрацю з німецькою владою в Україні, називали їх „колаборантами”, забороняли жити в таборах, забирали харчові картки.  Це також розбивало сім’ї та забороняло чоловікам на виїзд за кордон. Отож мій Тато працював у відділі „петицій-прохань”, переглядав усі документи та бачив, як неслушно наші вороги чіплялися до наших провідних людей. З Татовою думкою та розумінням політичних подій в Україні, Польщі та на всій території, де панували нацисти, американські старшини УНРА рахувалися, і Тато допоміг сотням нашим інтелігентів отримати-повернути статус ДП.

До Тата їхали люди з багатьох таборів Американської зони, яким він допомагав. Багато прізвищ я пам’ятаю, але не мені їх згадувати. Згадаю тільки одне – викладача української мови в гімназії у таборі Новий Ульм, проф. Д. Нитченка з Києва (письменника і поета Дмитра Чуба, який потім виїхав до Австралії). Він мене вчив два роки і був нашим улюбленим викладачем. На закінчення гімназії він моєму класові присвятив вірш „Слово на прощання” (Присвячується нашим матурантам), який мені подарував і який досі зберігається в мене в оригінальному вигляді та ще не був ніколи друкований.

Прожив Тато 64 роки. У Канаді допомагав старшим іммігрантам, що вже мали по 70 років, не могли працювати (пенсія в тих часах була від 75 років) та заробляли, доглядаючи чужих дітей, для українських ресторанів варили борщі та ліпили вареники. По Татовій кончині ми довідалися, кому Тато допомагав зі своєї невеликої зарплати. Мама і ми, доньки, також допомагали, продовжували Татову започатковану працю.

Згадую різні події з життя мого Тата не тому, щоб шукати якогось признання, а лишень тому, що виховуються нові майбутні священики, перед якими є багато завдань. Перш за все – розбудовувати рідну Українську Церкву КП, мати щире серце та любов до свого народу, бачити тих, що в потребі: старших, хворих та немічних. Виховувати так своїх парафіян, щоб вони розуміли: життя кожної людини непередбачене – сьогодні є все, але ніхто з нас не знає, яким буде наступний день. Всі ми у Божій опіці, а властиво, все, що ми так старанно здобуваємо, – стає нам непотрібним. Тому присвячуймо більше уваги духовним цінностям та здобуткам. Берімо приклад з людей, гідних до наслідування, а в історії нашої Церкви і нашого народу було багато світлих постатей.

Пригадавши добрі діла мого Тата, отця прот. Йосипа Василіва, дякую Йому за приклад, виховання та кладу на Його могилу великий вічний „Вінок із незабудок”!

Донька Любов Василів-Базюк