Емський указ: минуло 135 років – загроза залишилась

Манул

Так званий “Емський указ” (Емський акт) – розпорядження російського імператора Олександра Другого, яке 18 травня 1876 р. (30 травня за н. ст.) було ним підписано в курортному німецькому місті Емс.

Російський імператор по дорозі з Санкт-Петербурга спочатку заїхав у Берлін, де відвідав свого рідного дядька Вільґельма Першого, і потім, віддавши шану кайзерові, поїхав в Емс. На курорті Олександр Другий перебував разом зі своєю коханкою княжною Довгорукою і позашлюбним сином Ґоґо (імператриця залишалася в Санкт-Петербурзі), у перервах між лікувальними процедурами і розвагами він займався і “державними справами”.
Однією з таких “справ” було підписання Емського акту, який російський імператор видав відповідно до висновків т. зв. “Особого совещания по пресечению украинофильской пропаганды”.

В роботі “Особого совещания” (знайома назва з часів репресій більшовицького режиму, чи не так?) брали участь міністр внутрішніх справ, міністр освіти Російської імперії, обер-прокурор Синоду та начальник ІІІ відділення “Власної його Імператорської величності канцелярії” (органу політичного розшуку і слідства, створеного 1826 року імператором Миколою Першим); спрямованість його діяльності була однозначною – боротьба проти будь-яких проявів українського національно-культурного руху.

Указ став програмним документом для міністерств внутрішніх справ, народної освіти, ІІІ відділення імператорської канцелярії у подальшому придушенні української мови на всій території Російської імперії: як вказують дореволюційні статистичні дані, носіями української мови (чи як її називали імперські можновладці – “малорусского наречия”) в Російській імперії була значна частина жителів Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської, Подільської, Харківської, Херсонської, Катеринославської, Седлецької, Гродненської губерній, Південно-Усурійського краю, Холмської Русі, Кубанської області, пониззя Області Війська Донського (від Новочеркаська до Таганрога включно), Хотинського повіту Бессарабії, 13% населення Астраханської губернії, 7-10% населення Саратовської, Оренбурзької губерній; згідно зі статистикою, окремі поселення з переважною більшістю українців були в Сибіру і Середній Азії.

Підставою для роботи “Особого совєщанія” стала доповідна записка голови Київської археографічної комісії Михайла Юзефовича “О так называемом украинофильском движении”, який теж брав участь в “Особом совєщаніі”. Указом заборонялось ввозити з-за кордону будь-які книги українською мовою, видавати українською мовою оригінальні твори і робити переклади з чужих мов – за винятком історичних пам’яток та художньої літератури (з обов’язковим збереженням російської орфографії).

Твори Тараса Шевченка були заборонені. Російський письменник Антон Чехов, який за походженням був українцем, прекрасно володів українською мовою, свою любов до України відобразив у цілому ряді геніальних творів, зокрема повісті “Степ”, зумів придбати двотомний “Кобзар” лише під час перебування у Львові, коли 1894 р. їхав за кордон в Європу, про що повідомив у листі до своєї знайомої з Сумщини Наталії Михайлівни Линтварьової.
Указом було заборонено сценічні вистави, тексти для нот і публічні читання українською мовою, викладання української мови в закладах освіти. Львівській газеті “Слово”, як лояльній до політики царя, передбачалось надання матеріально-фінансової підтримки. За “шкідливий вплив і залучення до редакції неблагонадійних авторів” розпорядженням Михайла Юзефовича від 1 (13) червня 1876 р. припинялося видання газети “Кієвскій ТєлєграфЪ”, на невизначений час закривалось Київське відділення Російського географічного товариства.

Місцевій адміністрації наказувалось вилучити з бібліотек книги українською мовою, попечителі навчальних округів – Харківського, Київського і Одеського – зобов’язані були подати списки викладачів з позначкою про їхню благонадійність щодо “українофільських тенденцій” (за найменших сумнівів вони мали бути замінені вихідцями з великоросійських губерній).

Рекомендувалося в подальшому у ці навчальні округи призначати переважно викладачів Санкт-Петербурзького, Казанського і Оренбурзького округів.

Як “невиправні” та небезпечні агітатори “з краю” мали бути вислані під таємний нагляд і з забороною в’їзду у південні губернії Російської імперії і столицю Михайло Драгоманов, а також Павло Чубинський, автор тексту “Ще не вмерла Україна”.

Варто навести далеко не повний перелік актів, якими утискувалась чи заборонялась українська мова в Російській імперії та на інших територіях, де проживали українці:

1622 – наказ царя Михайла з подання московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники на-друкованого в Україні “Учительного Євангелія” К. Ставровецького;

1696 – ухвала польського сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України;

1690 – засудження й анафема Собору РПЦ на “кіевскія новыя книги” П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших;

1720 – указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг;

1729 – наказ Петра ІІІ переписати з української мови російською усі державні постанови і розпорядження;
1753 – указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській Академії;
1769 – заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати український буквар;

1775 – зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях;

1789 – розпорядження Едукаційної комісії польського сейму про закриття всіх українських шкіл; 1808 – закриття “Студіум рутенум” – українського відділення Львівського Університету;

1817 – запровадження польської мови в усіх народних школах Західної України;

1832 – реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах з переведенням на російську мову навчання;

1847 – розгром Кирило-Мефодієвського Товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших;

1859 – міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини у Східній Галичині та Буковині українську азбуку замінено латинською;

1862 – закриття безоплатних недільних українських шкіл для дорослих;

1863 – Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури (“ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може”);

1864 – прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має проводитись лише російською мовою;

1869 – запровадження польської мови в якості офіційної мови освіти й адміністрації Східної Галичини;

1870 – роз’яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що “кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечне повинно бути обрусіння”;

1876 – Емський указ Олександра ІІ про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень;

1881 – заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою;

1884 – заборона Олександром IIІ українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях; 1888 – указ Олександра IIІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами;

1892 – заборона перекладати книжки з російської мови українською;

1895 – заборона Головного управління у справах друку видавати українські книжки для дітей;

1908 – чотирма роками після визнання Російською академією наук української мови мовою Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії;

1910 – закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читання лекцій українською мовою, заборона створення будь-яких неросійських клубів;

1911 – постанова VII дворянського з’їзду в Москві про виключно російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії;

1914 – заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; указ Миколи ІІ про скасування української преси;

1914, 1916 – кампанії русифікації на Західній Україні; заборона українського слова, освіти, Церкви.

* * *

Двадцять років тому очільники українського національно-визвольного руху заявляли: “Буде держава – буде і мова”. З цією тезою важко сперечатися, адже зрозуміло, що мова об’єднує народ, що мова робить населення нацією, а територію – державою, адже ми знаємо, що кожна з країн, яка здобувала чи отримувала свою незалежність, у свій час (ХІХ-ХХ сторіччя) першочерговим завданням у побудові незалежної держави ставила розвиток і утвердження мови: згадаймо Італію, Грецію, Чехію, Словаччину, Польщу, Болгарію, Угорщину, балканські країни, Румунію, Ізраїль і ще десятки й десятки сьогодні успішних держав.

Минуло майже двадцять років, здається, ми маємо незалежну Українську державу, Конституцію, в якій записано, що державною мовою в Україні є українська мова. У той же час постає питання: а чи задоволені ми сьогодні станом української мови в незалежній Україні, чи варто вже вголос сказати, що на 20-му році нашої Незалежності процеси витіснення, нищення, утиску (“не кийком – так дрючком”) української мови набули такого характеру, що якщо не вжити термінових кардинальних заходів, то через 2-3 роки вони можуть набути незворотного характеру?