Марина Врода: “Хотіла, щоб “Крос” був суто українським фільмом, але цього не сталося...”

Галина Гузьо   

Українське кіно тріумфувало на Каннському міжнародному кінофестивалі – 29-річна режисер з Києва Марина Врода (у її доробку – короткометражні фільми “Прости”, “Клятва”, “Дощ”, “Сімейний портрет”, “повний метр” “Усміхнись, коли плачуть зірки”) за 15-хвилинний фільм “Крос” отримала “Золоту пальмову гілку” – у конкурсі “Найкраща короткометражна стрічка”. Щоправда, поважний трофей з Україною розділила Франція – країна, яка профінансувала картину українського режисера.

Врода майже рік намагалася знайти в Україні фінансування на свою короткометражку. Не знайшовши, режисер та її друзі-однодумці зняли стрічку за власні кошти. Бюджет скромний – три з половиною тисячі євро. Робочий матеріал побачила французька продюсер Флоранс Келлер – і запропонувала фінансувати постпродакшн картини в Парижі. Їй же належала ідея подати фільм спільного українсько-французького виробництва на Каннський кінофестиваль. Кореспондент Галина Гузьо після тріумфу України в Канні зв’язалася з Мариною Вродою, яка на той час ще перебувала у Франції.

– Марино, як воно – прокидатися у статусі режисера-переможця Каннського кінофестивалю?

– Прокидаюся, як завжди. Так, усе це надзвичайно приємно, але не скажу, що відчуття надто особливі. Після перемоги у Канні почала думати над новим проектом. У режисера, що б не було, завжди повинні бути ідеї. Але в ці дні, зізнаюся, часу на творчі роздуми бракує. Багато людей телефонують, вітають...

– Вас привітав президент України Віктор Янукович. Чи було це привітання приємним для Вас з огляду на те, що Ви рік шукали в Україні фінансування для проекту “Крос”?

– Зараз мені приємні усі привітання. Привітав президент – ну, й гаразд. Та чи відгукнеться ця перемога якось для українського кіно? Я специфічно ставлюся до державного апарату. Мені більш важливо, щоб молоді люди мали змогу творчої реалізації і щоб могли, не боячись, висловлювати у своїх творчих роботах те, що думають насправді. Якщо наш державний апарат не хоче, щоб і надалі в Україні відбувалися події на рівні одного фільму в рік, необхідно змінити систему. Але мені здається, що ми з владою живемо у різних світах: я – у своєму, вона – у своєму. І ці світи ніколи не перетнуться... Зрештою, творча людина повинна завжди бути в опозиції до влади.

– Коли їхали на Каннський кінофестиваль, думали, що Вас чекає такий успіх?

– Перемогою вважала уже те, що мій фільм потрапив до конкурсної програми. Що його з трьох з половиною тисяч стрічок відібрали до числа дев’яти претендентів на приз Канна. А на самому фестивалі більше думала не про “Золоту пальмову гілку”, а про те, щоб показ “Кросу” пройшов нормально. Щоб зі звуком усе було гаразд. Щоб люди побачили фільм таким, яким він задумувався. Страшенно хвилювалася за технічний бік.

Новина про перемогу була для мене приємною. Розумію, що це важливо для України. Але мені хотілося б, щоб фільмів, які могли б потрапити до конкурсних програм Канна, Україна продукувала хоча б дев’ять на рік.

– Приклад Ігоря Стрем-біцького, який у 2005-му отримав у Канні “Золоту пальмову гілку” (за фільм “Подорожні”) у тій же ж номінації, що й Ви, не засмучує Вас? Миритеся з тим, що в Україні митці, які прославляють нашу країну і яких визнає світ, героями, знаменитостями так і не стають?..

– Нічого не чекаю від нашої держави. Прагну одного – знімати незалежне кіно. І, повірте, аж ніяк не боюся залишитися в Україні без слави.

– Думали про те, що після перемоги у Канні, після того, як про Вас дізнався увесь світ, можна було б пробувати будувати кінокар’єру не в Україні, а за кордоном?

– Це складне запитання, не маю на нього однозначної відповіді. Намагаюся і хочу залишатися в Україні. Хочу працювати вдома. Але не можу щоразу діставати гроші на фільм із власної кишені. Тому, коли до мене приходить іноземний продюсер і каже, що хоче профінансувати моє кіно, що йому це цікаво, погоджуюся на таку співпрацю. Хотіла, щоб “Крос” був суто українським фільмом, але цього не сталося... З іншого боку, на чиї гроші не знімала б, матеріал залишиться тим же – про ту територію, яка близька мені. Найперше – про Україну, а також про Росію, Білорусь, Румунію... Побачимо, як складатиметься моя подальша кар’єра. Зараз не відмовляюся від жодних переговорів. Зацікавлених у співпраці зі мною не бракує, але не у всіх є змога фінансувати мої проекти.

– Можливо, у Канні до Вас надійшли якісь конкретні пропозиції?

– Ні, в суєті Канна важко провести конкретні переговори. На фестивалі була насичена програма. А після перемоги усі тільки те й робили, що вітали мене. Зрештою, для режисерів-учасників найголовніше – знайомство і спілкування з колегами, налагодження контактів. Щаслива, що познайомилася з турецькими творцями фільму “Одного разу в Анатолії” (стрічка отримала другий за значенням приз Канна-2011 – Гран-прі. – Г. Г.), а також з іншими іноземними колегами. Ми ділилися враженнями про фільми, обмінювалися контактами...

PHOTO

Режисер Марина Врода