УНО і ОУК у Монреалі – 80 років відданої праці

Українське Національне Об’єднання Монреалю цьогоріч святкує свій ювілей – 80 світлих років відданої праці, надій і перемог, співчуття та спротиву, людської турботи та запеклих суперечок, у яких часом і народжується істина. Вісім десятків років на службі громади – це довгий шлях через переломні події двох століть. Мінялися люди, змінювались програми та стратегії, але залишалась одна ідея, яка пов’язувала такі різні особистості членів організації.

У повоєнний період (після Першої світової) численні українські родини вирушили через океан у пошуках кращої долі на канадських землях, втім, бажання відбудовувати “кращу Україну” вони не залишили і тут. Таким чином постали церкви, творчі колективи, товариства взаємодопомоги, кредитові спілки та різноманітні організації, кожна з яких виконувала важливу роль у функціонуванні української спільноти.

У 1928 році була заснована Українська Стрілецька Громада. Переважно до неї увійшли колишні вояки, старшини українських армій і молодь, що хоч і не брала участі у визвольній війні, але перейнялася визвольними ідеями. У Канаді в цей час були дуже поширені комуністичні настрої, підтримувані Москвою, панували розбіжності у національних й церковно-релігійних ідеях, тому гасло “на шляху до національної єдності” за відродження та єдність українського громадського життя в Канаді було дуже своєчасним.

7 травня 1933 року місцеве жіноцтво Стрілецької Громади згуртувалось під назвою Відділ Організації Українок Канади (ОУК), а у вересні того ж року постала Філія Українського Національного Об’єднання (УНО). Тепер до складу родини УНО входять Українська Стрілецька Громада (УСГ), Організація Українок Канади (ОУК) та Молодь Українського Національного Об’єднання (МУНО).

Шкода, що вже нема в живих людей, які заснували ці організації, але ще є можливість поспілкуватися з тими, хто долучився до них після Другої світової війни, присвятив десятиріччя добровільної праці задля нашої спільноти. Однією з них є Стефанія Звонок – членка ОУК ім. Ольги Басараб.

Стафанія (з Винницьких) Звонок народилась у лютому 1920 року на Буковині, в Чернівцях. У родині вона змалку черпала ідеї любові до рідного народу, його мови, культури та традицій, адже батько був професором української мови в учительській семінарії. У 1937 році закінчила Педагогічну гімназію та Музичний інститут ім. Лисенка вже за першої інвазії більшовиків на ці території у 1939-му. Вже у гімназії належала до Товариства “Відродження”, що ставило за мету здоровий спосіб життя молодих українців, та до “Марійської дружини”; будучи у старших класах, секретарювала та вела касу цих організацій. Одружилась у Львові з інженером Михайлом Звонком.

Коли ж на Західну Україну прийшли німецькі війська, для молодих українців постала загроза бути або виселеними, або висланими на примусові роботи до Німеччини. Небагато звідти повернулось. Однією з можливостей уникнути такої долі було вступити у вищий навчальний заклад та отримати статус студентки. Так Стефанія у 21 рік вступила до Львівського Університету на факультет агрономії. Там і навчалась аж до виїзду на еміграцію 1944 року – коли стало відомо, що більшовики повертаються з наміром остаточно укріпитись на українських землях.

Велика родина Стефанії, навіть 80-річна бабуся – всі вирушили в дорогу. Спочатку був “Ляндек”, табір для біженців в Австрії.

“Табором опікувався Червоний Хрест і харитативна організація УНРА зі Сполучених Штатів та Франції. Була представниця, яка слідкувала за дотриманням санітарних норм. У кімнатах мешкало по 5-6 людей. Але, було, й голодували трохи. Пам’ятаю “гороховий період”. Горох три рази на день: рідкий горох, густий горох, гарячий та зимний горох...

А була також ситуація: моя сестра, що оселилась у Польщі, відвідала нас якось у таборі. А в той день, як на лихо, сталася затримка з обідом, і вона поїхала голодна. А потім люди, що їли той обід, потруїлись, похворіли – м’ясо було дуже порчене”.

Українці масово покидали рідні землі – щоб уникнути репресій та катувань, адже під комуністичний прес міг потрапити будь-який українець.

“Життя в таборах було зорганізоване, ніхто не байдикував: церкви, промисел, шкільництво, молодіжні організації, зокрема Пласт. Сестра була вчителькою ручних робіт у школі, мій чоловік зорганізував курси літератури – гурток “Хмельниченьки”. У таборі народилась наша перша дитина...”

Але й там не всім вдавалося втекти від “радянського щастя”.

“По тих таборах їздили комісії від більшовицького уряду з ціллю видачі “їхніх” громадян. Особливо не щастило східнякам, бо їх вимова відрізнялась від нашої, галицької. Когось примушували силою, комусь обіцяли безпечне життя при поверненні, але де вони тепер...

Втім, були й кумедні ситуації: один молодий чоловік знайшов родину в Канаді. Приходить йому звідти пачка. Він її розгортає, а всередині друга, а там ще одна... Нарешті розгортає останню, а там – знимка його тітки”.

У 1949 році родина Звонок прибула пароплавом до Галіфаксу – знайшовся далекий родич у Канаді, який погодився надіслати їм запрошення та позичити гроші на переїзд. Потім Михайло, Стефанія та їх 2,5-річна дочка приїхали потягом до Монреалю.

“Як висіли з потягу, один чоловік до нас приступив і запитав, чи ми українці. Це був, як виявилось, член УНО Ярослав Кобилянський, завданням якого було зустрічати новоприбулих та координувати їх у перших кроках на новій землі. Два тижні перебули у цій родині, доки не знайшли свого житла. Пані Кобилянська була членом ОУК, за ці два тижні ми зблизились, від неї я і дізналась про жіночу організацію”.

Початок іммігрантського життя давався складно. “Платили 8 доларів на тиждень за кімнату, в той час як чоловік, миючи посуд у ресторані, заробляв ті ж самі 8 доларів на тиждень. Потім працював у молочарні за трохи більші гроші, а згодом – на фабриці електроприладів. Тоді вже ми були багаті: 30 доларів на тиждень!”

Сама пані Стефанія учителювала в суботній Рідній Школі УНО та на освітніх курсах, а від 1967 року – в Українській Кредитовій Спілці при УНО, деякий час належала до її Дирекції. Багато волонтерської праці також присвятила Суспільній Службі Українців Монреалю; від 1989 року була секретаркою комітету “Поміч Україні” аж до 2010 року.

У 1951 році пані Звонок долучилась до Монреальського Відділу Організації Українок Канади, де можна і тепер зустріти цю невисоку інтелігентну 93-річну жінку. Шість десятиріч плідної праці! Вона виконувала секретарські функції, 3 каденції (9 років) керувала культурно-освітньою референтурою, була заступницею голови і нарешті 8 років присвятила організації, виконуючи функції голови Відділу. Це її слова увійшли до фільму про історію жіночої організації на честь її 80-річчя: “Працювати на користь громади, без грошей і нагород – то є найвища нагорода”.

Головною ціллю організації було об’єднання українських жінок, щоб запобігти втраті національної ідентичності. Велику роль у цьому відігравала культурно-освітня діяльність: театральні вистави, концерти, літературні вечори, свята на честь видатних українок – культурних і громадських діячок, зокрема Ольги Басараб, свята в честь матерів, реферати та доповіді, конкурси та імпрези, Кутя і Свячене, що зазвичай проводяться родиною організацій УНО спільно.

Це запевняло можливість цікавого спілкування жінкам, відірваним від рідного кореня, а рівночасно надавало можливість користатись із взаємодопомоги у громаді. Зібрані за допомогою волонтерської праці кошти уможливлювали надання різної гуманітарної допомоги, напрямки якої змінювалися з обставинами, більшою мірою в Україні. Допомога йшла політичним в’язням, школам і видавництвам, українським ветеранам визвольних змагань від окупації СРСР, рівно як і Німеччини, у переселенські табори Другої світової війни та в багатьох інших напрямках. І до сьогодні організація підтримує українські мистецькі колективи в Монреалі, а гуманітарна допомога, у рамках харитативної діяльності УНО, передається в Україну – на видавництва, виховно-наукові осередки, інституції збереження національної пам’яті, дитбудинки, українським ветеранам визвольної боротьби.

Наталя Поважнюк,

Монреаль

PHOTOS

1 – Стефанія та Михайло Звонок, 1943 р., Львів

2 – Табір для переселенців “Ляндек”, Австрія

3 – Заснування Відділу ОУК у Монреалі, 1933 р.

4 – ОУК серед жіночих організацій світу. Я. Височанська, С. Звонок, В. Баніт

5 – Передвеликодній базар. С. Звонок та В. Баніт