Рецидив сепаратизму

Богдан Червак

Час від часу корисно переглядати Основний Закон держави – Конституцію. Так ось, стаття 2 гласить: “Суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною”.

Погодьмося, на тлі останніх подій, пов’язаних із так званим “парадом мовних суверенітетів”, антинатовськими протестами у Феодосії та оголошенням окремих українських областей  “територіями без НАТО”, друга стаття Конституції звучить, м’яко кажучи, непереконливо.

На жаль, в історії незалежної України це не перший випадок, коли в центрі уваги опинилося питання територіальної єдности держави. Останній раз “припадок” федералізму, а точніше сепаратизму, Україна пережила під час президентської виборчої кампанії, коли у Сіверодонецьку було здійснено спробу створити щось на зразок “південно-східної української республіки”, в народі – ПІСУАР. Проте перемога на виборах Віктора Ющенка, постать якого асоціювалася із силами, що виступають за єдність і соборність держави, не дозволила “матеріалізуватися” ідеї ПІСУАРУ. Тоді здавалося, що із федералізмом та сепаратизмом в Україні покінчено раз і назавжди.

Не судилося. Нинішня ситуація, зокрема суспільно-політична атмосфера, мало чим відрізняється від листопада 2004 року, коли не один українець ставив перед собою питання: що буде з Україною? Невже розкол нації – неминучий?

Та все ж існують деякі відмінності між тим, що було в період Сіверодонецька, та нинішньою ситуацією. Але спочатку про те, що єднає сепаратистський рух півторарічної давности із сьогоденням. Безумовно, це – російський чинник. Як тоді, так і тепер “рука Москви” відіграє головну роль. Інформаційна експансія, приїзди російських політиків шовіністичного спрямування в Україну, провокаційні заяви про необхідність відновлення Російської імперії та включення до складу Росії східних і південних областей України – це те, що було невід’ємною складовою президентських виборів та характеризує сьогодення.

Однак існують відмінності, які дають змогу глибше зрозуміти те, що нині відбувається в Україні.

Якщо під час Сіверодонецька основна відповідальність за можливий розкол України лежала на Партії регіонів, члени якої, власне, ініціювали сплеск федералізму, то сьогодні відповідальність за ймовірні наслідки дезінтеграції країни також лежить на їх “помаранчевих” опонентах. Даремно глава Секретаріату Президента України Олег Рибачук повсякчасно наголошує, що, зважаючи на те, що у Криму, на півдні і сході країни перемогли “Регіони”, отже, вони мають взяти на себе увесь тягар відповідальности за можливі наслідки розвалу держави. Така думка є хибною: влада на те і влада, щоб нести відповідальність за все, що відбувається у країні.

Слід також констатувати, що Сіверодонецьк був локальним явищем. І хоча у з’їзді сепаратистів брали участь представники багатьох обласних та міських рад, вони не репрезентували настоїв та інтересів своїх громад, зокрема щодо усіляких “федералістських” ідей. Сьогодні все змінилося. Бунти сепаратистів у Криму, Луганській, Донецькій, Дніпропетровській, Одеській, Миколаївській та інших областях принаймні віддзеркалюють світоглядні та ідеологічні пріоритети тих політичних сил, які здобули переконливу перемогу на місцевих виборах.

Ще одна суттєва деталь. У минулому явище сепаратизму носило оборонний характер. Його гасла використовувалися як захист від можливого приходу до влади “націоналіста” Ющенка. Сьогодні – сепаратисти ідуть в наступ. Усе почалося з намагання надати російській мові статус регіональної. Згодом у хід пішли антинатовські заклики, а голосування депутатів Харківської обласної ради за відставку голови місцевої державної адміністрації Арсена Авакова означає, що на сході і півдні  розпочався процес кадрових зачисток, мета яких позбавити центральну владу залишків свого впливу. Дійшло навіть до того, що у Криму були зафіксовані спроби встановити російський державний прапор над українськими адміністративними будівлями. Якими будуть наступні кроки сепаратистів? Відповідь на це питання знаходиться у Москві. Тому варто уважно вивчати коментарі російських політиків.

Впадає у вічі, що кожного разу, коли прихильники Партії регіонів, комуністів, прогресивних соціалістів чи СДПУ(о) виступають з якоюсь новою сепаратистською ідеєю, Президент Ющенко різко їх критикує. Так було з “мовним питанням”, подіями у Феодосії тощо. Однак на сьогодні так і не вдалося зупинити атак федералістів. Стало зрозумілим, що глава держави і уряд позбавлені необхідних механізмів адекватного та ефективного реагування на події, що може призвести до територіального розчленування країни. Очевидно, що за це слід окремо подякувати Олександрові Морозу, який разом із Віктором Медведчуком домоглися проведення конституційної реформи, яка так і не створила передумов для формування сильної та відповідальної законодавчої гілки влади, зате позбавила Президента можливости реального впливу на перебіг подій в Україні.

Проте конституційна реформа, затягування процесу створення парламентської коаліції та, відповідно, нового уряду – це аж ніяк не основна причина відсутности справжньої протидії сепаратизму. “Корінь зла” – у ментальній неспроможності політичної владної еліти діяти жорстко, впевнено і послідовно у відстоюванні територіальної цілісности держави. Так, відомим російським політикам Жириновському і Затуліну, які систематично підливають масла у вогонь сепаратизму, було вказано “на двері” лише після того, як вони отримали можливість виступити практично на всіх провідних українських телеканалах. МВС, СБУ і Генеральна прокуратура “забули” про Кримінальний кодекс України, де під статтю 111 “Державна зрада” підпадають дії багатьох нині активних політиків, вчинки яких можна однозначно кваліфікувати як “підривна діяльність проти України”. Натомість у  Києві, за участю представників влади, як ніколи помпезно було відзначено “День Росії”, держави, яка навіть не приховує, що її “кращі сини” легальним і нелегальним шляхом прибувають у нашу державу з метою надання всілякої допомоги так званому російськомовному населенню, а насправді різноманітним “федералістам” і “сепаратистам”.

Тим часом, досвід боротьби із територіальним сепаратизмом на колишньому пострадянському просторі, зокрема у Росії, Грузії, Молдові, свідчить, що коли автономістські тенденції не вдається придушити в зародку, вони неодмінно переростають у чинник політичної, економічної  та соціальної нестабільности. А відтак без “хірургічного втручання” не обійтися. Про можливі наслідки такого “втручання” мають пам’ятати усі, але в першу чергу ті, хто мріє російським трикольором замінити українське синьо-жовте знамено.