Ліворуч від нормального

Про модернізм і про творчу манеру І. Костецького

Володимир Шелест

“Я хочу, щоб на диваків казали: це нормальні люди”.

   (І. Костецький, “Повість про останній сірник”).

Філософ і критик Вілліам Барретт, який увів в американську філософію ідеї екзистенціалізму, також висловив декілька зауваг про модерне мистецтво. У своїй книзі “Irrational man”, виданій 1958 року, Барретт, між іншим, писав, що модерне мистецтво більш ніж за півстоліття від часу свого зародження ще й далі “провокує сильні контроверсії” і в опінії обивателів ще й далі вважається “шокуючим, скандальним і безглуздим”. До цього слід додати, що від часу публікації книги Барретта до наших днів теж уже проминуло майже ціле друге півстоліття. За той час відбулися надзвичайно великі зміни у світі. Але, незважаючи на час і на ті вагомі досягнення науки в різних ділянках, погляди сучасних обивателів на модерне мистецтво залишилися майже ті самі.

Подібне явище спостерігається і в українському суспільстві, частина якого теж не сприймає модернізму. Для тої частини модернізм чи, вірніше, те, що пов’язується з поняттями модернізму, як і те, що іноді появлялося під його маркою на обочинах українського мистецтва і літератури, було якщо не абсурдним дивацтвом у прямому сенсі, то у всякому разі чимсь незвичним, чимсь ніби навскіс приліпленим лівою рукою до загального творчого процесу.

Такі критичні оцінки модернізму в українському мистецтві й літературі обумовлювалися особливими по своїй натурі геополітичними причинами. Власне, ті причини (з надмірно нав’язливими ідеологічними тен-денціями соцреалізму) й були головною перешкодою для вільного та різнорідного творчого розвитку.

При цьому треба мати на увазі різницю понять у тому сенсі, що є модернізм, який згідно зі своїм первісним визначенням (модерний, новий) мав би завжди сприяти усучасненню мистецтва і літератури, і є модерн – його інша версія, що веде до “парадоксальної мудрости безглуздя”. Власне, та інша версія породжує різні контроверсії та як реакцію на них – різні критичні судження.

Усе ж таки, помимо всього вищенаведеного, було би помилкою вважати, що нібито модернізм звихнув сучасну людину з прихованим наміром поступово перетворити її у криву цурку. Бо коли глибше вникнути в суть причин, які сприяли зародкам модернізму, то виявиться, що не так зовнішні впливи, як скоріше за все самі підсвідомі бажання людської натури заглянути “третім оком” в інший світ, в інший вимір дистанцій і понять, викликали із темних закутків уяви різні марива химерних конфігурацій.

В українській творчій царині, як свідчать джерела, питання модернізму як нового методу зі свіжими засобами відображення та поглиблення змісту обговорювалися в колах літераторів ще на початку XX ст. Варто згадати, що в 1901 році (себто вісім років перед тим, як Морінетті проголосив свій “Маніфест футуристів”) М. Вороний уже поширював в Україні “модерністичні гасла”. Модернізм тоді ще не вважався негативним витвором. Негативним його почали представляти вже наприкінці 20-х pp. Але й тоді творчість М. Семенка з його журналом “Нова Генерація”, що друкувався в Харкові у 1927–1931 роках, була цікавим придатком у тогочасних творчих пошуках. Михайль Семенко видав “коло двадцяти книг”. В Антології “Розстріляне Відродження” написано: “Якби була змога зібрати всю його поетичну творчість, то з неї можна б одсіяти книжку поезій свіжої думки і почуття, прегарних зразків модерної урбаністичної лірики, нових звукових асоціювань, строфічних новобудов, оновленої метафори” (с.112).

Зміна поколінь зумовлює теж зміну естетичних уподобань, а деколи – навіть відступ від традицій. Віджилі ідеї, творчі моделі й напрями замінюються новими. Кожний витвір, як твердив Vellius Paterculus, не може постійно перебувати на вершині досконалости, бо цьому суперечать закони природи. Тому й виникає цілком закономірна необхідність занепаду (The fatal necessity of decay). Це стосується теж творчих напрямів. Кожний напрям проходить стадії від зародження до найвищого рівня свого розвитку, а тоді поступово скочується до занепаду. Такий процес переходили всі попередні “ізми”.

Поява книжки Ігоря Костецького “Тобі належить цілий світ” (Вибрані твори з коментарями P. M. Стеха), помимо сподівань, не викликала якогось особливого ферменту серед читачів. Можна навіть припускати, що без коментарів Марка Стеха твори Костецького зі змістом, скерованим в якийсь інший світ уявної “позареальної свідомости”, взагалі могли б розминутись з читачами. Власне, коментарі Стеха, цікавого ерудита, привертають увагу до згаданої публікації. І теж, може, не так до творчої манери Костецького, як скоріше до деяких спостережень Стеха, наприклад “Молодої Польщі”, та до тих його оцінок, які стосуються окремих осіб, ситуацій та порівняльних аспектів модернізму як творчого напряму.

Переводячи мову на творче цілеспрямування Ігоря Костецького, треба перш за все зазначити, що в його творчості нема виразних ідей. Про це свідчать його власні слова: “Те, що називається ідеєю, я ніколи не висловлюю фронтально. Я лише витворюю певне середовище, в якому ідея має матеріалізуватися, має стати в достатньому значенні матеріалом для зображення”. Костецький також обстоював потребу “відмежування мистецтва від суспільних та інших змістів” (с. 164-165). Залишається теж відкритим питання приналежности Костецького до котрогось із творчих напрямів. Відомо, що він цікавився романтизмом, згадує, що хотів для “Хорса” “здобути свого власного сюрреаліста”. М. Стех писав, що “погляди Костецького на мистецтво взагалі і свою творчість зокрема розвивалися в кількох еволюційних стадіях, набираючи відмінного  забарвлення в різних періодах життя і творчого розвитку”. Тому й не дивно, що Стех називає його постмодерністом, відзначаючи при тому його “експресіоністичний” мотив, та натякає на “деструктивні традиції дадаїстів” у драмах. Знову ж, Єжи Нємойовський уважав Костецького “рішучим прихильником романтичного бачення дійсности”, а Григорій Грабович знайшов у творі “Ціна людської назви” “реалістичну деталізацію” та “експресіоністично подані штрихи”.

Погляди Ігоря Костецького на мистецтво й письменство подекуди дійсно співзвучні з деякими тезами змісту маніфестів: футуристів, дадаїстів, реалістів та сюрреалістів. Наприклад, у 10-му пункті тексту Маніфесту футуристів Ф. Т. Марінет-ті висловив зухвале бажання – демонтувати музеї, бібліотеки..., щоб таким чином приготувати місце для нового агресивного мистецтва майбутнього, яке мало б ощасливити людство. Костецький теж писав, що, “демонтуючи ідеал Атен, модерне мистецтво зближує між собою прагнення людей усіх кольорів. Конструюється ідеал вселюдський...” Треба вказати на ще одну рису творчої манери Костецького, а саме, що він уважав свою творчість місійною – “засадниче релігійною”. Та навіть більше – він уважав себе кандидатом на нагороду Нобля: “У всякому разі я пишу книгу, мовити б, у Нобелівському роді, тобто як роман, за який не присудити Нобелівську премію не було б ніяких підстав” (с.108).

У 1947 р. Ігор Костецький був близький до реалізації своєї мрії – заснувати “новий літературно-мистцький напрям”. Для того були відповідні умови. Костецький тоді працював у редакції “Української трибуни”. Там як додаток друкувався місячник “Арка” (“Журнал літера-тури, мистецтва і критики”, що “виходив у співпраці з видавничою комісією МУРу”). У 5-му ч. того журналу Костецький помістив свій твір “Людина, що зникає в темряві” (розділ з роману “Троє глядять у дзеркало”). Далі, у тому ж числі журналу, поміщені теж фоторепродукції з картин Едґара Енде “Окрилена гора” та Віллі Бавмайстера “Вільні форми”. Знову у 6-му ч. “Арки” була поміщена важлива своїм змістом стаття Якова Гніздовського “Український Ґротеск” з ілюстрацією картини Мартіна Шонґауера “Спокуса Св. Антонія”. Тут і напрошується питання: яке відношення могла мати та картина до драматичного твору Ігоря Костецького з назвою “Спокуса несвятого Антона”?

Тематичний підбір матеріалу до друку в журналі “Арка” свідчить про те, що Костецький міг впливати на ідейну спрямованість журналу. Крім того, він був теж активним членом МУРу, де тоді об’єдналися передові творчі сили українського мистецтва та літератури на еміграції.

Потім, як відомо, була “буря в МУРі” та інші неполадки. Костецький залишився поза МУРом, а ще пізніше, через колізію поглядів, розірвалися його зв’язки з Нью-Йоркською групою. Отож, всі його намагання створити новий, потужний творчий напрям, який відтиснув би з шляху закордонної української літератури все, що тоді на ньому з більшим або меншим правом борсалось..., залишилися лише невдалою спробою.

Але навіть у невдалій спробі можна знайти якусь частку чогось якщо не позитивного, то бодай потрібного для історії, для повноти процесу. В такому сенсі навіть “ципердюківщина” своєю “карнавалізацією абсурду” (вислів Юрія Андруховича) матиме відповідну оцінку історії за гострі підкреслення суспільних негативів. А їх багато в нашій химерній дійсності, і через них багато з нас перебувають в полоні часу, і всі вони, так само як герої Кафки і Камюса, прагнуть “звільнитись від тиску обставин”.

м. Оттава, квітень 2007 р.