Де пролягає межа між українською радянською літературою і літературою незалежної України

Дагмара Турчин-Дувірак, доктор музикології

Такою була тема доповіді, виголошеної на черговому засіданні Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, що відбулося 23 травня в КУМФ. Доповідач – доктор Марко Роберт Стех, авторитетний літературознавець, талановитий письменник, активний ініціатор та учасник різноманітних творчих проектів. Автор художнього роману “Голос” та численних літературознавчих розвідок, серед яких особливо виділяється його блискуче видання творів Ігоря Костецького. Він свого часу заснував та керував Українським Авангардним Театром, був співзасновником журналу “Термінус”, а також брав участь у створенні фільмів “Кисневий голод” (реж. А. Дончик) та “Лебедине Озеро. Зона” (реж. Ю. Іллєнко). На даний час М. Стех працює в Канадському Інституті Українських Студій як виконавчий директор Видавництва КІУС, Енциклопедії України в Інтернеті та англомовного видання Історії України М. Грушевського. З минулого року д-р Стех почав викладати українську літературу в Університеті Йорк у Торонто.

 Отже, де ж пролягає межа між українською радянською літературою та літературою незалежної України? Чи, як вважають деякі українські літературознавці, до останньої треба автоматично залучити всю літературу, що з’явилася після рефендуму 1 грудня 1991 року? На думку доповідача, це далеко не так просто. Психологічні зміни у ментальності як окремої особи, так і колективної свідомости нації не стаються раптово – переконливим доказом цього є творчість письменників-кон’юнктурників, що протягом десятиліть оспівували блискучі здобутки соціалізму та радянської влади, а після референдуму з тим самим ентузіазмом та тими ж самими словами кинулись прославляти національні визвольні змагання. Так само, вважає дослідник, і література радянської доби – це явище багатошарове і різностильове; воно включає не лише офіційне мистецтво, писане за рецептами соціалістичного реалізму, але також творчість дисидентів (з такими видатними персоналіями, як Василь Стус) і письменство cвідомо аполітичного підпілля (яскраві представники цього напрямку – Василь Голобородько та Микола Воробйов). Таким чином, проблема розмежування старого і нового в українській літературі видається надзвичайно складною і потребує не одного, а багатьох досліджень. Тому дану доповідь, наголосив М. Стех, треба сприймати власне як одну із таких перших спроб.

За вихідну точку своїх міркувань дослідник обрав таку тезу: колективна свідомість народу (вагомою складовою якої є національна традиція) знаходить відображення у збірній спадщині його творчих індивідуумів. Особливо в часи різких зламів, на переломах історії та культурної еволюції нації, твори її представників – художників, письменників, мислителів відбивають, як правило, процеси переоцінки та переосмислення національної культурної та соціально-політичної ідентичности. У пошуках “символів-знаків”, що виявляли б зазначені процеси кризи та народження нового колективного “Я” нації, М. Стех звертається до праці Карла Юнга “Символи трансформації”. До найважливіших архетипних зразків, досліджуваних видатним психоаналітиком та культурологом початку минулого століття, належить мотив смерті та воскресіння: він символічно репрезентує психічний процес зміни, коли злам у екзистенціальних умовах або неминучі вимоги процесів старіння та/чи психічного дозрівання змушують особу до фундаментального перегляду сутности ідентичности, життєвих стратегій, раціональних ідей та емоційних реакцій на життя. Цей мотив знайшов втілення у багатьох міфах найрізноманітніших культурних традицій: міфи про Адоніса, Орфея, Озіріса, як і історія Христа, є найбільш відомі серед численних його інтерпретацій. На думку М. Стеха, далеко не випадковим є те, що даний мотив смерті та воскресіння, так само як і інші символи трансформації, з’являються із симп-томатичною частотою в українській літературі 1990-х. Саме протягом цього десятиліття в результаті кардинальних змін, спричинених розпадом Радянського Союзу з його тоталітарною і репресивною (а водночас стабільною та звичною) соціально-політичною системою та виникненням незалежної Української держави, починається процес рішучого переосмислення і переоцінки української національної ідентичности в цілому та ідентичностей окремих українців зокрема. За матеріал конкретного літературного аналізу вищеозначених процесів дослідник обрав чотири романи українських письменників різних генерацій, написані в середині 1990-х, що виявляють складність “зсуву ідентичности” та зростаючу болісність досвіду українців на шляху формування їхнього нового пострадянського самоусвідомлення.

Чи не найбільше уваги М. Стех присвятив аналізу символів трансформації у відомому романі Юрія Андруховича “Перверзія”. Справді, текст роману насичений різноманітними міфологічними алюзіями, як, наприклад, обране місце дії – Венеція, що у західноєвропейській традиції часто інтерпретується як вхід до підземного царства мертвих (води каналів – ріка Стикс, а гондольєр – перевізник душ Харон), чи символ риби, що супроводжує ряд сцен, нав’язуючи до таких архетипних образів, як Орфей і Христос (мотив риби у різних міфологіях символізував жертовність). Найголовніше, наголошує дослідник, сам образ головного героя Перфецького – це не живий, наділений індивідуальними рисами персонаж, а скоріше театральна маска, функція якої полягає в уособленні колективного, універсального архетипу. Хоча в романі є виразні алюзії до міфологічних образів Орфея та Діоніса, все ж, на думку М. Стеха, найближче образ Перфецького асоціюється з образом Пуера Етернуса, бога життя, смерті і воскресіння, символа вічної молодости, що помирає молодим, будучи принесеним у жертву в ритуальному дійстві.

І все ж, приходить до висновку дослідник, у творі Андруховича, незважаючи на загадкову смерть героя в кінці роману, справжнього переродження як результату цієї смерті не відбулося. У психологічному сенсі, вважає М. Стех, “модель Перфецького”, описана в романі, відобразила свідомість більшости українців у 1990-х роках, що, “симулюючи” зміни, продовжували жити та думати за старими звичними зразками.

У романі “Око прірви” видатного українського прозаїка старшого покоління Валерія Шевчука, виданому також у 1996 р., знаходимо той же мотив смерті і відродження. Як і в Андруховича, герой  здійснює мандрівку на “кінець світу” (чи то у потойбічне царство), що тут репрезентоване далеким островом у болотах Полісся XVI століття. М. Стех вважає, що у втіленні ідеї переродження Шевчук є більш послідовним: його герой, ілюстратор Біблії Михайло Василевич, повертаючись з мандрівки, обирає інше творче покликання. Однак і тут, робить висновок літературознавець, зміна ідентичности є скоріше штучною, а тому не цілком переконує. Під цим оглядом роман Шевчука відображає психіку тієї частини українських інтелігентів, що свідомо обрали нову ідентичність згідно з їхніми політичними та моральними засадами, однак їхня адаптація на глибинно емоційному рівні викликає сумнів.

Врешті, прикладами справж-нього переродження, на думку М. Стеха, можуть служити два експериментальні літературні тексти представників нового покоління українського письменництва  – “Воццек” Юрія Іздрика та “Не – Ми” Юрка Гудзя. Власне, ці твори засвідчують, що автентичні фундаментальні зміни як в індивідуальному, так і колективному сенсі ідентичности таки насправді відбулися в Україні у середині 1990-х. Ці твори певною мірою надихнули два важливі напрями у сучасній українській прозі вже XXI століття: представники одного, продовжуючи мовні експерименти Іздрика, шукають свій власний неповторний “голос” шляхом асиміляції та трансформації європейських моделей; репрезентанти іншого, відштовхуючись від пронизаної фольклорними мотивами поетичної прози Гудзя, формують нову ідентичність нації, ревіталізуючи багаті джерела української національної традиції.

Доповідь д-ра Марка Стеха не лише викликала велике зацікавлення у слухачів, а й спричинила досить бурхливу та гарячу дискусію, головно щодо оцінки окремих авторів та їх творів. Це ще раз засвідчило, що, з одного боку, в особі М. Стеха літературознавство у Канаді має глибокого і оригінального мислителя, а з іншого, що українська література сьогодні є явищем живим, динамічним та напрочуд цікавим, котре не залишає байдужими сучасних читачів.