Святкування Дня Матері та Дня Батька

Дуже вдалою видається мені думка поєднувати святкування Дня Матері та Дня Батька. Кілька років тому Філія УНО та Відділ ОУК  Торонто-Захід ризикнули це започаткувати, і воно прижилося. Прихильники цього дуже внутрішнього, у межах однієї організації нововведення переконали інших, що це було б підтримкою передусім так званої традиційної, з одного боку, та повної, з другого, сім’ї, якої, на мою думку, людству і слід дотримуватися. І це цілком зрозуміло: батько і мати – це двоєдиність біологічного й соціального начал нашого буття на Землі. Це і чоловік з дружиною, і дідусь з бабусею, і сестра з братом; це той природний початок людського роду, який лежить у основі громади, кожної нації та суспільства в цілому.

Цьогорічне святкування Дня Матері та Дня Батька відкрив голова Філії УНО Торонто-Захід Володимир Кричфалуші. Коротке привітання усіх присутніх, ще коротше ознайомлення із програмою і побажання цікаво й змістовно провести кілька годин у колі організації зайняло якусь хвилину-дві. У зв’язку із певними обставинами мікрофон відразу перейшов у руки учнів Рідної Школи. 

Пісню, що її на відому мелодію “Гуцулки Ксені” виконала Юля Яцків, я б назвав похвалою матерям. Автор тексту не пошкодував променистих художніх засобів, аби слова про найдорожчу заграли новими барвами. Багато в чім допомогла мелодія – так і кортіло якщо не підспівувати, то принаймні мугикати під з дитинства відомі ноти. Відразу ж зазначу, що тема материнської любовi пронизувала практично усі поетичні номери учнів Рідної Школи. По кілька разів підходили до мікрофона Дмитро та Наталя Хахули, Олена Незлобіна, Христина Браткoв, згадана вже Юля Яцків.

Запам’ятався театралізований номер у виконанні Оленки Незлобіної та Христинки Братків, коли за вишиванням мама розмовляла з дочкою. Доччина вдячність матері, яка навчала малу не лише вишивання, але й іншого, що їй, безсумнівно, знадобиться у дорослому житті, пронизувала усю сценку.

Перед трапезою колишній голова Філії Петро Ковальчик провів молитву і надав слово ведучій свята Ванді Михайлишин. Тематика виступів залишалася тією ж – слова вдячности найдорожчим людям. І це підтвердив уже перший вірш дорослих учасників програми “Найкраще слово” – відомо, яке слово було найкращим, – Мама.

Мікрофон щоразу переходив із рук до рук, але тема виступів не мінялася. Валентина Горовенко прочитала два твори. Вірш Миколи Сингаївського “Шепочуть мамині вуста” я б назвав одою материнського всепрощення. Скільки б не приїжджали діти до матері, вона завжди знаходить цьому виправдання і ніколи не ображається.

Гадаю, Борис Олійник свій вірш “Пісня про матір” одразу бачив піснею – і лише складна мелодія не дала йому змоги стати такою ж загальновідомою та улюбленою перлиною як, наприклад, “Пісня про рушник”. За емоційністю та змалюванням майже неприхованої і водночас глибоко усвідомленої християнської невідворотности людського кінця ця річ, вважаю, у класичній українській літературі рівних собі не має.  

Ірина Костирко зачитала короткий, але теплий вірш “Шануйте матерів”. Кожен із нас має бути вдячний своїй матері за те, що дала життя, доглядала і виховувала, вчила розрізняти добро від зла, думає і турбується про своїх дітей до кінця своїх днів. 

Наталя Турукало продекламувала два своїх вірші: “Старенька мама” і “Пробач, запізнився”. Вони  не лише сюжетно подібні, але й тематично близькі. Старим, переважно самотнім матерям менш важлива якась допомога своїх дітей, аніж їхня увага й тепло. Як важливо знаходити час, аби їх відвідувати! Тематично дуже “еміграційним” був і другий вірш. Повернувшись із заробітків у Канаді, син вже не застав своєї матері. Це типова доля заробітчанина, який навіть за рік-два своєї відсутности може щось назавжди втратити вдома. 

Стержнем концерту була любов матерів і любов до матерів. Віршована “Легенда” Миколи Вороного, видається, зворушила усіх. На догоду примхливій нареченій юнак вирвав серце із грудей матері. А коли він, несучи його, спіткнувся і впав, материнське серце, тріпочучи від хвилювання за сина у його ж руці, запитало, чи не дуже він ударився.

Окремі поезії поняття матері поширювали і на Матір Божу, а в окремих містився паралелізм матері з Україною. Українці віддавна вважали Богоматір своєю заступницею, а непроста, а часом драматична багатовікова дійсність як не України в цілому, то окремих її частин сформувала українців не лише побожною, але й певною мірою богобоязливою (у доброму значенні цього слова) нацією. Нерідко Вища сила була – та й дотепер є – останньою надією не лише на прийняття певного мудрого рішення, але й виживання.

У цьому ж ключі захована двоєдиність матері та України: втрату державности для нації наш кожен  патріотично вихований краянин прирівнює до смерти матері. Ця триєдиність мами, Богоматері та України робила тематику виступів одним гармонійним цілим. Частина виступів була присвячена й батькові.

Пам’ятаючи, що мати і батько – це основа сім’ї, а в сім’ї буває по-різному, до програми були введені кілька повчальних і жартівливих номерів на родинну тематику. Адже доведено не одним концертом, що короткі гуморески здатні розпрасувати обличчя небагатослівних дідусів і розсмішити стриманих бабусь. У легенді “Робота Господа Бога” ішлося про те, як важко добирати подружні пари, які б створювали здорові сім’ї. Суть легенди в тому, що навіть Богові важко поєднувати людей у сім’ї – що вже говорити про звичайних смертних осіб, які за це беруться. Недарма в одній із численних українських народних пісень про кохання є слова, що одна пара та вінчається, а чотири – розлучаються.

Повчально-застережливо звучав вірш Степана Олійника “Турботливі діти” (слово турбoтливі було вжито у протилежному значенні). Не варто кликати у не завжди просторі міські помешкання матерів на схилі літ, коли нема певности, що не дотримаєш у теплі та добрі переважно немічну, а нерідко й дуже хвору неньку до кінця її днів. На жаль, таке трапляється й донині.

Рідна школа доповнила іншу, скажу так – нешкільну частину розважальної програми “Присвятою сина матері”, що її прочитала директорка школи Ірина Кравець. Учень цієї ж школи Дмитро Хахула здивував усіх, продекламувавши поему “Гайдамаки” Тараса Шевченка.

Не пригадую жодної урочистости в наших організаціях, коли б страви були несмачні або їх бракувало. Того разу Наталя Рев’якіна і Люба Денека потішили нас не лише своїм кухарським умінням, але й кількістю страв. Вони заслужили подяки своєю роботою.

Свято матері й батька має здатність повертати нас у нашу молодість і навіть дитинство, коли ці найближчі нам люди дбали про кожен наш крок і оберігали від якогось нерозважливого вчинку. Той оберіг нашої пам’яті й духовности, що його залишили в душі кожного з нас мама й тато, – незнищимий і незборимий. Вони, батько й мати, стали одним із найвагоміших символів людського роду, і ми маємо цей символ повсякчас плекати й оберігати. 

Богдан Михайлишин, член Філії УНО Торонто-Захід