Не
просто представляти людину, яку в Україні й далеко за її межами добре знають. І
все ж спробую. Борис Олійник, без пафосу, – передовсім великий Українець і
великий Поет. Поза тим він голова Українського Фонду Культури, Герой України,
відомий громадський діяч, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка та
багатьох інших літературних премій... Він мав і має власне бачення сучасного
життя українців, яке не завжди збігається із загальноприйнятим у суспільстві. Пропоноване
інтерв’ю є своєрідною розмовою-роздумом з Борисом Іллічем стосовно нашого
сьогодення.
– Борисе Іллічу,
минулоріч Українському фонду культури, який Ви очолюєте, виповнилося 20 літ. Наскільки
відомо – це неурядова, доброчинна організація. Розкажіть, як вдалося
утриматися, попри всі труднощі, й так багато зробити для розвою національної
культури та культур народів, які є на теренах держави?
– Дійсно, минулого року, у квітні Український
фонд культури відзначив своє двадцятиліття. За ці роки ми внесли помітну дещицю
в розвій рідної культури. За ініціативи й участи нашої організації 1989 року
було створено першу в історії України Вищу школу кобзарського мистецтва, а 1990
року основні клопоти УФД взяв із створення Спілки кобзарів України. Слід
нагадати, що Фонд був започаткований ще за радянських часів і взяв на себе роль
групи прориву в нове, демократичне, правове суспільство. І, по суті, був серед
тих пролісків, що віщували весну незалежности. Нинішні покоління навіть не
уявляють, наскільки було непросто долати кліше й стереотипи в поглядах значної
громади тодішніх партійців та урядовців, котрі духовну сферу вважали за
надбудову, яку треба пильно стерегти, аби її не занесло в якийсь “ізм”. Нині у
нас діють розмаїті громадські осередки, творчі спілки і гурти. Але далеко не
всі відають, що до започаткування чи не кожного утворення мав причетність
Український фонд культури. Буквально назву деякі з-поміж них. Це і створення
Спілки краєзнавців України на чолі з академіком Петром Проньком, це і разом з
Українським товариством охорони пам’яток історії і культури перед керівництвом
Республіки та Міністерством оборони СРСР було порушено питання про відродження
Києво-Могилянської Академії і вивільнення військовим відомством їй же колись
належних приміщень. Саме під нашим крилом засновано Товариство української мови
ім. Тараса Шевченка, яке згодом переросло у Всеукраїнську “Просвіту”. Також ми
причетні до організації установчих зборів історико-освітнього товариства
“Меморіал”. Прилучався Фонд і до спорудження пам’ятників Великому Тарасові у
Львові, Санкт-Петербурзі, Білій Церкві та інших містах і селищах України. А
Мала Академія Мистецтв, міжнародний фестиваль “Червона рута”, виставкова
діяльність. Лише у залах Фонду культури щорічно влаштовується близько 30 різних
вернісажів, а в усіх регіонах їх відбувається декілька сотень. Зрозуміло, що
згадане – лише дещиця від сподіяного УФК, осередки якого останніми роками
перебувають у вкрай скрутних економічних умовах. Працівники нашої організації
трудяться майже безоплатно, переважно на ентузіазмі, але з вірою у краще
майбутнє роблять все можливе для примноження духовних надбань нашого
народу.
– Рік, що минув, був
проголошений Президентом роком української книжки. Чи помітили Ви зміни на
краще у книговидавничій справі для видавців і письменників?
– Це шляхетна акція і добрий задум Президента. Головне,
щоб за цим настали реальні, конкретні дії стосовно книговидання. По-перше,
треба створити відповідну податкову систему, яка була б пільговою саме для
української книжки. Приміром, як це зроблено в інших цивілізованих державах.
Тому що нині у нас на розвалищах лежать будь-які, тільки не українські видання.
За радянських часів стежили, щоб було 60% на 40%. Тобто, 60 відсотків –
українські книги, 40 – російські й інших народів. Тепер, якщо ви знайдете 5%
українських книжок на розвалищах, то вважайте, що у вас вдалий день трапився. По-друге,
в ті часи була державна установа, добре відлагоджена, яка займалася
розповсюдженням книг. Де вона поділась, невідомо. Потрібно створювати нову.
Зараз виходять книги такими мізерними накладами. Потрібно взагалі звернути
увагу на культуру, тому що нині вона відсунута на узбіччя суспільно-політичного
і духовного життя. Можновладцям, політикам не до культури – то займаються
виборами, то зводять рахунки між собою тощо. Сьогодні культуру фінансово
підтримують тільки окремі меценати. Але за кошт меценатів культура не може
вижити, має бути державна політика. У цьому питанні ми дійшли до нульової
позначки.
– Чи знаходите час
знайомитись з сучасним ук-раїнським літературним процесом?
– Особливо не відстежую. Звичайно, народилися
нові покоління, у них свої правила, своє бачення. Молодість завжди має рацію.
Але поки що могутніх спалахів у літературі, які були у 60-х роках минулого
сторіччя, на превеликий жаль, не помічаю. Вони, звичайно, будуть. У
сьогоднішніх письменників добре поставлено літературне ремесло, зручні сучасні
інформаційні технології, інтернет тощо. Складають детективи. Свого часу влучно
означив цей жанр блискучий поет Юрій Кузнєцов, який рано пішов з життя, що це –
“дамское рукоделие”. Причому, відчувається вторинність цих детективів, зліпки
із зарубіжних. Бо наявна мода на таке чтиво. А от серед нинішніх поетів є
талановиті. Можу назвати Павла Вольвача, Дмитра Кременя, Ігоря Павлюка, Тараса
Федюка. З-поміж есеїстів вважаю сьогодні одним із найкращих Дмитра Стуса. Його
книжка про батька – це справді твір, який заслуговує на серйозну увагу. Дуже
складно писати такі книги. Він не вдався у сліпий апологетизм батька. І те, що
він став лауреатом Національної премії ім. Т. Шевченка, абсолютно заслужено. Позаяк
деякі рішення Шевченківського комітету викликають подив.
– Чи можливо
означити співвідношення між серйозною літературою і літпопсою? Це залежить від
читача?..
– Певною мірою залежить від читача, від попиту. Але
регулювати на рівні держави тут не вийде. Має бути кілька чинників. І сам
читач, і критика, яка правильно орієнтує читача. На жаль, вона сьогодні
відсутня. Раніше худо-бідно, чи правильно чи ні, а все ж критика була й
орієнтувала читача. А тепер усі заглибились у класику. Почали переосмислювати
наших класиків, причому, на свій манер, досить примітивно. Найгірше те, що вони
нав’язують тим класикам, чого вони не робили й про що ніколи не думали. Я
вважаю, що це повний волюнтаризм, і це ще м’яко кажучи.
Ставив запитання Сергій Гайдук