Чи вчимося так, як треба?

У числі 20 “Слова Просвіти” було опубліковано відкритий лист Миколи Лазаровича до міністра освіти і науки України Івана Вакарчука “Вигнання історії України з ВНЗ країни”. Щоб підтримати його в інших засобах масової інформації, зокрема на телебаченні, в УНІАН відбулася прес-конференція істориків і науковців-гуманітаристів “Проти вилучення з системи вищої освіти курсу історії України”. Таке вилучення планує Міністерство освіти і науки України на чолі з І. Вакарчуком уже з вересня 2009 року.

Олена Шульга

У прес-конференції взяли участь Юрій Терещенко, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України та зарубіжних країн Київського Національного Лінгвістичного Університету; Ярослав Калакура, професор кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського Національного Університету ім. Тараса Шевченка; Лариса Масенко, доктор філологічних наук, завідувач кафедри української мови Національного Університету “Києво-Могилянська Академія”; Юрій Мицик, доктор історичних наук, професор кафедри історії Національного Університету “Києво-Могилянська Академія”.

Науковці стурбовані тим, що Міністерство освіти і науки України має намір із наступного навчального року курс історії України у вищих навчальних закладах замінити курсом історії української культури. Професор Юрій Терещенко, відкриваючи прес-конференцію, навів слова Олександра Довженка: “Єдина країна у світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, – це Україна”. Те, що в радянських школах не читали курсу історії України, призвело до спотворення національної свідомости й історичної пам’яті. За словами Юрія Терещенка, “радянська влада дбала про ідеологічне забезпечення власного існування, у ВНЗ викладали курс історії КПРС. Це давало їй змогу утверджувати себе, формуючи молоде покоління. Ця заанґажованість залишається досі. Коли почався громадянський рух за суверенітет, було започатковано короткий курс історії України. Після проголошення незалежности у вищих навчальних закладах утворилися кафедри, складено програми для вищої школи. Курс здобув належне місце серед інших гуманітарних дисциплін.

Українська держава не пішла шляхом радянської влади за усвідомленням ролі освіти у формуванні молодих поколінь. У нас досі викривлене уявлення про історичні процеси. Курс історії України на самому початку зустрів вороже ставлення консервативних кіл. Розгорнутий спочатку, курс скорочувався доти, доки деякі навчальні заклади почали зовсім усувати його з навчальних програм. У гуманітарних ВНЗ курс становить 34 аудиторні години. За такий короткий час неможливо досягти  ні  доброго знання історії, ні зрушень у громадянській свідомості студентів. МОН, міністр зайняли позицію антидержавників, які намагаються ліквідувати курс історії України. Свідчення того – інформація про розширене підсумкове засідання колегії Міністерства “Мета реформ у вищій школі – якість і доступність освіти” від 2 квітня 2009 року. Вона містить положення, в якому вказано на доцільність заміни “вузько спрямованого” обов’язкового курсу “Історія України”, який нібито безпосередньо дублює шкільний, на курс “Історія української культури”, де під словом “культура” запропоновано “розуміти не лише мистецьку чи літературну творчість, а весь спосіб життя української спільноти, включно з культурою політичною, релігійною, військовою, науковою”.
Міністр не радився з фахівцями, хоч висловлював таку думку.

Ця ситуація викликала стурбованість науковців, створилася ініціативна група, яка написала відкритий лист до Президента України, прем’єр-міністра України, голови Верховної Ради з тим, щоб копію надіслати міністрові освіти і науки України. Ми вважаємо, що намір викреслити історію України з курсу ВНЗ може призвести до драматичних наслідків. У нашому інформаційному просторі триває тотальний наступ на українську національну духовність. Викладання історії дає змогу студентству мати адекватний погляд на історичні факти, знайти правду в загальному потоці дезінформації. На наше здивування, у незалежній державі нехтують духовністю, а це головний чинник виховання патріотизму в молодого покоління”.
Професор Ярослав Калакура підтримав колегу: “Наш лист має на меті запобігти помилці, якої припускається МОН, пропонуючи замінити курс історії України курсом історії культури. Спроби вилучити історію з навчальних програм почалися з дня її запровадження. Аргументів було два: по-перше, історію України вивчають у школах, по-друге, її викладають колишні викладачі історії КПРС. Час минає, виросло нове покоління викладачів, тож другий аргумент зник. Нині головний – середня школа. Із власного досвіду знаю, що у студентів спочатку складається враження, ніби матеріал їм знайомий. На третій лекції вони розуміють, що вища школа не лише констатує факти історії, а вчить їх оцінювати й аналізувати.
Історія, казав Геродот, учителька життя. Вона вчить думати, осмислювати події, уникати помилок. Важливо, щоб інтелектуальна еліта країни знала історію.

На наше переконання, міністра ввели в оману. Коли запроваджували курс історії України у ВНЗ, Вакарчук як ректор Львівського Університету ім. Івана Франка активно підтримав цю ідею. За документом про засідання колегії МОН стоїть широка програма ослаблення України, наступу на національне. Її розробили за межами країни, але певні кола активно підтримують її всередині держави. Російські історики прагнуть написати спільну історію й критикують українських за антинауковість, мовляв, необґрунтоване виокремлення української історії з російської. І в цій ситуації ми ліквідовуємо вивчення власної історії!

Наказу про заміну курсів нема, тому все ще можна виправити. Але деякі гарячі голови вже почали змінювати навчальні плани. Треба переглянути програми, підготувати нові підручники для того, щоб удосконалити вивчення історії у вищій школі й щоб курс ВНЗ не дублював шкільного. Але вилучати дисципліну – фатальна помилка, адже студенти по-новому осмислюють події й роблять висновки, ніж школярі”.

До розмови долучилася Лариса Масенко: “Кожна національна держава ґрунтується на трьох чинниках як елементах державотворення: мова, національна культура, історична пам’ять. Наші підручники з історії писали в Москві, дискредитуючи й принижуючи національних героїв. Досі Москва вносить розкол, щоб нація не була цілісною. Вилучати курс історії з ВНЗ – хибний, вкрай непродуманий крок. Так вважають і самі студенти. Стурбовані заміною й викладачі ВНЗ у Східній Україні, вони припускають, що втратять можливість впливати на свідомість студентства в ситуації, коли наш інформаційно-культурний простір заповнено ворожим українству продуктом.

Міністр Вакарчук багато зробив для утвердження української мови на сході й півдні України, тож незрозуміло, чому він дотримується саме такої точки зору з приводу викладання історії України у ВНЗ”.

Юрій Мицик доповнив колег: “Рада Європи визнала історію основоположною дисципліною, яка передає молоді досвід попередніх поколінь. Історія України – провідна дисципліна, яка робить молоду людину громадянином. Уже знищено українознавство, й історія України як оаза українства здається комусь небезпечною. Хтось хоче прискорити кінець України як національної держави, адже курс історії культури передбачають коротшим. Як у його планах трактуватимуть певні історичні події й процеси?

До того ж, виникає й економічна проблема. Треба переписувати підручники і перекваліфіковувати фахівців. Половина викладачів, вочевидь, шукатиме роботу.

Наше суспільство не знає власної історії. Навіть перші особи держави мають викривлене уявлення про події, які відбувалися. Історія держави – інструмент формування громадянина, і не можна позбавляти вищу школу можливости впливати на свідомість освічених людей”.

 
Під відкритим листом Президентові України, прем’єр-міністрові та голові Верховної Ради підписалися не лише столичні науковці. До них долучилися історики й архівісти різних навчальних закладів і дослідницьких центрів із Черкас, Запоріжжя, Дніпропетровська, Вінниці, Кам’янця-Подільського, Харкова. Тож ця проблема болюча для багатьох. Чому ж у нашій державі, незалежність, соборність якої оплачена такою високою ціною стількох поколінь, і досі ніхто нікого не чує? Чому не беремо до уваги чужого досвіду, вигадуємо якийсь власний шлях і не припускаємо, що він може бути хибним?

Вивчення власної історії – одне із завоювань незалежности. Ми лише почали дізнаватися те, що від нас віками старанно приховували, аби ми не знали, хто ми і звідки, аби зробити з нас слухняних виконавців чужої волі. Безпам’ятні не становлять небезпеки. Забуття для нас може стати початком кінця.