Наш Пеле, або Батяр Лєньо з Левандівки

Михайло Слабошпицький

Приїжджаючи до Торонто, я щоразу неодмінно зустрічався з ним. Мені відкривалася цікава людська і спортивна доля.

Я хотів написати про нього. Він уявлявся мені (й нині уявляється) яскравою антитезою нинішнім спортсменам-космополітам. Скоцень завжди й повсюдно пам’ятав, що він українець.
Коли при ньому хтось назвав його патріотом, він протестував: “Це надто голосно про мене, наче про якогось героя... Я просто українець. І завжди ним лишався”.

Я кілька разів писав в українських часописах про його футбольну одіссею. Він не приховував своєї радості з того приводу. Йому, звичайно ж, хотілося нагадати про себе саме в Україні. Він мав усі підстави сказати, що без нього історія київського “Динамо” неповна. Якось ми розглядали знімок київського “Динамо” 1940 року. Він вказав мені на анонімне коліно збоку. “А це – я”. Коліно лишилося від того, хто стояв крайнім. Скоцень дістав зі свого альбому знімок, який був спотворений у книжці. На ньому крайнім стояв кремеза з його ще молодим обличчям. Це ще одна виразна подробиця з того, як у нас редагували історію. Як викидали з неї активних дійових осіб.

Коли останніми роками спостерігав бездарну гру київського “Динамо”, коли чув, як висловлюються буцімто українські футболісти зі столичного клубу, що вперто відгетьковують од себе українське слово, мені знову й знову хотілося розповісти їм Скоценеву історію. Може, на її тлі дехто з них відчув би себе нікчемою, і це могло б стати поштовхом до національного прозріння.

Сьогодні Скоценя з нами немає. Однак його обличчя постає переді мною, коли я думаю про Торонто. Воно досі не уявляється мені без нього.

* * *

Змалку Лєньо (лінивець, лінтюх – так його звала мама) став на Левандівці (околиця Львова) знаменитістю. Ніхто з його ровесників – чи й навіть старших хлопців – не зміг зрівнятися з ним на футбольному полі. Він був найменшим в українській збірній Левандівки, яка вела затяті поєдинки з польською збірною Левандівки за пальму першості. На голову нижчий за всіх Лєньо часто приносив своїй команді перемоги вирішальними голами.

Шістнадцятирічним уже грав за дорослу команду “Тризуба”, що виступала в першості Галичини. Згодом запросили до “України” – найкращої команди не тільки у Львові, а й у всьому краї.

Його не раз намагалися переманити до польських команд. Особливо наполегливими були емісари з польської “Погоні”. “Не можу, – відповідав він, – я – українець”.

1939 року збірна Львова, яку просто не мислили без Скоценя, виграла Чашу (кубок) президента Польщі. Скоцень – найкращий форвард Польщі. Багато віддали б уболівальники польської збірної, аби побачити Лєньо в її кольорах. Не побачили. Скоцень – українець. Він грає тільки за “Україну” й за збірну свого міста.

Йому – заледве двадцять літ. У такому віці в кожного океан планів і надій. Він знає, що футбол – його доля і що гратиме він довго. Та життя завжди сповнене несподіванок.

1939 рік. Червона армія на вулицях Львова. Розпочалася нова сторінка Львова, Галичини і, звичайно ж, його біографії. У листопаді 1939 року – подія у житті Львова. Збірна міста грає проти збірної Києва, тобто київського “Динамо”. В останньому чемпіонаті СРСР “Динамо” забило найбільше м’ячів і посіло четверте місце.

Незважаючи на два фірмових голи Скоценя, львів’яни програли. З гіркою іронією згадує він той матч. За збірну Львова виступало вісім поляків, два євреї та один українець. Так вирішили нові владці, які почали тут диктувати все. Їм дуже хотілося виставити команду суперінтернаціональну, де українці будуть представлені тільки символічно. Одразу ж після матчу Скоценеві енергійно запропонували: переходь до “Динамо”. Він вагався. За якийсь час його вводять до української спортивної делегації, що їде до Москви. Там Лєньо здивовано дізнався: його вже вписано до складу московського “Динамо”. Його вітають, а він зовсім не радий з того.  Та мусив підкоритися.

А в Києві міркували, як повернути Скоценя в Україну: перспективний! Якогось дня Лєньо отримав листа з дому – повідомляли: йому прийшла повістка до Червоної армії.

Його справу вирішував НКВС України. “Ви більше до Москви не поїдете. Ви нам тут потрібні. В “Динамо”. А перед тим для годиться на деякий час призначили тренером армійської команди – щоб не такою прозорою була зміна клубу.

І ось – “Динамо”, що виступає в Москві проти ЦБЧА – головного претендента на звання чемпіона СРСР. Кияни вирвали перемогу. Долю матчу вирішив єдиний гол. Його провів Скоцень.

Розпочинався сезон 1941-го. У перших чотирьох матчах на виїзді Скоцень забив шість м’ячів. Такого бомбардира в київському “Динамо” ще не було. Спартакіада народів СРСР. Фінал у змаганнях із футболу. Зустріч у столиці України з тбіліським “Динамо”, за яке виступає неперевершений Борис Пайчадзе. Два постріли Скоценя – два м’ячі в сітці воріт футболістів Грузії. Третій – під завісу – з подачі Скоценя провів Павло Віньковатов.
Це було в середині червня. Київ чекав 22-го числа, на яке призначало-ся відкриття новозбудованого Центрального стадіону й матч “Динамо” – ЦБЧА.

Того дня Київ уже на світанку бомбили німецькі літаки. А наступного – Скоценя заарештували: все “Динамо” говорило російською і тільки він один – українською. Націоналіст!

Допит. Ультимативна вимога: зізнайся сам у своїй шпигунській діяльності. Мовляв, ми й самі все добре знаємо. Він знетямлений і зрозпачений.

Та певно, Лєньо, як мовиться, у сорочці народжений. Мабуть, той, хто вирішував його долю, був його фанатом. Інакше пояснити те, що сталося, просто важко. Скоценя відпустили з наказом зникнути з Києва геть і не потрапляти на очі. Що він і зробив.

Знову Львів. Але тут уже інший окупант. І сьогодні в те важко повірити, але так було насправді: війна – війною, а футбол – футболом. Спортивне товариство “Україна” організовувало матчі з командами різних німецьких військових частин. Звичайно ж, футбольна дружина Скоценя легко громила цих суперників. Далі був цілий чемпіонат усіх футбольних команд Західної України. Переможець одержував кубок Українського Центрального комітету. Переможцем став Скоценів колектив. Потім – другий сезон. Скоценева “Україна” – поза конкуренцією.

Але фронт сунеться до Львова. Німці відступають. Разом із ними повзуть валки втікачів, які не хочуть бути в радянському “раю”. Серед них – і Скоцені.

Вони зупинилися у словацькому прикордонному місті Жіліна. І недаремно мовиться: слава йде попереду славетного чоловіка. І ось уже він має пропозицію пограти за місцеву команду “Жіліна”, що виступає у вищій словацькій лізі. Дебютував у “Жіліні” і як тренер.

Але війна знову нагадала про себе. Треба полишати й гостинне словацьке містечко, де він став чи не найпопулярнішою особою.

І ось він уже в Німеччині, в таборі так званих переміщених осіб. Тут зорганізував футбольну команду “Україна”, що перемагала багатократних чемпіонів Німеччини. Уже тоді його запрошували до французької команди “Ресінг”, але виїхати до Франції не зважився. Тримався гурту земляків у таборі.

1948 року (Скоценю – тридцять) підписав контракт із бельгійським клубом “Олімпік”. Очевидно, саме він став першим українським футбольним кондотьєром. Його зірку в “Олімпіку” відразу ж помітили. Після кількох ігор за “Олімпік” запропонували перейти до французької “Ніцци”.

Лєньо й у Франції з перших матчів на висоті. Починається його найвищий спортивний злет.  Його переманюють до паризьких команд. Він згоден на перехід. Але “Ніцца” прагне втримати його за будь-яку ціну. Скоценю піднято суму гонорару за кожен матч. У новий сезон “Ніцца” вступає значно омолодженою. Половина гравців – учорашні юніори. Без Лєньо їм нема на що сподіватися. Він успішно розпочинає лік голам нового сезону. Ось уже й остання зустріч, у якій він забиває чотири м’ячі. В інтерв’ю після гри заявляє журналістам, що залишає футбол і від’їздить до Канади.

Так, він їхав до Канади, де на той час уже встигли непогано влаштуватися його родичі. “Ніцца” організовує спеціальний – прощальний – матч Олександра Скоценя. Він востаннє виходить на поле у Франції. Глядачі прощаються з кумиром. Стадіон влаштовує йому овацію. За кілька днів по тому він із дружиною і сином рушає в далеку дорогу.

У Канаді він знову захищає кольори команди з назвою “Україна”. Скоцень водночас гравець і тренер. Його молодий колектив з Едмонтону вже змусив говорити про себе. В одному матчі йому скалічили ногу, і він мусив довго лікуватися. Тільки-но Скоцень вийшов після перерви на поле і, ніби жартуючи, провів три м’ячі, як знову сталося лихо. Захисник із команди суперників зумисне зламав йому ногу.

Ще виходив на футбольне поле, навіть забивав м’ячі, однак нога боліла й боліла. І він відчув: не той уже Скоцень. Сказав собі “ні” й уже не вийшов на гру. Тільки він знав, як боляче йому було прощатися з футболом.

А перед тим його нагороджували знаменитим у Канаді Кубком Голланда. Це вельми престижна нагорода, що вручається за високі спортивні досягнення і джентльменську поведінку в спорті і в житті. Всі знали Скоценя, але той факт став сенсацією, оскільки вперше за всю історію канадського спорту Кубок Голланда вручали саме українцеві.

Тепер він лишався тільки тренером і спортивним журналістом. А також людиною, що нагадувала собою львів’янам, які живуть у Канаді, молодість, оскільки вони добре пам’ятали львівські стадіони тридцятих років і кремезну постать їхнього кумира.

Двадцять років тому в Торонто вийшла книга “З футболом у світ”. Спомини Олександра Скоценя. Вона стала бестселером. Її читають не тільки його ровесники, а й їхні діти та внуки, що чули від старших історію Лєньо з Левандівки.

Цю книжку йому допомогли написати українські журналісти з Торонто. Добре, що Скоцень мав цілий архів зі знімками й газетними публікаціями, де різномовні автори писали про його яскраве футбольне мистецтво. Шкода, що в “святці” київського “Динамо” ще досі не внесено цього неймовірного форварда.

Його поховали в канадській землі. Буваючи в Торонто, я йшов на його могилу. На цвинтарі святого Володимира в Торонто знайшли останній притулок тисячі дітей України, яким на долю випала еміграція. Нині відходять останні з того покоління. Лишається дедалі менше тих, хто пам’ятає Скоценя на футбольному полі. Як на інший народ і на іншу ситуацію, Скоцень фігурував би в національному спортивному Пантеоні.

Слава Богу, що йому забажалося створити цю спортивну автобіографію. У ній ми прочитуємо не тільки про його футбольні тріумфи, а й про те, як ішов на свої спортивні вершини Лєньо з Левандівки, і про те, яку ціну завжди треба сплатити за видатні успіхи. І, ясна річ, не тільки в футболі.

PHOTO

Футбольна команда “Тризуб”. 1952 р. Торонто. Нагорі, другий справа – Олександр Скоцень. Другий ряд посередині – Ярослав Коваль